Децентралізація влади, об’єднання територіальних громад — найбільш системна реформа, що забезпечує незворотні зміни в житті держави і в житті більшості українців. Питання децентралізації влади назріло давно і стало об’єктивною вимогою сьогодення. Мій співрозмовник Олександр Вельбівець, який уже майже два роки працює на посаді голови обласної ради, має чималий досвід селищного голови, бачить децентралізацію влади як передачу більшості повноважень і ресурсів на місця — тергромадам; розмежування повноважень між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Принцип самоврядності, на його думку, — осноловний чинник самої децентралізації. Але не менш важлива, наголошує він, відповідальність органів місцевого самоврядування перед виборцем і державою.
.jpg)
— Як бачимо з практики, такою відповідальністю пройнялися далеко не всі учасники процесу реформ. Чи не тому вони відбуваються так повільно?
— Насправді багато його учасників мають, а дехто й досі складає, власне бачення назрілих перемін. Наприклад, окремі з представників органів управління місцевого самоврядування вбачають в об’єднанні громад загрозу собі — втрату робочих місць, а також можливості впливати власними рішеннями на процеси в громаді. Орендарі земель — великі й малі агрофірми — на початку процесу також знайшли певну загрозу в тому, що розпоряджатимуться землею саме об’єднані тергромади (це, до речі, найбільш затребувана вимога знизу, з місцевого рівня — повернення права розпоряджатися землями в адміністративних межах), тому й не бажали переглядати вже виписані земельні договори. Зрештою вони побачили: формат об’єднання громад вигідний для них.
Поки що відчуваємо брак аналітичних матеріалів, вивірених розрахунків реформи, на підставі яких громади могли б приймати рішення. Цю функцію на обласному рівні певною мірою взяли на себе фінансові департаменти. Адже всі громади мають працювати як єдиний механізм, аби не було відірваних у якомусь аспекті територій.
На сьогодні, хоч і з деяким запізненням, вже розпочався діалог учасників цього процесу. Тому в об’єднаннях, які нині формуються, більше прагматики.
Нещодавно взяв участь у сесії однієї сільради, де по-державницькому оцінюють можливість об’єднання їхньої громади у складі більшої. Селяни підходять дуже прагматично: місцевий виробник сплачує податок до бюджету вищого рівня, але ці кошти не завжди пропорційно і справедливо повертаються в село. Повернення податку, який зібрали в селі, задекларовано в реформі (60% ПДФО має повернутися в об’єднану громаду). Селяни порахували цей ресурс і вважають, що його просто віддали, а могли б використати на розвиток території.
— Як працює механізм розподілу коштів між центром громади й малим селом?
— Такого механізму поки що не виписано, але це залежить насамперед від того, наскільки активні учасники прийняття рішень у межах громади. І це надважливий момент, бо громада ще має сформуватися — у такий спосіб вона й покаже свою дієвість. Для цього всі сили: і депутати, і представники бізнесу, й інтелігенція мають сконцентрувати на користь усієї громади. Тут буде контроль, можливість справедливо поділити ресурс — рівномірно й пропорційно в межах усієї території. Якщо цього вдасться досягти, громада стане успішною.
Приміром, у Лисянському районі, де мене обрали депутатом, бачу, як змінюється ставлення людей до реформи на позитивне. Ідеться про те, що процес об’єднання громад не може бути вічним, тобто може перетворитися у варіант польський чи німецький, коли в адміністративний спосіб перспективні плани будуть зафіксовані як конкретне рішення на рівні держави.
Люди почали розуміти, що першочерговий формат не завжди відображав інтереси громади, тож і шукають найвигідніше рішення. Процес хоч і затримався на 3 роки, проте це дало змогу зробити всіх учасників активними, почути думки одне одного. Найголовніше, що люди готові до діалогу, адже якесь рішення приймати таки доведеться. Процес активізувався не через те, що влада адміністративно тиснула, а навпаки: є досвід інших областей, де майже половина сіл уже визначилася з об’єднанням.
— Однак децентралізація влади, об’єднання громад — це тільки частина всього комплексу змін, які давно назріли.
— Реформа органів управління, зміна структури громад — лише частина перетворень, які мають відбутися. Усі вони тісно пов’язані — галузеві реформи є складовими цього процесу. Одна з них — медицина. Саме її на місцях піддають найбільшій критиці. На мою думку, це через вкрай низький рівень поінформованості людей загалом, медичних працівників і навіть тих посадовців на місцях, які мають ухвалювати рішення. Складається думка, що реформа проводиться в закритому режимі на рівні міністерства.
Навіть профільні департаменти мені як голові обласної ради не можуть надати чітких відповідей на окремі запитання. Спочатку, приміром, почули перші можливі рішення галузевого міністерства про те, що на Черкащині має бути створено 3 госпітальні округи. Проаналізували ситуацію, стан галузі, мережу закладів охорони здоров’я і зрозуміли: це має бути орієнтовно не менш як 7 округів. Однак пропозиції нашого профільного департаменту до міністерства було відхилено у зв’язку з тим, що це, мовляв, забагато. Запропонували як виняток додати хоч би четвертий, Золотоніський (у зв’язку з тим, що значна частина області — за Дніпром, а з обласним центром територію з’єднує аварійний міст).
Але досить поглянути на карту області, щоб зрозуміти: ідея реформи — наблизити високоякісні медичні послуги до споживача — нівелюється. Наприклад, віддаленість між центрами Уманського і Смілянського госпітальних округів — понад 240 кілометрів. А якщо взяти до уваги сучасний стан доріг, наявність у цих закладах вузькопрофільних спеціалістів і сучасного обладнання, то можна з упевненістю сказати: люди такого поділу не сприймуть.
