Директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін: «Проблема виживання, розвитку української держави — це не проблема наших союзників, партнерів — це наша проблема»
Останнім часом чи не найголовнішою темою в авторитетних ЗМІ стало осмислення процесів, що відбуваються у так званому новому гібридному світі. Світі, що увійшов до зони підвищеної турбулентності, пов’язаної з пробудженням агресії, нетерпимості, що супроводжується фактичною відмовою від стримувальних норм і механізмів. Ми опинилися у світі, де виконання міжнародних договорів та зобов’язань стало ознакою слабкості, а розмови про ядерний попіл стають темою політичних шоу. Непорушність кордонів, повага до державного суверенітету — все це перетворюється на порожні слова. Нас знову намагаються повернути у світ, де панує право сильного. А гібридна війна, класичний приклад якої — окупація Росією Криму та трирічне криваве протистояння на Донбасі з регулярними військами та найманцями імперії зла, стає новітньою формою глобального протистояння безпековому довкіллю.
Саме на цьому акцентували під час презентації книжки «Світова гібридна війна: український фронт» — колективної монографії науковців Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД). Ця фундаментальна наукова робота стала чудовим подарунком до 25-річчя інституту.
Але ювілей був лише інформаційним приводом для нашої розмови з директором НІСД Володимиром Горбуліним. Кореспондент «Урядового кур’єра» розпочав зі статті «Великий сусід визначився. Що Україні робити далі?», надрукованій у газеті «Дзеркало тижня» вісім років тому. Автори цього ґрунтовного аналітичного дослідження, з яким, як стверджує видання, за цей час вже ознайомилися майже два мільйони читачів, — академік НАНУ Володимир ГОРБУЛІН, директор Інституту проблем національної безпеки при РНБО України, і його радник Олександр Литвиненко, доктор політичних наук.
— У згаданій статті ви відкрито застерігали українську владу про можливий розвиток подій у Криму й на південному сході. На жаль, ваш прогноз здійснився зі 100-відсотковою точністю. І з захопленням АРК «зеленими чоловічками» — спецназом ГРУ, і з відвертою агресією Росії на Донбасі. Володимире Павловичу, чому так сталося? Були, мабуть, більш глибинні причини, ніж просто особиста безвідповідальність керівних осіб, які не зробили практичних висновків з аргументованих порад вашого інституту? Не запобігли тому, що згодом відбулося.
Ще довго пожинатимемо наслідки системної та цілеспрямованої деградації державних інститутів
— Одразу після розвалу СРСР ми мали одне з найбільших військових угруповань у Європі — 800-тисячну армію, величезний арсенал важкої зброї. Часи були неймовірно важкі для України, яка щойно проголосила незалежність. Ситуація потребувала оперативного прийняття невідкладних виважених рішень. Передусім в оборонному секторі, у реформуванні доленосних галузей економіки. Але не завжди відбувалося все так швидко, як хотілося. На прийняття деяких важливих державних рішень потрібні були роки. Скажімо, лише 1996 року на базі Ради оборони та Ради національної безпеки було створено добре знану нині Раду національної безпеки і оборони України.
У Законі «Про основи національної безпеки України», ухваленому 2003 року, було нарешті викладено основні напрями державної політики у цій сфері — починаючи від зовнішньополітичної безпеки і завершуючи інформаційною.
Однак із того самого 2003-го безпековий простір для України починає стрімко змінюватися. Спочатку — конфлікт навколо острова Тузла, а потім, після Помаранчевої революції, Російська Федерація починає по-справжньому системний наступ на українську державність. Активізується діяльність російських спецслужб зі створення агентурних мереж у всій Україні, особливий наголос роблять на південно-східних регіонах і Криму. На жаль, політичне керівництво України не зробило відповідних висновків із цієї ситуації.
— Як і з мюнхенського виступу Путіна 10 лютого 2007 року: «Росія — держава з більш як тисячолітньою історією, і майже завжди вона мала привілей проводити незалежну зовнішню політику. Ми не збираємося змінювати цю традицію і сьогодні».
