Проходячи днями повз зупинку громадського транспорту на околиці Сум, звернув увагу на людей, що скупчилися під накриттям. Підійшовши ближче, побачив чоловіка передпенсійного віку, який сидів на лавочці: простоволосий, із засніженою шапкою в руках. Поруч лежала сумка, з якої «визирали» пакет із молоком і батон – теж у снігу.
Одна з жінок розповіла: чоловік ішов із крамниці, перед зупинкою підсковзнувся і впав –– так, що самостійно не міг підвестися. Оскільки місцина не багатолюдна, довелося чекати на перехожих. Однак… Кілька городян, проходячи повз лежачого, прискорювали ходу, не звертаючи на нього жодної уваги. Як з’ясувалося пізніше, думали, що то якийсь безхатько (втім, невже ці люди не потребують співчуття?).
А чоловік силувався самостійно звестися на ноги. Лише хвилин через десять зупинилася співчутлива жіночка, яка разом з юнаком, що наспів, підвели бідолаху і посадили на лавчині. Запропонували викликати «швидку», бо хто знає, наскільки вдало пройшло «приземлення».
На щастя, все обійшлося. Чоловік поступово оговтався, по мобільному зателефонував синові, який невдовзі приїхав на машині і забрав батька.
Здавалося б, неприємний епізод вичерпано. Однак гіркуватий осад залишився в багатьох, хто мимоволі став свідком падіння: і в прямому значенні, і в плані загальної моралі та співчутливості. Бо як же сталося, що людині, яка підсковзнулася на рівному місці серед білого дня, одразу ніхто не подав руку допомоги? Це ж добре, що обійшлося без травми. А коли б… Утім, краще не накликати неприємності.
На наше спільне нещастя, подібний приклад далеко не єдиний, а якщо бути більш об’єктивним, то і взагалі стає типовим. Недавно одна з місцевих телекомпаній провела експеримент. Журналістка лягла на лавку на зупинці громадського транспорту в центрі Сум, аби перевірити, коли і хто поцікавиться, чи потрібна їй допомога. І що ж? За 15 хвилин «лежання» жоден із перехожих навіть не наблизився до неї. То невже і справді вкриваємося непробивним панцером байдужості, а правило «моя хата скраю» стає основоположним?
Прикро й образливо, але значною мірою це так. За твердженнями психологів, суспільство відверто дрейфує в бік збайдужіння, інфантильності. Переважна більшість міркує приблизно однаково: а чому саме я повинен (повинна) підходити до когось і цікавитися, чи потрібна допомога? Адже навколо стільки людей…
Вирівняти подібну деформацію надзвичайно складно і проблематично. Жоден офіційний циркуляр чи наказ не додадуть бодай крихту співчутливості. Окремі оптимісти сподіваються на чудодійний вплив новоприйнятого Закону «Про екстрену медичну допомогу», що передбачає різні види відповідальності за ненадання допомоги людині, яка її потребує. Але як знайти межу, за якою починається дисциплінарна чи адміністративна відповідальність? Хто її проведе і на основі яких фактів? Чи стане духу відстоювати правоту в тій чи тій ситуації? На жодне з запитань ніхто не наважиться дати ствердну відповідь.
Однак у країнах Європи, зокрема Франції, Англії, Швеції та інших, подібні ситуації відрегульовані і почасти «працюють». Хоча в Ізраїлі перехожі з обережністю ставляться до надання першої допомоги потерпілим. За словами знайомої колеги, яка гостювала в цій країні, якщо ваша співчутливість зашкодить постраждалому, то за ваше ж жито вас ще й буде бито: тамтешнє законодавство передбачає доволі жорсткі види покарання. Залишається тільки викликати «швидку» й чекати разом із потерпілим на її приїзд.
Скільки випадків –– стільки й варіантів поведінки. Але в одному можна бути впевненим: не тільки під час ожеледиці залишатися максимально уважним і обачливим, а й будь-якої пори. Тоді ні ви не будете поспішати до когось на поміч, ні до вас. Рецепт майже нереальний, однак…
Але якщо вже й трапиться неприємність, то вчиніть так, аби потім не було соромно перед самим собою. Як саме –– кожен вирішує самостійно.