Важко повірити, що стрункому, красивому, завжди привітному й усміхненому народному артистові України й Росії Олександрові Голобородьку 75 років. У нього зовнішність героя, і переграв він їх багато як у театрі, так і в кіно. І запам’ятався не лише такими яскравими персонажами, як Габріель у фільмі «Остання реліквія» або шекспірівський Ричард III, про якого гомоніла театральна громада всього Радянського Союзу, а й іншими різноплановими образами у фільмах «Кохана жінка механіка Гаврилова», «Цирк запалює вогні», «Інспектор карного розшуку», «Царське полювання», «Кармелюк», «Білий сніг Росії». Не забуває його нинішній кінематограф, і глядачі й досі зустрічаються з ним у серіалах «Каменська», «Марш Турецького», «Широка ріка», «Коли не вистачає кохання», «Маша Пирогова — народний юрист».
Він народився і виріс в індустріальному Дніпродзержинську, з дитинства мріяв про літаки і сцену. Обрав останню і став її королем у Сімферополі, а переїхавши в Москву у віці «під сорок», не загубився, а став народним артистом Росії, лауреатом Державної премії.
— Олександре Олександровичу, ви одразу вступили до театрального інституту?
— Так, мені й самому в це довго не вірилося. Мама була проти акторства. Та одразу після випускного вечора я сів на потяг і вранці вже був на Хрещатику в театральному інституті імені І. Карпенка-Карого. Заходжу і зустрічаю Славу Сумського, згодом батька двох відомих чарівних українських актрис. А тоді він, молодий, кучерявий, красивий, побачив мене — худого юнака і сказав: «Що, приїхав? Ми вчора закінчили цей інститут. Тепер твоя черга!»
І я став хорошим студентом, навіть одержував персональну стипендію. Вона, до речі, була більшою, ніж зарплата актора.
— Як після українського курсу ви потрапили в російський театр?
— Після закінчення інституту в мене було багато пропозицій у Києві: настійливо запрошували диктором на телебачення, у театр імені І. Франка, також у Запоріжжя і Миколаїв. А в Кримський російський театр я поїхав лише тому, що як хитрий український хлопець докумекав: у цьому театрі буде для молодого актора більше можливостей. І не шкодую, бо зв’язків з Україною й українською культурою не втратив. А зіграв у Сімферополі стільки, скільки в Києві, мабуть, не зіграв би. Займався там і режисурою.
Із великим захопленням згадую ті часи. Для мене 1960-ті роки були надзвичайно творчі.
— Відомим ви стали завдяки кіно?
— У кіно я почав зніматися саме в Криму, в Євгена Шерстобитова, з яким ми разом навчалися в інституті. Тоді він знімав «Туманність Андромеди». Тоді я одразу потрапив на обкладинку журналу «Советский экран». Коли моя дочка Оксана через багато років після цього подивилася фільм, вона зауважила: «А ти був хлопець ого-го!» Вона в мене теж актриса.
— Ким же ще вона могла стати в акторській сім’ї!
— Так, моя дружина теж актриса. З нею ми разом уже 50 років. Ще у Сімферополі відсвяткували комсомольське весілля. А дочка, хоч її кар’єра і в театрі, й у кіно складалася вдало, обрала телебачення: дуже успішно працює продюсером на одному з великих російських каналів.
— Як в успішного провідного актора театру з’явилася думка почати спочатку в театральній Мецці — Москві? Ви відчували якусь нереалізованість чи причина в іншому?
— Зрозуміло, було непросто зробити такий крок. Адже краще бути першим парубком у селі (ми так і називали Сімферополь: село Сім), аніж незрозуміло ким у довгій черзі. Я міг спокійно залишатися успішним провінційним актором. Мене це повністю влаштовувало й ніскільки не бентежило. Нам із дружиною було комфортно. Та втрутилась доля.
У Москві були гастролі нашого театру і це був мій зірковий час, бо грав Ричарда III. Я навіть жартував, що в цій виставі лише кілька сцен граю талановито, а всі інші — геніально, тому що мій Ричард був гарний зовні, сильний, лише накульгував. Прийом у московської публіки вразив: майже 30 хвилин аплодували стоячи. Уявляєте? На одному зі спектаклів був Михайло Іванович Царьов, народний артист і директор Малого театру. Він мене й запросив. А трохи раніше прийшло запрошення з Театру Моссовєта. Коли я йому про це сказав, Михайло Іванович запитав: «А до якого числа вам підготувати квартиру?» Це, звичайно, все й вирішило.
Та переїхали ми в Москву зовсім не через шкурні інтереси. Я свою Світлану запитав: «Ну що?», а вона відповіла: «Нам і тут добре, та заради дочки треба їхати». Що й казати: мені було 38, їй — 36. Трохи запізно починати в Москві. Особливо важко було дружині — вона йшла в театр, у якому завжди було багато хороших актрис.
— Зігравши у фільмі «Остання реліквія» романтичного лицаря Габріеля, ви, по суті, зіграли своєрідного національного героя Естонії.
— Це чистий талан, та, мабуть, невипадковий, бо до цієї ролі я був професійно підготовлений. Ще в інституті став майстром спорту з фехтування, вмів виразно грати кохання і повагу до жінки (в інституті навіть мав прізвисько Ромео). Вдало пройшовши проби, почав зніматися з Роланом Биковим, Ельзою Радзинею з Риги, Еве Ківі з Таллінна.
