Мріяв стати військовим
Валентин народився у селі з мальовничою назвою Черешеньки на Чернігівщині 2 вересня 1989 року. Однак як розповідає мама героя Ніна Андріївна, оскільки глава сімейства був військовим, то в жовтні наступного року сім’я переїхала до Конотопа, де й минули дитячі та юнацькі роки хлопця.
У дитинстві чимось особливим не вирізнявся, хоча вчився охоче. Та всяке траплялося. Якось ухопив двійку і, щоб уникнути відповідної розмови з батьками, щоденник заховав удома за батареєю парового опалення. Однак пропажа знайшлася, а розмова відбулася.
Але у школі №2 і нині з теплотою й любов’ю згадують учня із класу з поглибленим вивченням англійської мови. Уже те, що її випускник Валентин Ничвидюк став студентом університету, де знання іноземної були на одному з чільних місць, свідчить про його лінгвістичні здібності.
Як пригадує мама, ще змалечку Валентин вирізнявся енергійністю, непосидючістю. Ледь випадала нагода, шукав перекладину, аби підтягнутися, розім’ятися. У дитячому садку вихователі радили віддати хлопчака у спортивну секцію, однак навіть без спеціальних вправ він знаходив собі заняття.
Справжню ж освітню та виховну базу заклала школа. Ніна Андріївна детально пригадує роки навчання і вчителів, які доклали багато зусиль, аби їхній вихованець став не тільки кваліфікованим фахівцем, а й громадянином із чіткою позицією. Серед них учителька англійської мови Тамара Люлько, класний керівник Галина Зайцева, директор школи Олена Матвійчук, вчителі географії, математики, української мови, хімії.
Коли постало питання про вибір майбутньої професії, то виникли певні непорозуміння. Ще в дитинстві син військового мріяв піти батьковою стежкою і на підтвердження свого задуму частенько приміряв його форму. Коли такої змоги не було, просив маму нашити на светр погони, підперізувався парадним батьковим паском, а на шапку прилаштовував кокарду. Одне слово, бравий юний офіцер.
Батьки відмовляли сина вступати до військового училища, бо на той час української армії як такої не було, випускники військових закладів не мали роботи, кожен шукав її самостійно. А залишатися з дипломом і без місця служби — перспектива не вельми приваблива. Обрали компромісний варіант: Валентин вступає в університет внутрішніх справ на факультет внутрішніх військ, аби одержати диплом правознавця. А далі час покаже.
Так і зробили. Юнак закінчив навчання, кілька років служив у внутрішніх військах, але у ситуацію втрутилася хвороба. Тривалий час лікарі не могли встановити точний діагноз. Зрештою медики інституту фтизіатрії з’ясували: молодий офіцер хворий на астму, а раніше на ногах переніс два запалення легень. Довелося звільнятися і переходити на цивільну роботу. Тож чотири роки працював в одній зі столичних компаній. Хоч про це згодом пошкодував, бо хотів стати не юристом, а професійним військовим.
На війні як на війні
Увесь цей час його не полишало бажання повернутися на службу. Як згадує Ніна Андріївна, у березні 2014 року син казав: «Якби знав, що в Україні буде така ситуація, ніколи б не пішов зі Збройних сил». Звернувся до військкомату, де спочатку відмовили, посилаючись на висновок медичної комісії. І наголосили, що за потреби обов’язково мобілізують.
Проте Валентин придбав військову форму і почав підтримувати свого друга, який тоді служив у зоні АТО, зокрема, допомагав отримувати різноманітне спорядження. Прагнення служити в армійських лавах прокинулося в ньому з новою силою. Зрештою 2016 року звільнився з посади, звернувся до військкомату і таки відновився на військовій службі.
На передовій перебував з 2 липня 2017 року, мав позивний «Якудза». На виконання наказу командування батальйону щодо затримки розвідувально-диверсійної групи незаконних військових формувань сепаратистів «ЛНР» його призначили старшим зведеного розвідувального загону 15 Окремого механізованого піхотного батальйону.
Під час проведення операції, у ніч з 7 на 8 листопада 2017 року, спалахнула стрілянина, яка стала фатальною для офіцера: старший лейтенант Валентин Ничвидюк загинув від вибуху міни під час обстрілу розвідувального загону із гранатометів та мінометів. Сталося це у «сірій зоні» біля опорного пункту сепаратистів «Водокачка» неподалік села Кримське Новоайдарівського району Луганської області.
