ДАТА
25 років тому завершено спорудження об’єкта
«Укриття» над четвертим блоком Чорнобильської АЕС
28 листопада 1986 року урядова комісія під головуванням Бориса Щербини заслухала доповідь Державної комісії щодо приймання на технічне обслуговування законсервованого енергоблока №4 Чорнобильської АЕС та про завершення робіт щодо укриття блока.
Вперше у світовій історії
Ця катастрофа планетарного масштабу поділила світову історію на до і після аварії. Вона призвела до величезних екологічних та соціально-економічних втрат, передусім в Україні, Білорусі та Росії. Хоча весь Радянський Союз брав участь у ліквідації її наслідків, але Україна прийняла на себе головний тягар робіт цього гострого періоду. На це були задіяні величезні матеріально-технічні ресурси, фахівці спеціалізованих відомств, військ цивільної оборони, резервісти, контингент міністерств і відомств — шахтарі, зв’язківці, енергетики, буровики, шляховики, будівельники.
Перша глобальна проблема, яка постала перед учасниками ліквідації наслідків аварії, зокрема перед будівельниками, — це зменшити викиди і розповсюдження радіації як у межах майданчика АЕС, так і в 10- та 30-кілометровій зонах. Уже в перші години після аварії в район Чорнобиля були направлені великі загони транспорту, цементовози, асфальтобетонозмішувачі. В надзвичайних умовах в короткі строки було прокладено нові і впорядковано діючі шляхи Чорнобиль — ЧАЕС і Чорнобиль — Страхолісся. Для одержання чистої питної води у великих містах і селах пробурено глибинні свердловини.
— Колосальна відповідальність, — згадував нині покійний академік Валерій Лєгасов, — лягла на плечі урядової комісії. Нам допомагали всі, все було в нашому розпорядженні, проте вся відповідальність за прийняті рішення лягала на плечі людей, які туди приїхали, особливо на плечі Бориса Щербини, який безпосередньо управляв процесом приборкання реактора. Від України з ним постійно працював Віталій Масол. Його робота у нас одержувала високу оцінку... Будь-які заявки виконувалися бездоганно, ми спочатку сумнівалися в можливостях голови Держплану України і часто були здивовані, завдяки чому все необхідне ліквідаторам з’являлося в Чорнобилі.
Об'єкт «Укриття» — пам'ятник героїзму будівельників. Фото із архіву редакції
Відповідно до ситуації складалася, формувалася будівельна програма як 1986 — 1987 років, так і наступних періодів ліквідації найбільш масштабних наслідків аварії. Головними складовими програми на перший, гострий період були визначені роботи на зведенні унікального комплексу «Укриття» над зруйнованим реактором, спорудження селищ для евакуйованих та переселенців із забруднених територій, початок будівництва нового міста Славутича для експлуатаційного персоналу АЕС.
Зрозуміло, для реалізації цих надскладних завдань, які вперше довелося виконувати навіть у світовій історії, слід було розраховувати на своїх спеціалістів — проектантів і будівельників, а також мати потужну будівельну базу, транспортні засоби, добрі дороги, в стислі строки, в межах не місяця, а днів спорудити нові та розширити низку діючих залізничних та річкових перевалочних вузлів.
Ключове завдання
У багатогранному і широкомасштабному процесі локалізації аварії та ліквідації її наслідків ключовим завданням було спорудження «Укриття» над зруйнованим реактором. Уже на початку травня проблема консервації блока №4 стає однією з основних в роботі оперативної групи Політбюро ЦК КПРС на чолі з Головою Ради Міністрів СРСР Миколою Рижковим. Із багатьох задумів і проектів до реалізації було прийнято технічне рішення, розроблене ленінградським Інститутом енергетичних технологій за участю інститутів «Пром- стальконструкція» Москви та Києва.
Документи підтверджують, що вже 10 липня 1986 року спеціалісти зазначали, що інтенсивні роботи з дезактивації території навколо зруйнованого блока №4 сприяли значному зниженню рівня радіаційного забруднення . Лише на цих роботах було зайнято 4,8 тис. чоловік, на будові сконцентровано 500 одиниць засобів механізації. В окремі дні тут працювало до 40 тисяч осіб, і робоча зміна деяких спеціалістів та виконавців у небезпечних місцях не могла тривати і однієї хвилини.
Спорудження основних конструкцій «Укриття» розпочалося в серпні, хоч за попередніми намірами весь основний комплекс робіт з консервації зруйнованого реактора мали завершити у вересні. Та незважаючи на всі труднощі, завдяки величезним зусиллям усіх без винятку учасників ліквідації наслідків вибуху, будівництво «Укриття» вступило в завершальну стадію.
15 листопада оперативна група Політбюро ЦК КПРС, розглянувши питання «Про прийняття в експлуатацію будов, споруд та обладнання законсервованого четвертого енергоблока Чорнобильської АЕС», зазначала, що завершено всі передбачені проектом основні роботи з консервації четвертого енергоблока, випробування систем вентиляції, затверджені вимоги до прийняття, і робоча комісія працює на окремих об’єктах та системах споруди. Зруйнований реактор уже не впливає на радіаційну обстановку.
28 листопада 1986 року урядова комісія під головуванням Бориса Щербини прийняла доповідь Державної комісії з приймання на технічне обслуговування законсервованого енергоблока №4 Чорнобильської АЕС, про завершення робіт щодо укриття блока та про те, що акт у встановленому порядку підписано всіма членами комісії.
Безперечно, це була величезна перемога, враховуючи обсяги будівництва, складність інженерних проблем та надзвичайно важкі умови виконання робіт, що оцінено сучасниками як унікальне явище в світовій практиці будівництва.
