Нині 29-річний молодший сержант Павло Корнєв народився на Луганщині. До Збройних сил пішов наприкінці січня 2018 року, підписавши свій перший контракт. Колишній музикант поділився спогадами про війну, про зустріч із російськими десантниками, а також розкрив таємницю про те, що найстрашніше в бою.

Павло закінчив Сєверодонецьке музичне училище імені С. С. Прокоф’єва, проте це, як він каже, була не його мрія, а батьків. Тож отримавши диплом, приніс його додому, поклав на стіл і пішов у військкомат. А згодом, після боїв з росіянами, вступив до Військового інституту танкових військ, де навчається вже на третьому курсі факультету озброєння військової техніки. Нині про початок служби розповідає не без гумору.

«Шарахнули їх прямісінько в лоб!»

«Я не одразу став танкістом. Спершу потрапив до «Десни». Просто пішов у ТЦК, де мені й запропонували послужити кілька місяців. Погодився, а згодом поїхав у 17 окрему танкову бригаду. Служив у групі матеріального забезпечення, потім був механіком-водієм і командиром танка», — згадує він.

Війну Павло зустрів у складі першого батальйону 17 окремої танкової бригади під Щастям на Луганщині. Заступив 23 лютого 2022 року в наряд черговим, аж раптом — вибухи, шибки тремтять. Далі наказ командира роти: «Видавай зброю!»

Так о четвертій ранку і розпочалася для нього війна. Захисник України спершу сів у танк за механіка-водія: поїхали з Лисичанська до Щастя маршем, але через незначну несправність відстав від колони. Зв’язок ліг повністю, тож ледве вдалось зв’язатися з десантниками.

Добу були у Щасті, заносили місцевим у підвали їжу. Затим виявилося, що в інтернаті діти. Спершу поліцейські хотіли їх вивезти, але дуже щастило, що дітлахів усе-таки не посадили в автобус, бо росіяни накрили його артилерією. Малюків вивозили на покинутих автівках ДСНС та кількох поліцейських.

А потім почалися справжні бої. Як каже військовий, усе було за статутом — взвод піхоти діяв за підтримки його танка. Звісно, запам’яталась найперша зустріч із росіянами.

«Дещо комічною видалася ця картина. Їдемо, на повороті зненацька назустріч нам вилітає російський БТР, буквально обліплений піхотою. До того ж усі вони у блакитних беретах — десантники!.. Досі пам’ятаю їхні здивовані й перелякані пики. А в нас усе працює: система, снаряд у гарматі. Шарахнули їм прямісінько в лоб! Вони ж крилата піхота, а тому й порозліталися врізнобіч… шматками», — розповідає він.

Згодом наші танкісти разом із десантниками опинись в оточенні, а коли вирвалися з нього, зуміли дорогою знищити ворожу ДРГ та відійшли до Сєверодонецька, де вже зайняли оборону.

Встиг повоювати на трьох місцях у танку

Подальші бої були надзвичайно важкими. Танк Павла підбили, він там і лишився.

«Підірвати його нам заборонило командування. Я що міг, те розбив: висмикнув усі дроти, які бачив. Розбили приціл, радійку. Загалом нашкодили чимало. А ще в нас після влучання вигнало масло. Ми їхали 30 кілометрів без нього, тож це, по суті, вже не танк був, а металева домовина. Тому ремонт росіянам обійшовся б у солідну копійчину… А ми тим часом на бахмутському напрямку довго були, аж доки нам не знайшли машини. Відтоді встиг повоювати на всіх трьох місцях у танку. У нас в екіпажі взаємозамінність на пристойному рівні. Тобто проблеми перейти, приміром, із механіка на навідника, з навідника на командира чи навпаки не було», — запевняє танкіст.

Запам’ятався Павлові ще й бій за Кремінну.

«Там наші десантники затиснули кадировців у двоповерховому будинку. Хоч хтось і казав, що кадировці — це ТікТок-війська, там, відверто кажучи, були справжні відчайдухи. Вони вперто відстрілювалися і нітрохи здаватися не хотіли. Тому довелося геть розібрати з гармати цей будинок разом із ними всіма», — каже боєць.

Потім були бої під час оборони Лимана.

«Нам казали, що там проти нас будуть танки Т-72, а ми ж на Т-64. Загалом у мене на Т-72 легка алергія. Чому? Бо зазвичай або вони стріляли в мене, або я їх у прицілі бачив. Одне слово, ми там каталися та відстрілювалися. Як потім з’ясувалося, проти нас був чи то ворожий батальйон, чи навіть полк. Ось одного дня був бій, конвеєр уже відстріляли, треба відкочуватися. Я думав, що місто ще наше, відхилив собі люк, їду по-похідному. Недалеко від перехрестя бачу: стоїть Т-72. Що за дідько? Під’їжджаємо майже впритул, а там сидить огрядний військовий із трьома великими зірками — полковник, росіянин. Він теж у польовій формі і витріщається на нас. Ми проїжджаємо мимо, бо стріляти, на жаль, нема чим: повертаємося порожні. Зате у нас маленький синьо-жовтий прапорець на башті намальований. Той полковник, як уздрів цей прапорець, перелякався і миттю спробував втиснутися в башту, але застряг у люку. Мене починає розбирати сміх, однак тисну на газ і намагаюся звідти відвести танк трохи далі. А з російського Т-72 вже почав стріляти баштовий кулемет. Він намагався розстріляти наші радіатори, проте з цього нічого не вийшло, бо я виявився трохи швидшим», — усміхається він.

Слухаючи місцями жартівливі розповіді про зовсім не веселі військові будні, дивлюся в усміхнене обличчя танкіста, на орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким його нагороджено за ті бої, і несподівано для себе питаю: «А що було найважчим у боях?»

І помічаю, що усмішка стає якоюсь неживою. Павло відповідає повільно, відділяючи слова:

«Щиро кажучи, було трохи страшно, та хоч як дивно, в бою просто повідпадали всі зайві думки. Найстрашніше було до бою — очікування. Просто коли вже працюєш, маршрут згадуєш, якісь дії в голові моделюєш. Було дивно бачити, що хтось ламається, хтось навпаки, від кого не очікуєш, показує якісь дива героїзму. Люди по-різному розкривалися в бою, дуже по-різному», — зізнається дипломований музикант і вправний танкіст.

Олександр ШУЛЬМАН, АрміяInform,онлайн-медіа Міноборони