Цей фільм — не те що моя доля, бо в той час я вже навіть мав звання заслуженого артиста України. Але він важливий у моєму акторському житті. Знімали його майже в європейських умовах — і за організацією, і стосовно акторів.
А ще в мене тоді народилася дочка, і ця подія пов’язана в мене з конкретним місцем зйомок. У перекладі ця місцина в Естонії називається Небесне склепіння. І коли мене бандити прив’язали до дерева, на знімальний майданчик із селища, де ми жили, з телеграмою прибігла моя партнерка Еве Ківі і сказала: «Сашо, танцюй! У тебе народилася дочка!»
Естонці й досі мене пам’ятають, запрошували на ювілей картини. Маленька деталь: я там проходив не як росіянин, а як українець. Навіть мав право їм сказати: «Націоналісти прокляті!» А вони мені: «Від такого чуємо!»
Коли вийшов на екрани цей фільм, естонці випустили аперитив «Агліцкий Гамлет» із Габріелем-Голобородьком на етикетці. Ось така реклама.
— Ви багато грали військових, починаючи з командира есмінця і закінчуючи генералом армії Рокосовським: «День командира дивізії», «Сталінград», «Контрудар», «Битва за Москву».
— Якби я не був артистом, то став би військовим і, звичайно, вже був би генералом. Я мріяв бути військовим льотчиком, та не склалося із зором. Між іншим, зір дуже погіршився після озвучування документально-художнього фільму «Стратегія перемоги». Його робили близько двох років, і постійна робота у студії змусила мене одягти окуляри. А на роль Рокосовського я підходив навіть зовні. Коли я запитав режисера Юрія Озерова, як його грати, він відповів запитанням: «Ти на коні їздиш?» — «Звичайно». — «Отже, знаєш, що на коні потрібно сидіти, підтягнувши спину, притиснувши лікті, й дивитися на всіх згори. Орел! І все. Це і є Рокосовський».
— А Григорій Орлов у «Царському полюванні» — костюмована роль: зовсім інший час, і Голобородько в ній зовсім інший.
— Із цим образом у мене пов’язаний особливий період, коли мені, артистові Малого театру, запропонували перейти в Театр Моссовєта одразу на дві чудові ролі — Дмитра Карамазова у «Братах Карамазових» Достоєвського і Олексія Орлова у п’єсі Леоніда Зоріна «Царське полювання». Цю роль раніше грав великий актор Леонід Марков, який на той час переходив у Малий театр: ми з ним ніби помінялися театрами.
Мені дуже подобалася вистава: любовна тема, постановка Романа Віктюка. Але грав на початку я не дуже добре. Надзвичайно виручала моя партнерка Маргарита Терехова. Потім увійшов в образ і зіграв цю роль майже 400 разів. І одночасно з роллю в театрі мене запросили на «Ленфільм» на кінороль брата Олексія Орлова Григорія.
— Зі свого нового кінорепертуару що можете виокремити?
— На початку 1980-х на Одеській кіностудії я знявся у фільмі про юнацькі роки нашого знаменитого авіаконструктора Сергія Корольова, де грав його вітчима-інженера. А через багато років мені подзвонив кінорежисер Юрій Кара і сказав, що у своєму фільмі «Корольов» хоче мені запропонувати невелику, але вже знайому мені роль. Я сказав: «Мабуть, якогось генерала?» — «Ні. Знову вітчима Корольова». І я із задоволенням згадав цю тему й цей образ і вдруге його зіграв.
— Хто входить у коло ваших друзів?
— У мене багато років був чудовий друг — Віталій Соломін, молодший за мене на три роки. Наша дружба почалася ще в Малому театрі, де він служив провідним актором. Віталій мав талант створювати свята серед буднів. Його дуже не вистачає.
Із нашого середовища близький товариш — Аристарх Ліванов (між іншим, ваш земляк-киянин). Він свій не тільки тому, що ми з ним товаришуємо, а й тому, що там є розуміння життя, яке я поділяю. Він з того покоління, яке не лише засуджує інших, а й судить себе.
Люблю спілкуватися з Віктором Сухоруковим, який дуже безпосередній і цікавий як людина і як актор. Ціную багатьох інших своїх товаришів, і звичайно рідних: дружину, дочку, онучку.
— Україна згадується?
— Постійно. Українців у Москві багато, особливо серед творчих людей. Там пропагую поезію Тараса Шевченка, багато його творів записав у фонди російського радіо. Обов’язково читаю українську поезію на своїх творчих зустрічах.
А як цікаво вийшло з Києвом. Для свого 60-річного ювілейного бенефісу я обрав роль Мишлаєвського у «Білій гвардії» Булгакова. А коли ми привезли цю виставу на гастролі в Київ і мали великий успіх, мене як Мишлаєвського записали в домову книгу будинку Булгакова на Андріївському узвозі. Як бачите, я прописаний у Києві. Усі мої друзі знають, що я москвич із 37-річним стажем, але я — з України, і тут моє коріння.
Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ГОЛОБОРОДЬКО. Народився 28 вересня 1938 року. Закінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. Працював в Кримському російському драматичному театрі ім. М. Горького в Сімферополі, Малому театрі та Театрі ім. Моссовєта в Москві. Народний артист Української РСР, народний артист РСФСР.