— На жаль, 10 років тому мало хто розцінив цю заяву лідера РФ як початок нової холодної війни. Хоч саме тоді стало остаточно зрозуміло, що на нашому кордоні є імперська держава з агресивними намірами. Майже відверте оголошення Росією війни світу було сприйнято в Україні (щоправда, не лише в нас, а й у багатьох західних державах) не як засторога, а як недоліки політичної риторики російського керівництва. Застереження українських аналітичних центрів та окремих експертів про насування з півночі загрози залишилися поза увагою. Фактично період з 2007-го по 2013-й — це сім років, які ми багато в чому витратили даремно замість того, щоб посилювати свою безпеку.
Понад те, на тлі декларативних заяв про необхідність зміцнення національної безпеки і оборони відбувалася деградація Збройних сил, правоохоронних органів і спеціальних служб. Події, що відбулися на початку 2014 року, — анексія Росією Криму і окупація частини сходу України — засвідчили, що система гарантування національної безпеки України була неефективною і не враховувала особливостей війн нового типу. Причина такої неефективності не лише в декларативності безпекової політики, а й у системній та цілеспрямованій деградації державних інститутів, яка спостерігалася в попередні роки.
Усе це не могло не призвести до системного ослаблення нашої держави. Тож нині Україна змушена вести важку за людськими та економічними втратами війну за свою незалежність. І ця війна — частина великого світового конфлікту, що має комплексний характер і дуже тривожні перспективи.
— «Нерозуміння природи гібридної агресії призводить до геополітичної сліпоти». Ця фраза, яка прозвучала з ваших вуст під час презентації книжки «Світова гібридна війна: український фронт», запала в пам’ять. Бо йшлося, як згодом стало зрозуміло, не лише про військовий чинник гібридної агресії. Не менш руйнівною й нині залишається економічна експансія Росії, на якій ви акцентували й у згаданій статті у «Дзеркалі тижня». Про загрозливе зокрема розширення присутності та впливу російських фінансово-промислових груп — насамперед у базових інфраструктурних галузях України.
— Економічна, фінансова, енергетична, транзитна залежність України від РФ не лише не забезпечила миру й безпеки, а й виявила критичну вразливість до гібридного шоку. Слабка диверсифікація зовнішньої торгівлі України, її історична залежність від російських постачальників і споживачів у виробничих ланках — чинники, що надали РФ змогу зробити торгівлю головною мішенню агресії проти України в економічній сфері. Вкрай слабким місцем залишається критична інфраструктура. Останні події в Авдіївці це болісно продемонстрували.
— І поради вашого інституту нарешті почули. Маю на увазі указ Президента України №37/2017 від 16 лютого, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи з нейтралізації загроз енергетичній безпеці України та посилення захисту критичної інфраструктури». Адже ще в січні 2015 року ви говорили у ЗМІ про важливість формування системи аналізу загроз і захисту критичної інфраструктури, «що захист об’єктів енергетичної інфраструктури (особливо в зоні, наближеній до АТО) має стати одним із пріоритетів для держави». Дуже повільно, на жаль, ухвалюють у нас доленосні документи.
— І таке трапляється. Але головне, що цей указ підписано, досить глибокі, виважені рішення стали керівництвом до невідкладних дій усіх гілок влади. Важливо, щоб усе визначене належно виконували. Особливо щодо розроблення і забезпечення реалізації програми побудови нових енергоблоків та реконструкції енергоблоків ТЕС і ТЕЦ, на яких використовується вугілля антрацитової групи. Адже роботу багатьох таких енергоблоків теплової генерації вже давно планували перевести на вугілля газової групи вітчизняного видобутку. Маю на увазі паливо Львівсько-Волинського вугільного басейну. Тепер не мали б проблем із постачанням антрацитів із зони АТО.
І все це, на жаль, — наслідки того, що Україна дала свого часу можливість господарювати у власному домі російському і проросійському бізнесу, російським медіа, російським спецслужбам, продовжила базування Чорноморського флоту, ухвалила продиктований Москвою закон про мови. Але це не вберегло нас від збройної агресії і спроби зруйнувати українську державність. Нині ми бачимо, що українські політики до останнього моменту мислили категоріями миру, хоч Путін уже давно почав мислити категоріями війни.
— Єдина втіха, на яку звертаєте увагу, — це те, що гібридна російська агресія проти України створила імпульс для прискорення економічних і фінансових трансформацій та структурних зрушень: збільшився масштаб експортно-імпортних відносин із країнами ЄС, послабшали боргові пута, розпочалося визволення з енергетичної пастки.
