ПОДІЯ
Їх уже великий рід — понад 600 — удостоєних найпрестижнішої державної нагороди в літературі і мистецтві, а Національна премія України імені Тараса Шевченка залучала до цієї високоповажної спільноти талановитих письменників, літературознавців, художників, композиторів, артистів, режисерів, архітекторів щороку упродовж півстоліття. Цю високу відзнаку, з нагоди її ювілею, Президент України Віктор Янукович назвав «символом мистецької досконалості, громадянської честі, творчої новизни, важливим чинником культурного розвитку суспільства», а Прем’єр-міністр Микола Азаров — її лауреатів — «гордістю нашої країни». З-поміж них першими були Павло Тичина, Олесь Гончар, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Григорій Тютюнник, Ірина Вільде, Платон та Георгій Майбороди, Василь Касіян, Михайло Дерегус, Станіслав Людкевич. Ці знакові імена днями пролунали в Національній філармонії України з вуст голови Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка Бориса Олійника на урочистих зборах її лауреатів.
У філармонійній Колонній залі імені М. В. Лисенка
найпричетніші до 50-річчя заснування Національної премії України імені Тараса
Шевченка вирізнялися і за її Почесним знаком на одязі. А що означає для кожного з них Шевченківська
премія? З цим запитанням «Урядовий кур’єр» звернувся до визначної співачки, народної артистки України
Ніни Матвієнко.
«Це найвища нагорода, про яку можна сказати патетичними словами, — почули від Ніни Митрофанівни. — Це моє життя, совість моя, це звірятися в розмові з Богом. Дуже часто я співаю «Світає, край неба палає», а частіше згадую, як він «із зорею розмовляє». Колись я почула таку фразу, із Євгена Сверстюка, здається: «З самим Отцем на Ти»… Це для мене було тоді загадкою. Тепер я вже розумію, коли прийшов час повноліття, що ми можемо розмовляти з Богом, але не всім дано це збагнути. Переживши страдництво, на висоті такої безмежної любові до Бога, Тарас Шевченко не схибив ні в чому. Що б там не говорили, що б не старалися про нього написати, нікому не дано такої вічної каторги і такого внутрішнього терпіння у достоїнстві слова і духу.
Носити високу місію в житті — цю премію… Я гроші за неї не отримала, бо тоді все у Фонд миру здавалося. Але для мене було головним — торкнутися імені Великого Кобзаря, хоча б притулитися до нього, щоб зігріло, коли і мені тяжко. Якби навіть не дали мені цю премію, я була б її лауреатом по життю. Сповідуюся своїм життям через лауреатство Шевченка. Відкриваю кожен раз його поезію — і щоразу із зорею розмовляю, з Богом. У ній така висота слова і така внутрішня печаль за землю, за рідну Батьківщину, за оте слово, за ту матір, за оте ще первинніше за неньку»…