Дивно, але факт. Хочеш дізнатися про позитив у власному житті — не визирай у вікно, краще відкрий інтернет. Хоч би Фейсбук. З початком весни перше, що впадає в очі, — як дотичні до розвитку і благоустрою інфраструктури столиці організації одна поперед одної рапортують про власні трудові подвиги.
Зеленбуд — про реконструкцію і наведення ладу в парках та скверах, ШЕУ — про ремонт, нехай і ямковий, трас і тротуарів, які вже звільнилися від снігу й льоду, районні керуючі компанії — про прибирання і вивезення сміття із дворів, дитячих та спортивних майданчиків. А що ж до районних адміністрацій, то почитаєш їхні сторінки — і складається враження: все так чудово, що більше навіть нічого бажати вередливим киянам.
Усе-таки повертаюся до реальності й відчиняю вікно. А під ним, як зазвичай, — кучугури неприбраного сміття, які зростають день у день. Ідуть люди з продуктового магазину, що в сусідньому будинку, і кидають під наші вікна всілякий непотріб. Бо під самим магазином смітничок є, та дуже маленький. А далі на вулиці — жодного.
Відповідальне за прибирання — ШЕУ Солом’янського району. За останні років три-чотири написала на сайт столичної адміністрації не один десяток скарг на його незадовільну роботу. Та марно. Як прибирали в кращому разі раз на два місяці, коли те сміття починає вже підпирати вікна мешканців другого поверху, так усе й залишається.
А днями мені телефонували з того ШЕУ:
— Ви скаргу писали на те, що погано прибирають сміття із тротуару під вашим будинком?
— Писала, і не одну. Та нічого не змінилося. Ви б приїхали подивилися. Терикони сміття під балконом. Плануєте щось із цим робити?
— Хотів вас попросити дещо зробити для нас. Ваші скарги з цього приводу не закриті ще із 2017 року. То зателефонуйте до міськадміністрації і скажіть, що ви їх закриваєте.
— А з якого дива? Ви що, лад навели? У нас уже все чисто? А чому я цього не бачу?
— Та може, й не навели. Але ті скарги застарілі. Тож ви скажіть, аби їх закрили. Нам для звітності дуже треба, бо премії позбавлять. А як вам і досі щось не подобається, нові напишіть, як маєте час і натхнення! Домовилися?
Що тут скажеш? Звісно, не домовилися. А вони ще й ображаються…
Та найбільша інфраструктурна проблема в межах нашого мікрорайону останнім часом — стан підземних переходів. Торік сходинки ремонтували разів зо три. Але пройде дощик, затече туди вода — і виносить ті сходи шматками разом з арматурою. Таке враження, що під час ремонту використовують не цемент, а якесь тісто.
А як зійшов сніг, перехід на площі Космонавтів перебуває не просто в аварійному стані. Він нагадує зону бойових дій. У деяких місцях сходинки викришилися зовсім — де одна, а де й дві-три. І ці ями доводилося перестрибувати з ризиком для ніг. А уявіть, як там ходити літнім людям із ціпками або мамам із малюками чи візочками. Суцільний жах.
На це неподобство в адміністрацію міста вже скаржилася, напевно, не лише я. Бо помовчали-помовчали, поігнорували-поігнорували, аж раптом… Привезли туди купу здоровенних залізяк і заходилися щось монтувати. Прохід у переході перекрили повністю. Тож або через чотирисмугову трасу біжи, або йди до наступного переходу — цілий квартал. Так, усі зручності для людей. Та головне — довго не могла зрозуміти, що ж вони там роблять.
Розвиднилося через день, коли… так, вгадали, районна адміністрація знову на своїй сторінці у Фейсбуці відрапортувала про черговий подвиг на благо людей. Звісно ж, із багатьма фотографіями.
Отже, цього разу ремонтувати східці не стали. Вчинили простіше й дешевше. Там, де були рейки, аби в підземелля спускалися люди з інвалідністю на візках або мами з немовлятами, поставили… тоненькі залізні східці. Решту переходу так і залишили — під яскраво-червоною стрічкою, що забороняє прохід. Хочеш потрапити на той бік вулиці — шикуйся в чергу до цього вузенького переходу. Так і скупчуються люди з обох боків у чималі вервечки. Доки одне одного пропустять та обійдуть, щонайменше хвилин з 10 втрачають щоразу. А де тепер їздять особи з інвалідністю та мами з візочками — не зрозуміло.
Звісно, запитала у рапортувальників: що це таке і чому не зробили нормальний ремонт? Відповіли, що розв’язання проблеми тимчасове. Щоб зараз люди могли хоч якось користуватися переходом без ризику для життя і здоров’я. А з часом зроблять нормальний капітальний ремонт.
Відтоді вже місяць, мабуть, минув. Але нічого не змінилося. І далі бігаємо тими залізними східцями у вузенькому проході. Адже, як каже давня приказка, немає нічого постійнішого, ніж тимчасове. Уже й не дуже віриться, що хтось щось колись змінюватиме і справді ремонтуватиме. Може, чекають: звикнемо ми до цих незручностей та заспокоїмося чи знову будемо скаржитися?
У мене з цього приводу лише одне запитання: чому районні комунальники й фахівці ШЕУ, які отримують зарплату і з моїх зокрема податків, починають хоч трохи відпрацьовувати ці гроші лише тоді, коли місцеві жителі, доведені до відчаю, скаржаться на них у всі можливі інстанції?