Світле і чисте, як янгол, хлоп’я, з блакитними, як небесна синь, очима ревно молилося перед іконостасом давніх ікон у старенькій дерев’яній церковці у Прилбичах. У цю мить для нього не існувало нічого — лише величезне бажання пізнати Всевишнього. Мабуть, саме в такі хвилини наодинці з Господом Роман Марія Александр Шептицький, третій син у подружжя, яке об’єднало два відомі в Галичині давні графські роди — український Шептицьких та польський Фредрів, відчув своє покликання служити Богові. А за кілька десятиліть він стане найвизначнішим настоятелем Української греко-католицької церкви, духовним Батьком, Учителем, Рятівником для знедолених і покривджених митрополитом Андреєм Шептицьким. Він не ховався за храмовими мурами, не шукав притулку в папській столиці, а був у роки лихоліття зі своїм народом. Не давав йому зневіритися, впасти у відчай.
150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького Україна відзначає на державному рівні. Про високу духовну місію, державотворчу позицію, подвижництво найавторитетнішого настоятеля Української греко-католицької церкви «УК» розмовляє із завідувачем сектору Центрального державного історичного архіву України в місті Львові Оксаною ГАЙОВОЮ. .jpg)
— Пані Оксано, й досі нерозгаданим залишається феномен Андрея Шептицького. Ви понад 20 років працюєте з архівом митрополита, знаєте його багату спадщину, тож що, на вашу думку, вплинуло на життєвий вибір юного Шептицького?
— Передовсім зазначу: страшно навіть уявити, що в нашій історії не було б Шептицького з його безмежною любов’ю до українського народу, державницькою позицією, енциклопедичними знаннями, прагматизмом і прогресивними поглядами щодо розбудови українського суспільства й економіки. Це насправді був титан!
Аби збагнути феномен Шептицького, маємо пам’ятати, що в основі цієї багатогранної діяльності було глибоко духовне життя його родини. Хоча батьки сприйняли вибір сина непросто — молодому графові, який отримав ступені доктора права, доктора теології, доктора філософії у Кракові, Мюнхені та Відні, пророкували блискучу кар’єру. Ще студентом він просив батьків дозволити йому вступити до монастиря Василіянського Чину, та вони вперто відмовляли.
Тож зраділи Романовому бажанню поїхати в Рим. Сподівалися, що під час мандрівки син не думатиме про чернецтво. Та юний Шептицький годинами просиджував у тиші знаменитих храмів і навіть потрапив на аудієнцію до Папи Римського Лева XIII. Він повідомив Святійшому Отцеві про намір вступити до монастиря Василіянського Чину і отримав благословення. В 23 роки переступив браму монастиря отців Василіанів у карпатському селищі Добромиль, прийняв ім’я Андрей. У 1899-му імператор Франц Йосиф І іменував Шептицького Станіславським (Івано-Франківськ) єпископом і Папа Римський Лев XIII затвердив це рішення, а 1900 року його номінували Галицьким митрополитом.
— Загальновідома непохитна державницька позиція митрополита. Як вдавалося архієреєві, зайнятому розбудовою Церкви, яка переживала дуже складні часи, відстоювати інтереси українського населення Галичини?
— Стати духовним лідером свого часу допомагала неймовірна працьовитість та безмежна любов до рідного народу. Ставши главою Церкви, Андрей Шептицький спілкувався з вірними українською мовою і нею ж першим з ієрархів відправляв Богослужіння.
Попри високий духовний сан, митрополит Андрей був державником. Його ще за життя називали українським Мойсеєм, бо подібно до старозавітного Мойсея митрополит Андрей понад чотири десятиліття провадив свій народ та залишався з ним, був батьком для народу у надзвичайно складний час: двох світових воєн, семи змін урядів, міжвоєнних лихоліть.
«Я не три роки ув’язнення, а ціле своє життя радо провів би у в’язниці, лиш би тебе, дорогий мій український народе, бачити свобідним і вільним», — писав після трирічного ув’язнення царським урядом у Суздальському Спасо-Євфиміївському монастирі.
