"Незламні"

Інна ОМЕЛЯНЧУК
24 жовтня 2019

Не знайшла слів, щоб поставити їм запитання. Мене вистачило хіба на те, щоб потиснути руки цим неймовірним жінкам, якимись надзусиллями стримавшись від сліз. Розридалася, на щастя, вже в холі кінотеатру «Україна», де разом із земляками-рівнянами щойно переглянула документальний фільм «Неzламні». Про реальні долі трьох жінок — цивільних полонених російсько-української війни, двоє з яких приїхали, щоб поспілкуватися з нами.

Напередодні фільм української режисерки Ольги Волинської демонстрували у Вільнюсі. Міністр оборони Литви, яка з перших днів війни підставила плече допомоги Україні, тоді сказав: «Українці захищають не лише свою країну, а й Литву і всю Європу». Чи розуміють це інші європейці? Не завжди. Чи розуміємо ми самі, що ці незламні жінки заслуговують в Україні іншої долі? До слова, навіть фільм про них знято за американський грант.

«Полонений — це людина без шкіри», «Полон — то маленька смерть», — кажуть героїні. Такі ось неприємні, але правдиві метафори народилися в них.

Колишнього косметолога Ірину Довгань бойовики змусили стояти біля стовпа в Донецьку загорнутою у прапор України. Із неї знущалися всі, хто хотів. І лише коли її фото побачив світ на шпальтах The New York Times, її відпустили.

«Мені випала важка доля бути українкою на Донбасі. Я пройшла це випробування і ні про що не шкодую. Маю тепер єдине бажання: донести світові правду, адже воєнні злочини не мають терміну давності. Тому моє кредо: якщо вижив — не мовчи!»

Свідчення незламної Ірини Довгань уже ввійшли у звіти ООН, Європарламенту та Міжнародного кримінального суду. Вона, без перебільшення, замінила ціле міністерство і не втомлюється їздити світом із правдою про війну — така тепер її місія.

Анна Іллющенкова теж народилася на Донбасі, живе в Одесі. Вона, медсестра батальйону «Донбас», під час виходу так званим зеленим коридором з Іловайська зазнала шести поранень, пережила клінічну смерть. А сина 1 вересня 2014-го повідомили, що мама… померла. Вона ж вижила, хоч втратила, здається, все: здоров’я, бізнес, житло — і тулиться в комірчині для переселенців. Хоч ні, не все: її тримає на цьому світі віра у кращу долю України.

Що й казати, життя після полону на рідній землі інколи важче, ніж сам полон. Це і про Анну Сергеєву («Гуцулку»), художницю та архітекторку з Донбасу. Її забрали із власної квартири за те, що виходила на місцевий майдан на підтримку України. Змусили написати власною кров’ю «Я люблю Донбас». Тепер вона живе в Києві, народила другу дитину, лікує захисників та їхні родини арт-терапією. Але… ні власного житла, ні стабільного доходу, ні медичного, психологічного та соціального захисту.

Та щойно на цьому тлі даєш слабинку, одразу спрацьовує асоціативний ряд. І ти знову в тому зловісному підвалі бойовиків — що з тим робити? Завдяки правозахисній групі «Січ» її історія лягла в основу позову до Європейського суду з прав людини. Це лише одна з майже сотні схожих про відновлення прав колишніх полонених, які підготували юристи групи. Тож чекаємо на міжнародні вердикти.

А що ж мати-Україна, на вівтар якої ці жінки, не замислюючись, поклали власне сумління? Чому вони не почуваються захищеними тут, удома? Чому на шостому році війни їхній статус не врегульовано законодавчо, хоч відповідні законопроєкти були в попередньому і є в нинішньому скликанні парламенту?

Агов, слуги народу! Схаменіться! Зробіть бодай щось для матерів, які на власних тендітних плечах, за великим рахунком, тримають Україну. Адже в тих зловісних підвалах мучаться ще близько сотні наших жінок.

Ірина Довгань зізналася, що в полоні подумки просила пробачення в доньки за те, що не зможе побувати на її весіллі. Анна Іллющенкова — в сина за те, що не побачить онуків. Я ж не могла, не хотіла, не вміла уявити себе на їхньому місці. Проте усвідомлюю: це може трапитися будь-якої миті з кожним із нас. Просто ми від війни далі, ніж вони. Далі — завдяки Їм. Незламним і таким вразливим водночас.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua