Бронзова призерка
чемпіонату світу
з фристайла
Ольга Волкова:
Завдяки успіху Олі Волкової на чемпіонаті світу в американському Дірк-Веллі Україна поповнила свою скарбничку медалей у зимових видах спорту. До біатлону, лиж, фігурного катання та санного спорту додався екстремальний і видовищний фристайл.
Спілкуватися зі спортсменкою легко, немає в ній і тіні «зірковості». Відкритий і щирий співрозмовник. Про себе говорить критично, про фристайл — захоплено, про проблеми — з болем…
— Олю, минулий сезон для тебе був особливо вдалим. Почала з двох перемог на кубках Європи, потім — призові місця на турнірах у Канаді й нарешті п’єдестал Кубка світу. Як ішла до перемоги?
— До себе ставлюся критично. Мені завжди, із самого дитинства, твердили, і я засвоїла: зірок із неба не хапаю. Хтось казав прямо, хтось напівнатяком. Із чотирьох дівчат команди мене вважали найменш перспективною. Мабуть, усі ці висловлювання і зачепили за живе, з’явилася спортивна злість. І я заявила тренерові: доведу, що це не так. Хоч, зізнаюсь щиро, трохи лінуюся. Буває, десь недороблю, щось недотягну. Але сама для себе вирішила працювати на повну. Напевно, таке внутрішнє налаштування і допомогло.
— Які змагання особливо запам’яталися? Коли ти остаточно зрозуміла, що фристайл — це всерйоз і надовго?
— Напевно, тоді, коли мені сказали, що поїду на свою першу Олімпіаду. Турин, 2006 рік. На цьому старті я й зрозуміла, навіщо все потрібно, як слід працювати, яких помилок не можна припускатися і до чого слід прагнути. Враження? Усе було якось сумбурно. Називаю це «мультики». Усе дуже швидко, стрімко; здається, що тебе накрило хвилею адреналіну та емоцій. Таке відчуття, що спостерігаєш за всім, що відбувається, і за собою, збоку. Складно уявити, що ось тут — Олімпійські ігри. І я на них.
— А чи змінилися враження, коли потрапила на наступну Олімпіаду, у Ванкувер?
— У Канаді було по-іншому. Там я була більш зібраною і цілком розуміла все, що відбувається. Але в якийсь момент розслабилася. Це пов’язую з особливостями мого характеру. У Турині занадто хвилювалась, а у Ванкувері зовсім заспокоїлася. А мені так не можна. Усе має бути в міру. В результаті у Ванкувері — лише 14 місце.
— Фристайл — все-таки трохи екзотичний вид спорту, тим більше для південного українського краю…
— Усе почалося, коли я навчалася у п’ятому класі, в школі №53 міста Миколаєва. Хоча ні — ще раніше. У дитинстві була непосидючою. По деревах лазила, із хлопцями ганяла. Батьки спочатку записали мене на художню гімнастику, але не склалося — недостатньо гнучка була. Спробували на танці. Теж не вийшло — постійно не діставалося партнера.
Одного разу на уроці фізкультури ми бігали крос в одному з парків Миколаєва. До вчителя підходить якийсь дядечко. Каже: покажіть найбільш рухливих, швидких, енергійних учнів. Учитель одразу показав на мене. Незнайомець попросив зробити «шпагат», «місток». Для мене це було просто.
Незнайомий чоловік виявився тренером із фристайлу. Так В’ячеслав Валентинович Германсон став моїм першим наставником. І, як з’ясувалося, свого часу в нього тренувався мій батько, який займався спортивною гімнастикою. Мені тоді було десять років.
— А те, що треба ставати на лижі, навчитися з ними вправлятися, тебе не збентежило?
— Справді, на лижах не стояла. Ось В’ячеслав Валентинович про все і подбав. Тієї зими було багато снігу. Він знайшов якісь лижі, черевики більш-менш стерпні. Біля нашої бази шукали гірки, з яких можна було з’їжджати. Так і вчилася азів.
Фото з архіву спортцменки
— Ідеться про базу, яка розташована біля нашої знаменитої вишки?
— Так, але сьогодні зал для тренувань перебуває просто в жахливому стані. Він не опалюється і поступово руйнується. А трамплін на воді, який колись був першим у Радянському Союзі, тепер швидше нагадує пам’ятник славному минулому миколаївського фристайлу. А він цілком придатний для тренувань, якби його відремонтувати. Я ще торік намагалася «підняти шум», привернути увагу до проблеми. Та поки що безрезультатно. Тому руки й опускаються. Через проблеми з тренувальними базами ми втрачаємо час, особливо влітку. Тоді як наші головні конкуренти наполегливо тренуються.
— Ти зустрічалася з керівництвом області, міста? Мала можливість розповісти про проблеми фристайлу і про особисті побутові негаразди?
— Ні, жодних зустрічей так і не було. І мої проблеми як були, так і залишилися. Нікого це не цікавить.
— Який свій стрибок вважаєш найбільш вдалим? Від якого сама отримала задоволення?