Ні з чим порівняти
У неймовірно стислі, можна сказати фантастичні, строки, згідно з постановою ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР №206 від 10 червня 1986 року Держбуд України (Г. Злобін), Держагропром (О. Ткаченко, В. Череп), інші міністерства та відомства виконали величезний обсяг робіт для забезпечення технічною документацією, організації будівництва житла, соціально-побутових об’єктів для евакуйованих із 30-кілометрової чорнобильської зони. Ні з чим порівняти те величезне навантаження на будівельників, особливо в перший післяаварійний рік. Достатньо сказати, що всього за три місяці було зведено 7779 садиб та 216 об’єктів соціально-побутового призначення. Це лазні, магазини, їдальні, ФАПи, комплексні приймальні пункти, котельні і районні вузли зв’язку, 176 кілометрів водогінних мереж, понад 300 кілометрів електропередач, 180 кілометрів доріг у сільській місцевості Київської, Житомирської та інших областей. До початку зими, за даними Держагропрому, нове житло одержали понад 35 тисяч переселенців із забруднених територій.
— Не уявляю, що б сталося, — каже Віталій Кострома, тодішній перший секретар Макарівського райкому партії, — якби нині виникла потреба переселяти і приймати стільки людей. Адже нема вже автотранспортних підприємств, розвалено і розграбовано колгоспи і радгоспи, в селах практично зникли заклади побуту, культури. А в ті післяаварійні години макарівці як своє власне лихо сприйняли біль і тривогу чорнобильців і допомагали їм усім чим могли.
Автор цієї статті був свідком, як у Грузькому, Забуянні, Борівці, де працювали мої земляки — закарпатці, люди запрошували до себе жити родини потерпілих, був присутнім на зборах трудових колективів, які ухвалювали передавати одноденний заробіток у фонд допомоги постраждалим.
Спільними зусиллями забезпечувався фронт для безперебійної роботи будівельників, які одночасно із житловими будинками споруджували школи, магазини, дитячі садки, сільські медичні заклади. Лише перелік новобудов та будівельних організацій із різних областей республіки займає півсотні сторінок у книзі відомих фахівців. Ставилося завдання, щоб діти пішли у школу 1 вересня уже із нових осель.
З цим завданням у багатьох місцях таки впоратися. Так, будівельники Тернопільської області за 54 дні (саме так) спорудили 155 будинків зі всією інфраструктурою. Заселення відбулося 1 серпня із сльозами на очах, святом не наважуся його назвати. Однак все ж таки це була подія радісна і приємна, бо вона додавала людям оптимізму. Мітинги, урочисті слова, участь високопосадовців із областей, які брали участь у спорудженні нових сіл.Усе це підтверджувало велике співпереживання співвітчизників, сприяння та участь усієї країни в подоланні наслідків чорнобильського лиха.
Нове місто енергетиків
З тривожних літа та осені 1986 року бере свій початок історія прекрасного сучасного міста Славутич. Коли повністю з’ясувалося, що Прип’ять утрачено на тривалий час, а відновлення роботи трьох блоків атомної станції може стати реальністю, уряд України поставив перед керівниками і спеціалістами галузі завдання — визначити територію під будівництво нового міста енергетиків, яке назвали Славутичем. І вони за тиждень (серпень 1986 р.) на основі глибокого вивчення екологічної, радіаційної обстановки внесли свої пропозиції. Документ, підписаний Г.Злобіним, В.Скляровим, А.Касьяненком, М.Степаненком, К.Ситником, Г.Потурадісом, Ю.Колісниченком, було розглянуто в ЦК КПУ. Рада Міністрів УРСР 1 вересня надіслала свої пропозиції М.Рижкову, а вже 5 вересня оперативна група Політбюро ЦК КПРС ухвалила таке рішення:
«Погодитися з пропозицією т.т. О.П.Ляшка, М.Ф.Луконіна, А.І.Майорця, О.М.Семенова, підтриманою т.т. Ізраєлем і Буренковим (листи додаються) про доцільність розміщення селища в районі села Неданчичі Чернігівської області».
2 жовтня ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про будівництво нового міста для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС».
До честі України як незалежної держави після 1991 року вона самостійно розв’язувала проблеми, пов’язані з ліквідацією наслідків аварії. Хоч це було надто складно з економічної точки зору. Достатньо сказати, щорічне фінансування чорнобильських програм обходиться державному бюджету в суми більші, ніж виділяється на всю галузь охорони здоров’я.
— Ми змушені й надалі відволікати колосальні матеріальні та фінансові ресурси, — говорив другий Президент України Леонід Кучма з нагоди закриття Чорнобильської АЕС 15 грудня 2000 року, — перш за все на захист постраждалого населення та реабілітацію природного середовища. В окремі роки такі видатки сягають 12 відсотків бюджету, що значно перевищує асигнування на науку та культуру.
Безперечно, труднощі ліквідації не лише об’єднали, мобілізували наше суспільство. «Чорнобыль — последний подвиг за Союз» — так назвав свої спогади один з учасників ліквідації. Хіба можна це заперечити? Але правда і те, що аварія внесла зерна недовіри в безхмарне спів- існування «сім’ї народів». Між республіками наче пробігла чорна кішка взаємних претензій та звинувачень. А що казати про пустелю, що перетворила сам епіцентр слов’янського світу в «зону відчуження», яка поступово огорнула серця і душі великого нашого народу. І щоб зупинити цей процес, доведеться докласти чимало зусиль і нинішньому, і майбутнім поколінням.
Василь ДЗЬОБАК,
кандидат історичних
наук, учасник ліквідації
наслідків
аварії на ЧАЕС