Був упевнений: український народ, як і решта народів Австро-Угорської імперії, має право на власну державу. Але Відень тоді не почув голосу українського митрополита, не почули його європейські столиці й після Першої світової війни, коли розпалася імперія, й Галичину знову розшматували…
.jpg)
— Але його зір сягав далеко за Збруч, до Великої України...
— Так, його душа боліла за весь український народ — розтерзаний, розділений. У роки, коли у Великій Україні лютував Голодомор, не лише писав листи до Папи із закликами не мовчати, а й організовував потяги із хлібом, зерном. Але до виснажених голодом людей вони не доходили — «червонозоряні воїни» зупиняли поїзди на кордоні, заявляючи цинічно, що в Україні голоду немає...
Митрополит не був байдужим до долі людей інших віросповідань. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції.
— Якою він бачив місію українського духовенства?
— Владику дуже непокоїв стан тогочасного українського села: безпросвітна бідність, через яку чимало селян, не маючи змоги утримувати сім’ї, впадало в пияцтво. Митрополит різко картав священиків за не завжди правильну поведінку, здирництво. «Зайдіть у ту хату, — писав у праці «Християнська праведність», — бідну, холодну, коли люди не мають що їсти, коли на вигляд тої нужди і сільський пес завиє, а ви вимагаєте у них на різні треби грошей». Власним прикладом за майже півстоліття він зумів виховати гідне духовенство, яке залишалося зі своїм народом, коли церкву ліквідували. Таких було сотні: закатованих, убитих, засланих.
— Завдяки Шептицькому Україна має унікальну мистецьку колекцію, зокрема найдавніших сакральних творів.
— Він розумів роль культури у формуванні української державності. А колекціонуванням ікон та мистецьких творів захопився під час поїздок до Італії, інших європейських міст. Згодом звідтіля привозив цінні експонати. А основу унікальної колекції становили ікони старої церковиці з маленького села Поляна поблизу Добромиля. Врятував їх, коли вже був єпископом: побудувавши нову церкву, селяни хотіли спалити старі ікони. Він приїхав вчасно і витягнув їх із вогню.
Опікуватися колекцією доручив докторові мистецтвознавства Іларіонові Свєнціцькому. Згодом придбав палацовий будинок. Але невдовзі колекції й тут стало затісно, і Шептицький дав 20 тисяч доларів для будівництва ще одного корпусу. На початку 1930-х збірка музею нараховувала понад 80 тисяч експонатів. Але, на жаль, частину унікальної колекції у 1950-х безжально знищила радянська влада.
— Митрополит не лише колекціонував твори мистецтва, а й підтримував митців…
— Завдяки митрополиту тогочасний Львів став Меккою для талановитих митців. Хтозна, як склалася б мистецька доля геніального Олекси Новаківського, якби не матеріальна підтримка владики. Натомість художник допомагав іншим митцям, відкривши для них двері своєї майстерні, а згодом заснував малярську школу. З неї вийшло немало відомих постатей: М. Мороз, С. Гординський, М. Левицький, В. Гаврилюк, які надзвичайно збагатили українське мистецтво. Поруч з маестро працювали Осип Курилас і Модест Сосенко, яких митрополит теж підтримував.
— Як складалися стосунки митрополита з тогочасною елітою?
— Варто сказати, що владика мав особливий талант будувати стосунки з відомими діячами. До них належать зокрема Михайло Грушевський, Іван Франко, оперний співак Олександр Мишуга. Збереглося фото його зустрічі у Швеції, через яку повертався із заслання митрополит, із всесвітньо відомим тенором Модестом Менцинським, солістом Стокгольмської опери, який 1910 року записав першу платівку з виконанням гімну України. В архіві збереглось листування владики з Кирилом Студинським, Симоном Петлюрою, Михайлом Тишкевичем, Петром Карманським. Не було українського політика, який би у важливих моментах нашого державотворення не звертався по пораду чи благословення до владики.
— Якою була роль митрополита в економічному розвитку Галичини?
