80-РІЧЧЯ РЕКОРДУ ОЛЕКСІЯ СТАХАНОВА
КУМИР. Прізвище шахтаря, який за одну зміну добув 102 тонни вугілля, виконавши 14 норм, стало називним для всіх передовиків виробництва-стахановців. Однак сам герой ніколи не приховував, що секрет його рекорду не стільки у винятковій фізичній силі й витривалості (Стаханов мав зріст 185 см та вагу 105 кг), скільки в новій організації праці.
Замінивши звичні шахтарям обушки на відбійні молотки, що вважались на той час передовим словом техніки, саму технологію видобутку вугілля в СРСР залишили незмінною — забійник не лише рубав «чорне золото», а ще кріпив і очищав виробку. Натомість у ніч з 30 на 31 серпня 1935 року поряд зі Стахановим, який не відволікався на допоміжні операції, працювали два крипільники, а бригада шахтарів відвозила добуте паливо та доставляла дерев’яну шахтну стійку. Згодом зачинатель стахановського руху чесно визнавав, що в ніч рекорду «вимагалось одне — порядок».
На жаль, його як на шахті «Центральна-Ірміне», де працював Стаханов, так і по всій радянській державі катастрофічно бракувало. Не дивно, що в результаті повторення і навіть перевищення як самим героєм, так його послідовниками у 10—20 разів індивідуальних норм видобутку, шахта загалом збільшила видачу вугілля всього-на-всього на 26%. Вузьким місцем стали саме допоміжні операції, через що нарубане черговим рекордсменом «чорне золото» закупорювало роботу всіх інших лав, що залишались без вагонеток для вивозу палива і лісу на кріплення.
Отож реальним результатом трудового подвигу Стаханова стала гучна пропагандистська кампанія, під шумок якої розпочалось масове підвищення норм виробітку в усіх галузях виробництва і, відповідно, зниження розцінок і зарплат. Не дивно, що Сталін від гріха подалі фактично заборонив Стаханову спускатись під землю, забравши шахтаря із трьома класами початкової освіти до Москви, де, по закінченню Промакадемії, зачинатель стахановського руху керував спеціально створеним під нього сектором соціалістичного змагання у наркоматі вугільної промисловості СРСР.
Насильно висмикнутий зі свого звичного середовища гірник, який у рідній Кадіївці жив «по довірі» з кухаркою шахтарської їдальні, відчував себе у Москві чужим і зайвим, заливаючи свій біль оковитою. Промовистий факт: у завершальні роки війни друзями Стаханова стали такі, як і він, нікому не потрібні весільні генерали чи, точніше, маршали Ворошилов, Будьонний і син радянського вождя Василь Сталін.
Аналогічним крахом обернувся весь стахановський рух, що звівся до кампанії масових приписок та фальшивих переможних реляцій для прикриття загального безладу в економіці, фактично безоплатної праці колгоспників та нищівного зрізання зарплат у промисловості, де робітників позбавили навіть права звільнення за власним бажанням. Гірка закономірність, що удостоєний аж у 1970 році звання Героя Соціалістичної Праці Олексій Стаханов, якого по смерті Сталіна відправили жити на Донбас, помер у психіатричній лікарні, куди він потрапив через алкоголізм.
Уже на схилі літ народний кумир заявив: «Я свої 102 тонни нарубав чесно. За решту — я не відповідач». Натомість вітчизняні шахтарі нині добувають в середньому по 300 тонн вугілля. Причому не за зміну, а за рік під акомпанемент голослівних заяв, що Донбас годує Україну. Найобразливіше, що вугілля стало золотим за ціною аж ніяк не з вини гірників, яких за взірцем Стаханова знову перетворюють на одноразових героїв на цей раз уже доморощені олігархи.
70-РІЧЧЯ ПІДПИСАННЯ АКТА КАПІТУЛЯЦІЇ ЯПОНІЇ
Українець, який завершив Другу світову
ПОСТАТЬ. Відомо, що Акт про капітуляцію гітлерівської Німеччини від імені СРСР підписав маршал Жуков, однак далеко не всі знають, що під аналогічним документом, який ознаменував перемогу над Японією і кінець Другої світової війни, стоїть автограф нашого земляка Кузьми Дерев’янка.
Важко повірити, що знавець країн Далекого Сходу, який вільно володів японською, китайською, англійською і німецькою мовами, народився у сім’ї простого сільського каменотеса на Черкащині. На відміну від багатьох землячків, які цуралися свого українства, Кузьма Дерев’янко навіть вже слухачем Військової академії ім. Фрунзе у Москві разом з дружиною і сином-підлітком влаштовував у своїй кімнатці імпровізовані концерти української пісні. Дивуватись цьому не доводиться, адже майбутній генерал і дипломат закінчив чотири класи Першої української гімназії ім. Грінченка, яка за часів УНР діяла в Умані, та став випускником Харківської школи червоних старшин, де готували командирів на той час ще україномовних збройних сил України вже номінально єдиної армії СРСР.
Саме в тодішній столиці УСРР сільський хлопець здобув як грунтовну військову освіту, так освоїв премудрості японської мови. Не зайве нагадати, що в роки більшовицької інтервенції на українських теренах воювало чимало так званих добровольчих загонів із латиських стрільців, бурятів і навіть китайців. Натомість одурманені романтикою інтернаціоналізму нащадки запорозьких козаків мріяли про особисту участь у поділі землі між іспанськими селянами у далекій Гренаді чи допомогу збройній боротьбі бідняків у Китаї. Отож ще зовсім юний Дерев’янко, якого друзі навіть прозвали Мрійколем, аж ніяк не був винятком.