Непрості дискусії точаться і в залі обласної ради, на фахових зібраннях. На рівні чиновників є розуміння, що зміни потрібні, але ми б хотіли, щоб у міністерстві чули й наші пропозиції з місць і враховували їх. Якщо цього не буде, з’явиться опір не лише звичайних людей чи працівників галузі, а й управлінців. Хоч з іншого боку, сама ідея реформи — наблизити високоякісні медичні послуги, які надаватимуть своєчасно кваліфіковані спеціалісти рівномірно на всій території області — заслуговує на увагу. Ось тільки створення опорних лікарняних закладів, які матимуть краще оснащення, кращих фахівців, має відбуватися не за рахунок закриття інших районних лікарень. Та є об’єктивний бік цього процесу. Однак, на жаль, часто відбуваються спекуляції на цій темі, щоб завалити реформу.
— Чи готові об’єднання підставити плече закладам охорони здоров’я — за рішенням громади, наприклад, допомагати фінансово?
— Не завжди. Проаналізувавши, хто звертається до лікарів обласної лікарні, з’ясуємо, що це переважно жителі прилеглих районів. Вони отримують в обласній лікарні допомогу не лише третього рівня, а іноді й звертаються по допомогу, яку могли б одержати у районній лікарні. Якби ж нині, за існування традиційної мережі лікарень, додатковим фінансовим ресурсом не з місцевого, а з центрального рівня було забезпечено створення таких опорних лікувальних закладів, які й стали б центрами госпітальних округів, люди переконалися б, що це реформа, на яку вони орієнтуються і яку очікують.
На відміну від системи освіти, де дітей можна зібрати шкільним автобусом і відвезти до якісної опорної школи, в охороні здоров’я такий принцип не спрацює. Навіть у найменшому селі хтось має надати першу кваліфіковану допомогу.
— Які проблеми найбільше болючі на місцях?
— Люди втомилися від обіцянок змін. Адже насправді їх поки ще дуже мало. Тому й рівень довіри до владоможців у суспільстві не такий, як хотілося б. Немає достатнього інформаційного посилу, наприклад, від Міністерства охорони здоров’я. Ніхто не роз’яснює зрозумілою людям мовою, як розвиватиметься галузь, на що орієнтована реформа, яких очікують результатів і можливих наслідків. У високих кабінетах чомусь бояться про це казати, хоч розмова із суспільством буде справді непростою. Але якщо цього діалогу не відбудеться, ми не зможемо впровадити реформи. А коли людей запитуєш: «Чи влаштовує рівень медичного забезпечення у вашому районі?», у відповідь чуєш: «Ні!» Із тим, що зміни в галузі потрібні, погоджуються всі. Однак маємо донести до людей усі нюанси реформи. На кожному етапі влада має виконувати свої обіцянки.
— А як просувається реформа освітянської галузі? Приміром, багатьох турбує проблема малокомплектних шкіл. Більшість громад хоче, щоб школа в селі залишилася.
— Початкова школа має бути в кожній громаді. Це задекларовано в реформі. Та якщо в класі 2—3 учні, то сільські навчальні заклади часто стають механізмом досягнення результату утримання самої школи. Маємо думати про школу не як про споруду, а як про об’єкт культурного життя села, збереження традицій.
Насамперед треба поставити запитання: чи отримають діти достатній рівень освітніх послуг? А може, десь у близькому селі можуть навчити й виховати краще? Там, приміром, де дітей до 20 в одному класі, а не 2—3. Хоч є школи, де навчається загалом 15 дітей. Яка перспектива такої школи з огляду на демографічну ситуацію?
А математичний принцип (кількість дітей у школі чи класі) тут теж не спрацює — слід враховувати всі аспекти: і соціальний, і культурний, і інфраструктурний. Але в найгарячіших дискусіях з цієї проблеми простежується насамперед бажання авторитетних людей у селі хоч якось зберегти привабливість і рівень цього села. Однак гадаю, не можна це ставити на шальки терезів поряд із майбутнім конкретних дітей, які не зможуть повноцінно сформуватися.
Ось і виходить, що ми левову частку ресурсів вкладаємо у заміну вікон і ремонт дахів у старій малокомплектній школі. А замість цього могли б облаштувати сучасні шкільні лабораторії, методичні кабінети для розвитку молоді.
— Чи є в області приклади впровадження реформ, які б зацікавили представників інших регіонів України?
— Кожна громада — як окрема сім’я. У кожному районі власні історичні, географічні, економічні чинники. Скопіювати їх не можна. Має бути закладена економічна складова — створити самодостатню громаду. Роль бізнесу — один із визначальних чинників. Саме реформа може показати товаровиробникові потребу виходити з тіні й платити податки, які йтимуть на місцеву школу, садок, лікарню. Саме місцева громада має здійснити такий вплив. Не вирішивши всіх болючих питань, не розподіливши прозоро й справедливо ресурси, не зможемо до кінця впровадити якісні реформи. Адже для цього нам потрібен ключовий чинник — високий рівень довіри українців.
Роман КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ВЕЛЬБІВЕЦЬ. Народився 1976 року. 1998-го закінчив Український транспортний університет, 2004-го — Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. З березня 2006-го по липень 2010-го працював Лисянським селищним головою Черкаської області, потім — головою Лисянської райдержадміністрації. 20 листопада 2015 року його обрано головою Черкаської обласної ради.