— Це так, але все це досягається дуже важкою ціною: сотнями людських життів — і мирного населення, і військових, катастрофічним руйнуванням на Донбасі інфраструктури, цілеспрямованим знищенням або грабуванням підприємств колись потужного промислового регіону. Ситуація залишається вкрай напруженою. Головний розрахунок супротивник робить на те, що політичні конфлікти й економічні проблеми підірвуть українську оборону зсередини, а наші союзники здадуть позиції Путіну.
Можемо не сумніватися: Кремль готовий до цього і сподівається, що штовхне нас у спину, якщо ми раптом опинимося біля умовної прірви. Прірви, яку він сам для нас і готує. Хочу, щоб ніхто не сумнівався: ця війна з Росією буде довгою та складною. І супротивник не пробачатиме нам помилок.
Головна наша ставка — це власні сили
— То що, нам не варто покладатися на потужну безпосередню військову підтримку Європи, НАТО? В одному з останніх інтерв’ю як президент США Б. Обама заявив: «Україна не є членом НАТО, тому вона буде вразлива перед російським вторгненням незалежно від того, що ми робимо». Та й британський генерал Ричард Ширрефф, заступник верховного головнокомандувача об’єднаних сил НАТО в Європі в 2011—2014 роках, у недавньому інтерв’ю ВВС теж сказав не дуже оптимістичне для нас: так, на Донбасі триває війна, в якій беруть участь і російські вищі військові чини. Але «в таких умовах нереалістично обіцяти Україні безпосереднє виконання п’ятої статті договору НАТО. Нині не час говорити про членство України в НАТО».
— Сьогодні ми нарешті зрозуміли, що не можна і далі жити ілюзіями й надіями на доброго дядька. Гібридна війна відкрила нам очі на реальність. Ми тверезо дивимося на речі й навчилися за красивими словами бачити прагматичні інтереси сторін конфлікту. Цивілізована Європа, як і в часи Гітлера, намагається будь-якою ціною уникнути конфлікту й залишатися в своєму комфортному невіданні. Америка, схоже, на деякий час абстрагується від своїх зовнішніх інтересів та зобов’язань і зосередиться на внутрішньому конфлікті, внутрішніх соціально-економічних проблемах. Тому головна наша ставка — це власні сили, наша рішучість і правда, яка озброїла нас знаннями про себе і про ворога. Не можна допустити помилку Чехословаччини 1938 року. І для цього не зайве було б ще раз нагадати всім лідерам країн ЄС чудові, слушні слова президента Литви Далі Грібаускайте: «Україна бореться заради світу, заради всіх нас. Якщо терористичну державу, яка веде відкриту агресію проти сусіда, не зупинити, вона пошириться на Європу і далі».
— На Заході, на жаль, дедалі більше говорять про втому від України. Насправді, за вашими словами, це втома від війни. Війни, яка триває в Україні.
— Маємо розуміти, що така інфантильна ілюзія справді існує: мовляв, не буде України — не буде й війни. І якщо пожертвувати чимось незначним (наприклад, Україною), то все стане знову добре. Про таку логіку «раціоналізованого боягуза» свого часу написав Фрідріх Дюрренматт у п’єсі «Візит старої дами». В одній зі статей я вже наводив цю аналогію, але, на жаль, ситуація не змінюється. Зло вимагає принести йому жертву. І особливий цинізм ситуації полягає в тому, що добропорядні обивателі бувають готові принести цю жертву в ім’я лицемірного загального блага. І під приводом такої часто лицемірної турботи про Україну нам пропонують різноманітні «компроміси». Компроміси в лапках, бо інакше про них не скажеш.
Назви цих компромісів постійно змінюються: починаючи з «формули Штайнмаєра» і закінчуючи різноманітними ініціативами несподіваного авторства та незрозумілого походження. Але зміст їх один і той самий: легалізація анексії Криму, параліч центральної влади в Києві й блокування європейської та євроатлантичної інтеграції України. Натомість нам малюють заспокійливі перспективи про те, що тоді Росія можливо(!) утримається від введення регулярної армії на підконтрольну нам територію. І надалі душитиме українську незалежність вже тільки дипломатичними, економічними та інформаційно-пропагандистськими засобами. І хоч Захід спостерігатиме за цим із почуттям глибокої стурбованості, на бізнес із Путіним ця стурбованість не впливатиме.