— Це було на чемпіонаті світу. Не зробила нічого нового. Просто якось заспокоїлася, зібралася, і стрибок вийшов чистий і красивий. Він для мене вважається середньої складності, але я його зробила дуже добре. Вперше для себе. Навіть тренер був задоволений. Це велика рідкість.
— А які стрибки для тебе найскладніші?
— Мені поки що не зовсім вдається стрибнути два гвинти — гвинт. Це два сальто. У першому сальто треба зробити два гвинти, а в другому один. Один варіант я вмію, коли потрібно в першому сальто зробити гвинт і в другому два. А ось коли треба зробити в першому сальто два гвинти, з цим поки що не склалося. Про?бувала, але оцінки ставлять не дуже високі.
— Твій колега з фристайла Олександр Абраменко став і твоїм супутником у житті. Допомагають такі стосунки у спорті?
— Безумовно, допомагають. І в житті, й у спорті. До того ж і мені, і йому. Ми із Сашком разом уже сім років. Після моїх перемог я йому розповіла, яке це класне відчуття — перемагати. Мабуть, він прислухався. І тепер теж виходить на високий рівень. Ми одне одного підтримуємо. І в нас дуже щирі взаємини, щира підтримка. Є така підтримка і в команді, коли бажають удачі. Але коли близька людина вірить і бажає перемоги — це зовсім інше.
— Як любите відпочивати?
— Відпустка у нас зазвичай в квітні. За кордон не поїдеш, бо за рік накопичується багато проблем, які треба розв’язати. Організовано, за рахунок асоціації, ми їздили в Туреччину перед Олімпіадою у Ванкувері. Це був єдиний раз, коли нас повезли відпочити й оздоровитися. У вільний час, як правило, спілкуюся з друзями. Ходжу в боулінг, граю в більярд. Дуже люблю спілкуватися з колегами, фристайлістами з інших країн, після змагань, коли нам влаштовують вечірки, — з канадцями, американцями. Мені здається, що в жодному іншому виді спорту немає такої щирої дружби. Незалежно від того, суперники ми чи ні, обов’язково підтримуємо одне одного. Я завжди вболіваю за дівчину-американку, за австралійок. Вони наполегливо працюють і тому викликають повагу. Всіх дуже люблю.
— Якому одягу віддаєш перевагу? Любиш модничати, як кожна жінка?
— Гарно вдягатися люблю. Та оскільки ми постійно в дорозі — аеропорти, вокзали, — на високих підборах не побігаєш. А додому приїжджаєш на кілька днів — не до вбрання, і знову — дорога. Ось улітку із задоволенням ношу справжнє жіноче взуття. А вечірніх суконь немає. Не було приводу.
— І все-таки повернімося до фристайла. Наскільки це безпечний вид спорту?
— У мене серйозних травм не траплялося. Були незначні. Удари, струси. Зі спиною, правда, завжди проблеми. А найнебезпечніше в нашому виді спорту — це пошкодження колін. Завжди коліна захищаємо наколінниками. Але вони не такої якості, як хотілося б. Професійні дуже дорогі, й нам їх не купують.
— Невже зовсім не боїшся висоти?
— Страху висоти немає. Страшно, коли вилітаєш із трампліна, втратити з поля зору землю. Ось коли бачиш землю, душа заспокоюється: все гаразд. Тому найстрашніше — не побачити землю. Ми називаємо такий стан: «загубився». Щоб не «загубитися», всі нюанси відпрацьовуємо на воді.
— Але, як відомо, поки що тренуватися ніде. Наш трамплін на воді приходить в повну непридатність. Яким бачиш своє майбутнє і майбутнє фристайла?
— Так, кажуть, що на відновлення трампліна потрібно понад два мільйони гривень. Таких грошей ніхто не дає. І загалом в Україні вишок для тренувань немає. Кажуть, що побудують у Буковелі. Було б добре. Щодо мене, то поки що не загадую, зокрема, щодо Олімпіади в Сочі. Спочатку потрібно підготуватися до чемпіонату світу в Норвегії. Правду кажучи, настрій невеселий.
— Тобі пропонували виступати за інші країни?
— Були такі пропозиції. І думки про це виникали. Однак прогавила момент. І тепер шкодую про це. Хоч, кажуть, не можна ні про що шкодувати. Може, так і повинно було бути. В іншій країні, може, не стала б третьою у світі. Я люблю Миколаїв, тут усе рідне, їхати кудись назовсім не хочу. Та й складно, напевно, все починати спочатку. Тільки дуже хочеться, щоб у нас, в Україні, фристайл не «загубили».
Олена ІВАШКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Ольга ВОЛКОВА. Народилася 5 липня 1986 року в Миколаєві. Навчалася в Миколаївському вищому училищі культури, закінчила Національний університет кораблебудування за спеціальністю «Олімпійський професійний спорт». У сезоні 2010—2011 років посіла третє місце на чемпіонаті світу з фристайла в Дірк-Веллі, в 2012-му стала першою на дев’ятому етапі Кубка світу в Канаді.