Так без сина, чоловіка, батька залишились мати Ніна Андріївна, батько Микола Васильович, дружина Ірина і маленька донька Єва.
Хребет пам’яті
Указом Президента України Валентина Ничвидюка «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкового виконання військового обов’язку» нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Нагороду на сесії Конотопської районної ради вручили його дружині та доньці.
Рішенням виконавчого комітету Конотопської міської ради від 22 грудня 2017 року героєві присвоєно звання почесного громадянина міста Конотоп, а на будівлі спеціалізованої школи №2, яку півтора десятиріччя тому він закінчив, відкрили меморіальну дошку.
Щороку в річницю загибелі на Конотопській станції юних туристів проходять змагання з подолання смуги перешкод, приурочені пам’яті Валентина Ничвидюка. Як каже батько Микола Васильович, ці змагання особливо потрібні, бо в їхніх учасників формують фактично другий хребет, який називається характером. І якщо він буде міцним, то дасть змогу досягати відчутних результатів у подальшому житті — така людина не зламається, а наполегливо йтиме до своєї мети.
За словами Ничвидюка-старшого, син завжди був підтягнутим, спортивним, мобільним, а в автомобільному гаражі встановив подаровані батьком на день народження шведську стінку, бруси, турнік, дошку для качання преса. Свого часу друзі Валентина подарували йому боксерську грушу, для тренувань мав гумового манекена, якого придбав за чималі гроші.
…Є ще таке поняття, як хребет пам’яті, тобто основа збереження образу того, кого вже немає поруч. Валентин Ничвидюк залишив міцний і незламний хребет, який власноруч викував своїм коротким, але таким яскравим життям.
Ігор ЛИСИЙ,
член Національної спілки журналістів України,
для «Урядового кур’єра»
ГЕРОЯ ЗГАДУЮТЬ
Дмитро ТРЕТЯКОВ:
«Я дружив з Валентином ще зі шкільних років, із сьомого класу. Хоч навчалися у різних школах, мешкали неподалік і гуляли в одному дворі. Грали у футбол, відпочивали. Особлива його риса — цілеспрямованість, а ще — любов до життя. Якщо вже хотів чогось досягти, то докладав усіх зусиль, ставив для себе планку дедалі вище, поступово здобуваючи наступні вершини. Наприклад у кікбоксингу. Батьки заперечували, щоб син займався цим видом спорту, проте серед відвідувачів секції на арматурному заводі він виокремлювався досягненнями і вважався одним із перспективних спортсменів. А під час навчання в університеті був старостою групи — опікувався товаришами, допомагав, підтримував, як належить лідерові. І з усім справлявся без проблем.
Останніми роками ми бачилися рідше — після народження доньки я повернувся до Конотопа, а Валентин залишився в Києві. Згодом він пішов у зону АТО. Загалом за останні півтора року до його загибелі зустрічалися лише кілька разів. У короткі хвилини спілкування він розповідав про своє життя, з чого я зробив висновок: за гостре відчуття справедливості мого друга цінували підлеглі, проте не любило керівництво.
Якось уранці мені зателефонував один із наших спільних друзів і повідомив, що Валентин загинув. Я не повірив, передзвонив ще одному знайомому, який теж перебував у зоні АТО. Той підтвердив, що це правда, Валентина більше немає з нами».
Анатолій ВІСИЧ:
«Валентин Ничвидюк був моїм командиром взводу, а я командував відділенням. Як командир він був прикладом для інших. Справедливий, вольовий, хоробрий, за ним завжди йшли хлопці. Одне слово, Людина. Незабаром мав прийняти роту, проте не судилося.
З тих, хто 7 листопада отримав доволі суперечливий наказ, лише я залишився живий. Гірко, дуже гірко це усвідомлювати і розуміти, бо загинули чудові хлопці, мої бойові побратими. Я відбувся контузією, а Валентин підірвався на розтяжці.
Звісно, тодішня обстановка не для слабкодухих — повсюди свистіли кулі, а треба забирати загиблих. Ледь не нарвалися на іншу розтяжку. З нами не було ні медика, ні сапера. Надавали допомогу підручними засобами.
Коли повернулися, мене відправили в госпіталь. На жаль, так і не попрощався із другом. Сподіваюся, коли приїду в Конотоп, зустрінусь із його батьками, дружиною, донькою. Прийду на могилу бойового побратима, адже в моїй пам’яті він буде завжди як винятково світла людина, надійний бойовий товариш».