Народний артист України
Олексій БОГДАНОВИЧ
Представляти Олексія Богдановича — для когось Миколу з «Украденого щастя» чи Ксанфа з «Езопа», а для когось і адвоката Льоню з серіалу «П’ять хвилин до метро» — практично немає потреби: навіть попри те, що в театр сьогодні ходять далеко не всі, народного артиста Богдановича, провідного актора Театру Франка знають не тільки в Києві чи Україні, а й, приміром, у Росії, де фільми за його участю доходять до глядачів швидше, аніж у нас.
Тож якщо ви хочете ковтнути позитивних емоцій, варто сходити в театр — на виставу, у якій зайнятий Богданович. Причому не має значення, чи він представлятиме беззахисного Івана Карамазова, а чи Пертуччо з «Приборкання норовливої». У житті ж Олексій Богданович — звичайний чоловік, який говорить про все на світі, окрім однієї теми — родина, яку він береже як зіницю ока.
— Пане Олексію, хочеться вам того чи ні, але широкому загалові ви стали відомим не після розкішної кіноролі в «Украденому щасті» чи чергової прем’єри в театрі, а саме після серіалу «5 хвилин до метро»…
— О Боже мій! Я вже навіть устиг забути той серіал. Останніми роками ще знімався у кількох фільмах, та основна моя робота, як і завжди, — у театрі. Нещодавно зіграв священика – іноземця, який приїхав в Україну в 90-ті роки, аби нести тут слово Боже, а заодно ще й заробити собі на життя, — у прем’єрі «Гімн демократичної молоді», за творами харківського автора Сергія Жадана.
З «Гоголем» не подружився
— З Жаданом важко працювалося, він — чоловік з характером?!
— Ну, я теж з характером! А з Жаданом я не працював — цю п’єсу ми робили з режисером Юрієм Одиноким. А Жадан тільки коригував окремі сцени, щось допрацьовуючи й надсилаючи нам. Його вражень від вистави теж не знаю, бо на першій прем’єрі Сергій не був.
— Ролі священика передувала ще одна ваша прем’єра — за п’єсою Гоголя «Одруження», де ви зіграли Подкольосіна. Але ж цією роллю останнім часом Гоголь у вашому житті не вичерпується…
— Кілька років тому на «Мосфільмі» завершилися зйомки фільму «Гоголь. Ближайший». Цей фільм — історія життя самого Миколи Васильовича. Знімала його донька режисера Бондарчука Наталя Бондарчук. Я грав роль єдиного справжнього друга Гоголя — українця Олександра Данилевського. Це веселий, компанійський чоловік, який у будь-якій компанії вміє знаходити з людьми спільну мову, він любить жінок і життя, сприймає його легко, тож насправді є повною протилежністю Гоголю. Та Гоголь (а його зіграв російський актор Євген Редько) — мабуть, саме за це — і любив його. До речі, в Росії прем’єра цього фільму відбулася на кінофестивалі в Благовещенську, але український глядач його ще не бачив.
— Ви з Євгеном теж подружилися, як ваші персонажі?
— На жаль, не встигли… До зйомок ми з ним не були знайомі взагалі, й він доволі-таки закритий чоловік, дуже перейнявся історією Гоголя і, мабуть, занадто увійшов у його якийсь внутрішній світ, тож на контакт мало йшов. Насправді артист з артистом, надто коли вони знімаються в одному фільмі, дуже важко йдуть на якісь особисті контакти — це конкуренція, як би там не було. Кожен розуміє, що треба йому робити свій образ, і треба, щоб він був кращим, ніж у партнера.
— А з Наталею Бондарчук важко було спілкуватися?
— Ні, з нею ми якось зразу знайшли спільну мову. До речі, коли вона приїхала в Київ і запросила мене на зустріч, я прийшов, але мав того дня поганий настрій: був сердитим і зовсім неконтактним. А вона з порога почала мене обдивлятися з ніг до голови. Я їй відразу: Наталіє Сергіївно, давайте не будемо поводитися, як на базарі: я — товар, а ви покупець. От ви мене так обдивляєтесь, я відчуваю себе чи то як на базарі, чи то як на панелі… Ви просто скажіть, який персонаж вам потрібен у фільмі, а я вам зараз його тут представлю. Вона коротко розказала, я пересилив свою роздратованість — і відразу почав грати моє уявлення про цього персонажа: почав розказувати якісь сороміцькі анекдоти, співати якісь коломийки, вона почала сміятися — аж до сліз. А після цього, так би мовити, кастингу Бондарчук сказала: «Алексей, что же вы наделали? Я же после вас никого не хочу смотреть!» А я їй: то і не треба. І так питання було вирішене.
