У понад половині водійських посвідчень, які у США фактично замінюють паспорти, є відмітка про згоду їх власників у разі раптової смерті на вилучення і трансплантацію внутрішніх органів. Здавалося б, для країни, де ринкові відносини, образно кажучи, засвоюються разом із молоком матері, це винятковий приклад масового альтруїзму. Тим паче, що у США законодавчо заборонена виплата компенсацій донорам органів.
Натомість в Україні, де завжди культивували традиції безкорисливої допомоги ближнім — від обов’язку силами сільської громади виорати ниви вдовам до велелюдної толоки при спорудженні хати односельцем — трансплантологи нарікають на вражаючу байдужість співвітчизників до долі тих, чиє життя може врятувати пересадка органів. У результаті навіть народився законопроект про «презумпцію згоди», за яким кожен із нас стає після ймовірної загибелі потенційним донором, якщо завчасно офіційно не зареєструє свою незгоду з цим. Розрахунок простий і по суті цинічний: мало хто марнуватиме час у чергах на відмову. Тим більше, що кожен у душі впевнений: лихо може статися з ким завгодно, крім нього.
«Проштовхування» цього законопроекту супроводжується зливою звинувачень на адресу ЗМІ, які, мовляв, формують негативне ставлення громадськості до теми, на якій журналісти не розуміються. На жаль, все з точністю до навпаки: навіть без участі представників «четвертої влади» наші співвітчизники поставили медицину за рівнем корумпованості на один щабель із вітчизняними судами і міліцією. Оприлюднені нещодавно міністерством юстиції дані засвідчують, що охорону здоров’я від «лідера» —ДАІ — відділяють лише символічні 5%, а серед опитаних пацієнтів медичних стаціонарів 56,9% респондентів «дякували» ескулапам сумами в 500 грн і більше.
Не менш красномовним доказом хвороби галузі служить «міграція» до Житомира породіль зі столиці, за словами яких, ставати мамами у провінції не тільки комфортніше, а й… дешевше. Піком цинізму особисто для мене став прикрий випадок, із яким довелося зіткнутись у журналістській роботі. Юнак із багатодітної сім’ї, який через хворобу матері прибув зі строкової військової служби в короткотермінову відпустку, «віддячив» хірургу за операцію трилітровим слоїком меду, а у відповідь почув, що бджолам краще носити долари.
Прикро, що на відміну від сержанта Петренка із ДАІ, який навіть за 20 грн може потрапити до буцегарні, кілька сотень «умовних одиниць» у кишені білосніжного лікарського халата — не хабар, а всього-на-всього «незаконна винагорода за надання медичної допомоги». А покарання за її отримання (до того ж, майже символічне) настає лише за умови доведення факту вимагання, хоч у більшості стаціонарів пацієнтам добре відомий неофіційний «прейскурант» медичних послуг.
Втім, ідеться про інше: чи є хоч якась гарантія, що за життя потенційного донора напрочуд дорогих і дефіцитних органів справді боротимуться до останнього? Чи не переважить вірність ефемерній клятві Гіппократа бажання зірвати солідний куш на продажі людських органів? Відповідь залежить насамперед від рівня довіри суспільства до медиків, бо за бажання навіть прооперованого з приводу апендициту хворого можна «довести» до смерті мозку, що добросовісно зафіксує безпристрасний прилад, а комісія колег-ескулапів натомість підтвердить правильність дій лікарів.
Отож, перш ніж докоряти «не таким» журналістам, варто згадати, що кожному воздасться по ділах його. Ще менше підстав звинувачувати громадян України у масовій бездушності. За умов, коли для надто багатьох медиків «золотий тілець» значно вищий як за професійний кодекс, так і за заповіді Божі, годі сподіватися іншого суспільного ставлення до цілком ймовірної перспективи бути «розібраним на органи» заради чиєїсь наживи…