Не менш очевидно, що переважна більшість цих романтичних мрій розбилась у часи Голодомору і масових репресій 1937 року. Однак доля врятувала Кузьму Дерев’янка: у 1933 році здібний молодий командир вже навчався в Академії, по закінченні якої отримав особливе завдання — організувати роботу перевантажної бази на станції Сари-Озек (Казахстан), куди залізницею прибували військові вантажі для китайської армії, яка вела жорстокі бої проти японських агресорів.
Насправді молодому капітану довелось перейматись всім ланцюжком перевезень автомобілями і навіть верблюдами на майже 2000-кілометровому маршруті через гори і пустелі, а особливо важливі вантажі супроводжувати особисто. Гідною оцінкою заслуг Дерев’янка став орден Леніна, яким у ті часи нагороджували небагатьох.
Особистим везінням стало повернення додому вже на спаді хвилі репресій. Отож, хоча орденоносцю довелось півроку звітувати перед численними комісіями за своїх родичів—«ворогів народу», однак все обмежилось відправкою на фінську війну, після якої майор Дерев’янко відразу став полковником.
Мало хто знає, що несподіваний контрудар у 1941 році наших військ по гітлерівцях під Старою Русою, над плануванням якого спільно працювали двоє друзів і земляків — начальник штабу фронту Микола Ватутін і начальник розвідки Кузьма Дерев’янко, примусив німецьке командування на 10 діб призупинити наступ на Ленінград, що врятувало місто у найважчий момент його оборони. Крім того, при прориві у ворожі тили вдалось визволити із концтабору кілька тисяч наших військовополонених.
Промовистий факт: Дерев’янко став генералом і начальником штабу армії в часи, коли вищий командний склад частіше розжалували, ніж підвищували у чинах. Серед заслуг нашого земляка — участь у розробці і здійсненні Курської, Корсунь-Шевченківської і Ясько-Кишинівської операцій. По завершенні бойових дій у Європі він — офіційний представник СРСР у раді союзних військ по Австрії.
Отож вибір Сталіним саме Дерев’янка для підписання Акта капітуляції Японії не був випадковим. Мало хто серед вищого радянського командування вільно володів англійською, японською та китайською мовами, при цьому ще й із досвідом дипломата і знанням традицій народів Сходу.
Не меншу роль відіграла національність Дерев’янка, адже йшлося про період, коли Сталін із прагматичних спонукань добивався включення до переліку країн-засновниць ООН якщо не всіх союзних республік, то хоча б України і Білорусії як таких, що внесли найвагоміший вклад у розгром нацизму. Гірко, що нині вже не американцям, а росіянам доводиться нагадувати, що в роки війни в Україні загинув кожен шостий житель, а серед героїв-панфіловців та воїнів легендарних сибірських дивізій, що відстояли Москву в 1941 році, кожен четвертий був етнічним українцем.
30-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ ВАСИЛЯ СТУСА
«Народе мій, до тебе я ще верну»
БІЛЬ. Сказано давно, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання. Горбачов, у часи керівництва якого замордували Василя Стуса, — наочне тому підтвердження.
Генеральний секретар ЦК КПРС, який, помінявши партійне крісло на президентське, намагався зберегти «єдіную і нєдєлімую» імперію, фактично зачищав місця утримання політв’язнів від найвпертіших.
Чільне місце серед них посідав «український націоналіст» та «особливо небезпечний рецидивіст», а насправді — патріот, поет та кандидат на отримання Нобелівської премії, присудження якої «ідеологічному ворогу» слід було не допустити хоч би й ціною вбивства. Та навіть мертвий Василь Стус навіки зі своїм народом, а «Горбі» натомість чужий для всіх.
50-РІЧЧЯ ПРОТЕСТУ В КІНОТЕАТРІ «УКРАЇНА»
«Хто проти тиранії, встаньте!»
СИМВОЛ. Нині фільм Параджанова «Тіні забутих предків» заслужено входить до скарбниці українського і світового кіномистецтва, а півстоліття тому прем’єра шедевра, що вже гідно представив Україну й СРСР на міжнародних кінофестивалях, затрималася на рідній землі через відмову режисера озвучувати твір для всесоюзного прокату російською мовою. Тим часом саме завдяки появі за кордоном фільму Параджанова найвідоміші світові кінокритики чи не вперше з часів прем’єри Довженкової «Землі» (до речі, через кілька тижнів після початку демонстрації на радянському екрані оголошеної шкідливою і вилученої та знищеної) зацікавилися українським кіно, унікальна поетика якого знову стала взірцем для наслідування.
А прем’єра «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» ввійшла в історію насамперед завдяки першому за довгі десятиріччя більшовицького всевладдя публічному протесту проти утисків національної культури. Іван Дзюба у виступі перед демонстрацією фільму повідомив про арешти української інтелігенції, а коли його голос спробували заглушити пожежною сиреною, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус закликали присутніх у залі встати на знак протесту проти тиранії. Звучить дещо патетично, але з цієї доленосної прем’єри розпочався процес вставання українців з колін, що врешті-решт ознаменувався проголошенням незалежності України. І навіть нині заклик уже півстолітньої давнини «Хто проти тиранії, встаньте!» не втрачає актуальності.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, "Урядовий кур'єр" (ілюстрації надано автором)