«Слабка держава — запрошення для будь-якого агресора»
— У контексті ваших слів, Володимире Павловичу, про незаперечний вплив великого бізнесу країн ЄС на позицію своїх лідерів, зокрема й щодо «рекомендацій» знайти нарешті компроміс у розв’язанні «проблем Росії та України», згадався цьогорічний виступ у Давосі екс-міністра оборони США Роберта Гейтса. Значною мірою його було присвячено Україні. Так ось, пан Гейтс, який свого часу очолював і ЦРУ, насамперед однозначно поділяє вашу позицію щодо всіляких «компромісів»: «Було б помилкою говорити про нейтралітет України. Україна не повинна ніколи здавати свою позицію. Крим — це частина України, і ніколи вона не має відмовлятися від того, що і Донбас — це частина України». А головне, на чому акцентує Роберт Гейтс: навіть в умовах ще не врегульованого конфлікту на Донбасі Україна може залучити до країни великий західний капітал. Але для цього треба спочатку навести лад у своєму домі, стати «більш привабливими економічно, якщо говорити про чесний уряд, про обмеження олігархів та їхньої ролі».
— Слабка держава сама по собі є запрошенням для будь-якого агресора, отже, наша пріоритетна мета — побудова сильної держави. Вектор розвитку залежить від нашої з вами вольової, інтелектуальної та моральної спроможності відновити справедливість. А вона потрібна не лише нам самим, а й цивілізованому світу, який стоїть за нашою спиною у нашій протидії агресорові. У цьому протистоянні єдиний наш справді надійний союзник — це ми самі. Маємо вжити всіх заходів, щоб посилити нашу спроможність бути готовими до нових витків протистояння.
Насамперед ми повинні сформувати нову якість системи національної безпеки та її ключової ланки — сектору безпеки і оборони країни. Цей сектор має забезпечити ефективне і оперативне реагування на всі види загроз, спираючись переважно на власні сили і раціонально використовуючи наявні можливості та ресурси. При цьому нова якість досягається завдяки переходу від ситуативного реагування до здійснення на постійній основі комплексного стратегічного аналізу, який слугував би основою для прийняття відповідних державних рішень.
— Яким вам бачиться подальший розвиток подій на Донбасі після рішення Кремля визнати паспорти «ЛНР» і «ДНР» та введення владою цих «республік» зовнішнього управління на українські підприємства, що розташовані на непідконтрольних Києву територіях?
— Якщо виходити із того, що взагалі може бути в перспективі з «ЛНР» та «ДНР», то бачиться чотири варіанти. Це моя точка зору. Передусім це прагнення — не без «порад» Москви — стати автономним утворенням у складі України, тобто дезінтегрувати. Друге — якщо Україна піде конфедеративним шляхом розвитку, в чому я дуже сильно сумніваюся, теж начебто розглядається такий варіант. Третє — забезпечити собі повну автономію. Четвертий варіант — приєднання до Російської Федерації. Вже зроблені кроки певною мірою підпадають під третій і четвертий варіанти, про які я сказав.
— Це якщо переглядати суто політичні аспекти в контексті подій. А якщо розглядати перший і другий варіанти, тобто федерація у складі України з можливим у майбутньому конфедеративним устроєм країни?
— Це спроба уже сьогодні закласти ті економічні основи, які забезпечать їм у майбутньому, з одного боку, свободу виїзду, переїзду тощо, а з іншого — почуватися меншою мірою залежними і від Росії, і відповідно від українських паспортів, яких у «ЛНР» і «ДНР» на руках ще багато.
Тепер щодо підприємств, введення зовнішнього управління. Це певною мірою «наїзд» на економіку України, намагання перенаправити грошові ресурси з підприємств, що працюють по фінансових каналах «Україна—«ДНР»—«ЛНР»—Україна». А ще — одна зі спроб Росії поліпшити соціальний стан, вирівняти надто складну фінансово-економічну ситуацію в не визнаних ніким республіках.
— Чи не бачите ви чергових загроз національній безпеці від недавнього об’єднання націоналістичних сил та з огляду на заяву, зроблену народним депутатом Білецьким з трибуни парламенту: «Націоналісти об’єдналися, щоб знищити цю владу».
