На майдані Незалежності в Рівному чи не щодня проводжаємо в останню земну дорогу захисників, які перетворюються на наших незрадливих небесних ангелів. За будьякої погоди стоїть на колінах майдан. Потопає в жовтоблакитних прапорах, квітах. І в невимовній скорботі…
Намагаюся не пропустити жодного прощання, бо то наш моральний обов’язок. Малесенька вдячність воїнам Світла за сонячні світанки. І за можливість дихати вільним українським повітрям. А ще — бачити, якими дорослими (у прямому й переносному сенсах) на очах стають наші діти й онуки.
Здається, на численних українських майданах сльози переростають у справедливий гнів, у ту неймовірну лють, яка додає нам сили й снаги до життя. І до боротьби. А наших захисників перетворює на воістину сталевих людей. У багатьох із них замість кісток — залізо, а вони стають іще незламнішими. І знову вступають у борню за свободу, як ішли діди й прадіди. Не вмирає душа наша, не вмирає воля…
«Безстрашні захисники асоціюються із соняшниками, якими нині квітне Україна, — нині їхня пора. Як соняшник завжди має за орієнтир сонце, так і для людини найвища цінність — її Вітчизна. І мирне сонце неодмінно засвітить над благословенною українською землею. А наші хлопці проростуть у ній соняшниками, які квітнутимуть завжди, застерігаючи нові покоління: не зрадь нашу пам’ять», — виголошує священник.
Він укотре нагадує нам, що Бог є любов. А там, на росії, — лише ненависть та жага вбивати українців, яка вже вкоренилася в генах. Це означає, що з ними, на боці зла й неправди, немає Бога.
Ось тільки чують ці проникливі слова кілька десятків, інколи — сотень людей. Інші пробігають повз, часто ще й розмовляючи по телефону, цілком у власних проблемах. На своїй, так би мовити, хвилі, яка дуже часто не збігається з тією, що накрила Україну. Рівно півтора року не відступає ця чорна хвиля з нашої землі. На майдані зустрічаюся поглядами з колегами: Людмилою Марчук, єдиний син якої поклав на вівтар нашої свободи життя, Оксаною Фусик, котра недавно (ще й сорока днів не минуло) провела у вічність чоловіка Костянтина Гнітецького. Сьогодні тут обіймає накриту українським прапором домовину молода вдова Мирослава Кур’яніка, сина просвітянина й педагога Івана Кур’яніка.
А на величезному екрані по один бік майдану не зупиняється реклама: пельмені, прикраси, навіть спіднє. Отак, під «Плине кача…» По інший бік — кав’ярні з літніми терасами, де розмірено проводять час молоді чоловіки. Смачна їжа, напої, музика… Пережовуючи, споглядають скорботний майдан, як шоу з іншого життя. Чую, як намагається достукатися до їхнього сумління етнограф Алла Українець: «Хлопці, як ви можете спокійно їсти й пити, коли перед вашими очима відспівують полеглого захисника?» У відповідь тиша. Може, таки достукалася до того паралельного світу, який не перетинається з реальним?
Коли пані Алла порушила цю болючу тему у фейсбуці, на її допис відгукнулися українці — зачепило за живе. «Про це кричить і Житомир! Уранці прощаємося на майдані із захисником, а по обіді — тут уже День молоді, ура! Це просто жах», — пише Надія Борисова.
Та найбільше вразило одкровення військового Олександра Хоми з Острога: «Учора повертався в частину після лікування. Їхав у формі, все, як годиться. До Києва був один військовий на весь вагон. І мені стало геть ніяково від поглядів зусібіч. Те, що військових сприймають як невдах, яких спіймали, — факт. Окремого допису варта цінова політика щодо оплати деяких послуг: подвійний цінник, бо «ви ж там заробляєте».
Що це, люди? Як? У які моральні рамки вписується? Невже ворог уже досягає свого, спровокувавши внутрішній розлом у наших головах?
Часто бачу, як на майдані плачуть навіть міцні як криця чоловікивійськові. Тих, хто приїхав з передової, одразу відрізниш від їхніх офісних колег: обвітрені, навіть чорні від сонця обличчя та руки, запилений одяг, стерте взуття. Підходжу, дякую за захист або ж просто прикладаю руку до серця. А вони у відповідь: це вам дякуємо, що тримаєте тил. Перевертає душу!
Помітила, що фрази, як ми «очікуємо на перемогу й віримо в неї», стали якимись обов’язковими чи, якщо хочете, черговими. Віра (якщо вона справжня) — це добре. Але що маємо робити ми? Та бодай переступити через власну байдужість і вшанувати тих, хто поклав за ту омріяну перемогу найдорожче — життя. Інакше навіщо воювати за суспільство, яке не розуміє очевидного? У момент прощання варто вивести на рекламний екран свічку чи прапор. А як не можна, то зовсім вимкнути його. А в кафе цих пів години не може не лунати музика? Невже до таких речей треба зобов’язувати?
«Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!» — застерігав Тарас Шевченко. Часто шукаю чи то розради, чи то відповіді на те, що коїться в Україні, в його рядках. Знаходжу: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає», «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», «Нема на світі України, немає другого Дніпра» . І Батьківщини іншої в нас немає — ні малої, ні великої.
…А полеглі захисники вже проростають у полях соняхами. Щоб побачити, якою буде Україна після перемоги. І щоб ніколи не відквітнути в серцях українців.