— Її важко переоцінити. Сучасники називали його найуспішнішим економістом Галичини. Андрей Шептицький добре розумів нагальні проблеми української громади, бо казав: «Лиш та суспільність багата і сильна, в котрій всі або майже всі, відповідно до свого положення, суть заможні». Зміцнення економіки краю, вважав, слід починати з народної освіти, адже «народ неписьменний дуже легко обдурити».
З ініціативи владики у Львові відкрилася перша українська школа імені князя Лева. На той час не було села на Станіславщині, а згодом і у Львівській архієпархії, де б не закладали читальні та народні доми. Допомагав матеріально багатьом середнім школам, зокрема «Просвіті», «Рідній школі». Власним коштом придбав будинок для дівочої гімназії, а в соборі св. Юра організував для бідних дітей Народну школу ім. Грінченка. Віддав свої землі для садівничої школи в Липованах, а для хліборобської — в Коршеві. Підтримував дитячу патріотичну організацію «Пласт» — подарував їй для літніх таборів свій маєток в Підлютому. З його ініціативи створили Маслосоюз (охопив 80% парафій), крайовий пекарський кооператив «Хлібосоюз», кооперативні спілки, заводи, зокрема і цегельний та кахельний, інвестував у фабрику солодощів, продукція якої продавалась у Європі. Масштаби фінансово-економічної діяльності митрополита Андрея Шептицького вражають: він активно провадив операції з нерухомістю.
Особливо важливою вважав банківську сферу, тому більшість фінансово-економічних проектів реалізовував через галицькі банківські установи: «Дністер» (був почесним президентом товариства), заснував «Сільськогосподарський іпотечний банк», у який інвестував один мільйон крон, та «Земельний банк». Успішно вів нафтовий та будівельний бізнес у Німеччині та Голландії, а за виручені кошти фінансував соціальні проекти. Водночас прагнув навчити галичан підприємливості. Застерігав, аби берегли і не розпродували землю, просив заробітчан повертатись додому, бо гроші грошима, а коли діти залишаються без батьків, то ніякі статки не замінять їх. Ініціював створення ремісничо-промислових бурс (шкіл). Заснував «Народну лічницю», де могли безкоштовно лікуватися бідні люди, а сестрами-жалібницями працювали черниці.
— Яким владика був у житті?
— Це геніальна особистість. Він володів десятьма мовами, був глибоко мудрою людиною, отже неймовірно простим, доступним. З ним рівним почувався кожен співрозмовник. Невибагливий, нескупий, але науку ощадності отримав у батьківському домі, відтак записував всі доходи й витрати. Повсякчас нагадував, що перша причина бідності — неорганізованість. Сестра Кипріяна, яка доглядала митрополита до останніх днів, розповідала, що «йому найбільше смакувала відварена картопля і горня квасного молока». Був неймовірно терплячим: йому дошкуляв фізичний біль (хворів на прогресуючий ревматизм ніг), та він жодного разу не пропустив богослужіння. Ніколи не нарікав на труднощі. Навіть в ув’язненні.
— Що зігрівало душу митрополита?
— Любов до дітей. У нього душа боліла за них, бо після Першої світової у повоєнній Галичині без батьків залишилося понад 20 тисяч сиріт. З його благословення при монастирях створювали сиротинці. Сестри, які працювали з дітьми, розповідали, що вони охоче писали йому листи. Найбільше просили, аби митрополит приїхав, навіть готові були поділитись подарунками з «найдорожчим татусем» — так ніжно його називали.
— Що найбільше боліло Андрею Шептицькому? Чи були хвилини відчаю?
— Митрополит був мужньою, сильною людиною, вмів сприймати все смиренно з покорою. Однак за роки дослідження його спадщини вдалося знайти два свідчення глибоких внутрішніх переживань. Упродовж усіх років перебування на митрополичому престолі він закликав українців до єдності, виступав проти партійних чвар. Це йому найбільше боліло, бо в поразках українського народу винив кровопролиття, братовбивчі війни, ненависть між своїми, про що писав в одному з листів у 1943 році: «Чорна розпука огортає серце, і руки опускаються додолу, коли я бачу, як брат з братом за марницю сваряться». А ще дуже болісно переживав втрату рідних.
Оксана МЕЛЬНИК
"Урядовий кур'єр"