— «Свобода», «Правий сектор» і Нацкорпус Білецького об’єдналися поки що для проведення «Маршу національної гідності», який зібрав чимало людей. Я не виключаю, що їх сьогодні можуть використовувати для розхитування внутрішньої ситуації в країні. Тому тут потрібно більше працювати нашим спецслужбам, контррозвідці та розвідці, правоохоронним органам. Враховуючи, що частина націоналістичних організацій певною мірою є анархічними структурами (з цілком патріотичними лозунгами), які спроможні до радикальних кроків, з усім цим нині треба рішуче боротися. Для України жодні радикальні виступи не потрібні, сьогодні країна як ніколи потребує єдності, згуртування влади та громади.
«Інноваційний розвиток неможливий без науки»
— В одному з виступів на засіданні президії Національної академії наук України ви поставили присутнім запитання: «Що сьогодні є основним ресурсом національної безпеки?» І самі відповіли: «Інтелект». Значення інтелектуальної складової, на ваше переконання, зростає в усіх видах безпеки. Тому для побудови справжньої системи національної безпеки нам потрібно значно підвищити інтелектуальну спроможність Української держави, вітчизняного виробництва і самого суспільства. У мене до вас як першого віце-президента НАНУ запитання: чи залишилися в нашій країні науковий людський потенціал і відповідна наукова база для виконання цих завдань? Після масового виїзду в 1990-х роках з України до США, Ізраїлю, Європи тисяч кандидатів і докторів наук. 800-тисячна армія радянських високоосвічених мігрантів відіграла, як вважає відома аудиторська компанія Ізраїлю, мало не ключову роль у досягненні «інноваційного успіху, що вражає», цієї країни.
— На жаль, навіть нині, коли країна опинилася перед епохальними викликами і загрозами національній безпеці, наш науковий, інтелектуальний потенціал залишається недостатньо запитуваним. Нам необхідно вийти з глухого кута нерозуміння і байдужості, в який зайшли відносини між наукою і державою. Передусім можемо і зобов’язані надати потужний інтелектуальний ресурс для кращого розуміння ситуації, підготовки рішень, аналізу загроз і можливостей.
Сьогодні технічні науки на передньому краї підтримки обороноздатності країни. Проте цього недостатньо, оскільки справжня державна міць і реальний суверенітет спираються насамперед на економічний потенціал, а він цілком залежить від інновацій і технологій. Отже, є величезний запит на технічне переозброєння нашого виробництва. Без нього Україна не має шансів стати успішною.
— У нинішніх умовах, вважаєте ви, першочергового значення набуває завдання з розбудови дієвого військово-промислового сектору на основі інноваційних озброєнь. Чи можна вже навести конкретні приклади вдалих рішень?
— У наукових установах академії та в пов’язаних із нею структурах є численні напрацювання в цій сфері, чимало найсучасніших зразків озброєння пішли в серійне виробництво. Установи НАН України та промисловість мають достатній потенціал для виконання робіт такої тематики. Але ці зусилля мають бути поєднані з інституційними змінами, про необхідність яких давно кажуть і науковці академії, і фахівці Національного інституту стратегічних досліджень. Комітет з питань військово-промислової політики, запровадження посади віце-прем’єр-міністра, відповідального за національну безпеку і оборону, — це лише перші кроки, які слід зробити на цьому шляху.
— І наостанок, Володимире Павловичу, що на завершення розмови ви хотіли б сказати нашим читачам?
— Маємо постійно пам’ятати, що проблема виживання Української держави — це не проблема наших союзників, партнерів чи ще когось — це наша проблема. І наші сили мають бути спрямовані саме на це — забезпечити її виживання. Але не тільки виживання, а й розвиток. Стабільний інноваційний розвиток, без якого не посядемо гідного місця у глобальній системі економічних і військових відносин. А цей розвиток неможливий без науки.
Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ГОРБУЛІН. Відомий український політик, науковець, державний діяч. Майже 15 років працював у КБ «Південне» (нині м. Дніпро), безпосередній учасник розроблення стратегічних ракетних систем і космічних апаратів. Очолював Національне космічне агентство. Один із творців РНБО й авторів Концепції національної безпеки і оборони України. Із серпня 2014 року — радник Президента України — директор Національного інституту стратегічних досліджень.
Доктор технічних наук, професор, академік, перший віце-президент Національної академії наук України.