— Коли жінка каже «Что же вы наделали?!», це часто значить, що вона закохалась!
— Ну, в неї — молодий чоловік (сміється). Але в мене з нею не було ніяких конфліктних ситуацій: Наталя Сергіївна довіряла мені, моєму смаку, не пресингувала мене й не намагалася в чомусь пересилити. Я взагалі не люблю режисерів, які мене починають переламувати, переучувати. Та й не в тому вже віці Олексій Богданович, аби хтось міг його переінакшити. Тож на зйомках «Гоголя…» мені було комфортно. Тим більше, матеріал дуже хороший. Мені взагалі подобається той період – я не люблю сучасне кіно, воно для мене якесь ніяке. А в історичних фільмів дух інший і люди інші, більш моральні, якщо хочете.
Олексій Богданович легко впорався із роллю Подкольосіна («Одруження» за Гоголем). Фото Володимира ЗАЇКИ
Комерціалізація — справжня біда
— А як би ви охарактеризували найбільші плюси й найбільші мінуси сучасного театру?
— Я вже не раз казав, що театр, опускаючись до рівня публіки, втрачає свою місію. А цього робити не можна — навпаки, повинна публіка підніматися до рівня театру. Я не претендую на роль якогось там моралізатора і вчителя, але в театрі повинні вирішуватись якісь проблеми. Людина повинна приходити не тільки задля того, аби в театрі посміятися, а й ще щоб щось для себе зрозуміти. А в нас зараз іде тенденція — все на догоду глядачеві: «чего изволите-с»?
А найбільший плюс, поза всякими сумнівами, — те, що театр став вільнішим у своєму виборі. Щоправда, в цьому є не тільки позитив, а й негатив: коли тобі щось забороняють, то хочеться це зробити, а коли така вольниця, тоді, може, й руки опускаються, бо не знаєш, з чого почати.
— Пане Олексію, ви — успішний затребуваний актор, навіть попри те, що якісь кіноролі вам не дуже до душі, а чи не виникало бажання займатись чимось іще, окрім акторської роботи? Скажімо, спробувати себе як режисера?
— Ну, для того, щоб спробувати себе як режисера, треба дозріти до цього. Мабуть, що я ще не дозрів. Хоч зараз я шукаю п’єсу… Річ у тім, що в мене скоро ювілей — і хотілося б до нього підійти з якоюсь новою серйозною роботою. Тому зараз дуже багато читаю, причому різнопланових авторів. Нещодавно захопився романом американського автора — це історія людини, яка захопила літак, потім змусила пілота зробити посадку на якомусь проміжному аеродромі, випустила всіх заложників… Потім вони знову злетіли, і цей чоловік дає пілотові парашут, мовляв, стрибай, а пілот: ви ж не вмієте керувати літаком! Той: мені й непотрібно — стрибай! І от цей чоловік бере штурвал літака й наговорює на чорну скриньку усю історію свого життя. Цікавий такий хід, цікавий прийом — можна зробити дуже цікаву річ у театрі. А зараз я читаю Салтикова-Щедріна — «Господа Головлевы»… Тобто поки аналізую варіанти.
— А нові роботи в кіно плануються?
— Та поки що перерва. Іноді я знімаюсь у деяких стрічках, щось подобається більше, щось — менше. До речі, зустрів нещодавно свою знайому, яка в одному з таких фільмів грала мою дружину, і кажу їй: мені здається, що ми з тобою дедалі нижче опускаємося. На що вона відповідає: «Знаєш, я теж про це думала, а потім заспокоїла себе. І знаєш, чим? У біографії кожного артиста має бути власне порно — а це наше з тобою порно. І мені після цього справді стало легко, бо це — просто моє порно (сміється). Річ у тім, що грати абищо не хочеться, а зараз — засилля московських проектів, вони однотипні, як, до речі, і багато російських акторів. Наші часто-густо можуть будь-якому з них фору дати, але там — інший підхід до популяризації свого на рівні держави, тому ми й програємо. Ви тільки подивіться на ці шоу, на їхню концертну діяльність! Мабуть, все було б інакше, якби в Україні трохи жорсткішими були закони, щоб росіяни не приїжджали сюди просто набивати кишені, а щоб їхня діяльність, як це робиться у цивілізованих країнах, обкладалася податками…
Наша література не розкручена
— Так, з одного боку, маємо засилля тих же російських серіалів, а з іншого — останнім часом вони всі якісь однотипні… А які фільми дивитеся ви, якщо на це залишається час?
— Та є таке, бо там просто знайшли слабинку у глядача — і заробляють на цьому. Я дивлюсь насамперед стрічки, які мені рекомендують мої друзі. Одна з останніх — «Розімкнені обійми» режисера Педро Альмодовара з Пенелопою Крус в головній ролі. До речі, фільм отримав у 2009-му «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі. Та й автор цікавий — у нього іноді скандальні, іноді провокативні речі, але вони завжди мають глибокий зміст. Переглянув і психологічний фільм-катастрофу Ларса фон Трієра «Меланхолія», прем’єрний показ якого відбувся у травні цього року в Каннах. А паралельно дуже багато читаю. Щоправда, якщо твір не зацікавить мене першими трьома сторінками, просто відкладаю його — і беруся за інший.
— Твори яких сучасних українських авторів вам припали до смаку?
— Нещодавно запоєм прочитав усі романи Люко Дашвар. Хоч це, можна сказати, більш жіноча література, я прочитав усе на одному диханні й отримав величезне задоволення. Як на мене, її твори заслуговують на те, аби бути екранізованими, це може бути класне кіно, справжня бомба. Чудові романи і в Марії Матіос. Насправді Україна має гарного рівня літературу, просто ці твори не надто розкручені.
— А в нас є режисер, який міг би створити оту «бомбу»?
— Чому немає? Є. Олег Бійма, приміром, міг би легко впоратись із цим завданням – він дуже тонко відчуває саме українську літературу: на цій землі живе і проблеми цієї землі його турбують.
— Театр, кіно, книжки… Чи є у вас час відпочивати?
— Та інколи вибираюся хоч би за місто, інакше можна просто згоріти на роботі. Влітку виділив трохи часу — і з’їздив до моря, причому вибрав місцину, де тільки чайки і дельфіни, бо треба відпочивати від спілкування з людьми. Нарешті, побував і на Шацьких озерах — там справді казково гарно. От тільки з дайвінгом поки не склалося, можливо, взимку вдасться надолужити. Але занурюватись з аквалангом дуже люблю.
— Досі ви дуже любили міняти автомобілі…
— Ну, хороша машина для чоловіка — це те саме, що хороша іграшка для дитини. Я справді маю слабкість до хороших автівок, зараз їжджу на «Ауді» сріблястого кольору й міняти поки що не збираюся…
— А яка, якщо не секрет, найбільша швидкість, з якою ви дозволяєте собі їхати?
— Тільки не для ДАІ (усміхається) — якось Одеською трасою їхав 230. Якщо більше, вже почуваєшся некомфортно — наші дороги на такі швидкості не розраховані. А нещодавно повертався з Одеси, причому не дуже швидко — всього 150-160 км, зустрічні водії й сигналізували, що попереду наші друзі стоять, але я, як каже молодь, провтикав цей момент. І ось мене зупиняє автоінспектор. Не встиг я ще й слова промовити, як він: «Ну, и куда мы так крадемся?» Мабуть, того дня був у хорошому гуморі — відпустив, не те що штраф — навіть протокол не складав, тільки взяв з мене обіцянку більше так не їздити.
Лариса ВИШИНСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олексій БОГДАНОВИЧ. Народився у березні 1963 р. в с.Береза Глухівського району на Сумщині. Найменший у великій родині. Батько був економістом, мати працювала вихователькою в дитсадку. Батьки мріяли, щоб син вступив до медінституту, але він обрав Київський інститут театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого (навчався на курсі у Леоніда Олійника). З 1984-го працює у Національному академічному драматичному театрі ім.І.Франка. Знімається у кіно. Володар двох премій – «Київська пектораль» та «Людина року» (2004 р.). А також лауреат Національної премії України ім.Т.Шевченка.
Найвідоміші театральні ролі – Іван Бездомний («Майстер і Маргарита», М.Булгаков), Лукаш («Лісова пісня», Леся Українка), Едгар («Король Лір», В.Шекспір), Іван Федорович («Брати Карамазови», Ф.Достоєвський). Знявся у багатьох кінострічках, серед них – «Все перемагає любов», «Украдене щастя», «Вовчиця», «Гріх», «Злочин з багатьма невідомими» та інші.