Говорити про Павличка завжди ризиковано. Відразу ж губишся через неодмінне відчуття невичерпності теми. Раптом ловиш себе на ганебному бажанні спорснути на щось простіше й легше. То тільки позірно така спокуслива й легка тема. Коли ще не задумався над нею, коли тільки артикулював собі добре знане й широко популярне «Дмитро Павличко», то все мовби й просто.
У кожного він свій
Очевидно, будь-хто з читачів української літератури міг би написати статтю «Мій Павличко». В кожного він — свій. У кого — ранній, того часу, коли написав про смерть Торквемади і про те, що після неї все одно лишилася стояти тюрма. У кого — Павличко часу «Таємниця твого обличчя». А ще в когось — натхненний коментатор Богдана Ігоря Антонича, в чиїй інтерпретації ми прийняли і сприйняли в шістдесяті «Пісню про незнищенність матерії». А ще в когось Павличко — то передовсім його пісні, починаючи з уже воістину народних «Двох кольорів»...
Він дав життя ще таким прекрасним пісням, як «Впали роси на покоси...», «Лелеченьки», «Долиною туман тече...», «Явір і яворина», «Спадає листя яворове...» Таких творів було б досить для того, щоб сказати: біографія поета увінчалася високими творчими здобутками. А це ж — тільки одна грань.
Як кажуть, що кому до кольору й до вибору. Якого Павличка більше знаєш, про такого й пишеш чи говориш. А ще ж є вужчі — професійніше сфокусовані — теми. Скажімо, Павличко і сонет. Павличко й поетичний переклад. Павличко й українське літературознавство. Павличко й літературна критика. Павличко й українська політика. І це — ще не всі можливі для студій теми. Він так активно й виразно присутній у багатьох сферах, що дійсно викликає подив і захват.
Так, Павличко — не поет однієї струни й однієї теми. Як і в житті, в його поезії примхливо поєднались і лірика, і соціальність, і політична публіцистичність, й епос. Йому справді тісно в таких органічних для інших рамках і приписах. Часто його лірика соціальна, а соціальність — лірична. Він не боїться соціальних і політичних реалій, не цурається прозаїзмів; у нього однаково органічні й патріотична патетика, й буденно-розмовний тон — усе це має своє місце й природне звучання, і цим також зумовлена багата й складна поетична оркестрація світу. Очевидно, в інших авторів те зумовило б дику еклектику, прозаїчну безкрилість, «неперетравленість» стильових компонентів, у Павличка ж така жадібна всеїдність обертається дивовижною ліричною проникливістю і соціальною конкретикою та глибоко сучасним пафосом його слова. Те, про що можуть тільки мріяти поети, мовби саме приходить до нього. Така незбагненна природа цього таланту, який працює в літературі начебто проти правил. Такі парадокси завжди супроводжують поетів великої обдарованості.
Сталося так, що я тільки нині прочитав вірші періоду літературної молодості Павличка. Вони можуть чимось подобатися, можуть чимось не подобатися. Наприклад, стилістикою, римами чи ще чимось. Мені йдеться при цій нагоді не про те. Йдеться про постійне культивування національних тем.
У дитячому серці жила Україна —
Материнські веселі й журливі пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.
Непокривлену душу хотіли зламати,
Та лишилися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.
Це вірш 1955 року. І того ж року:
Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів’яне!
А це — наступного року:
О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий нетяга,
Мертв’як, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я.
Цей мотив вірності рідному слову, відповідальності за нього — одна з домінант усієї його поезії. Він має розмаїту тематику (пожадливий до всього нового), в нього напродив багато характерних реалій життя, він пише в різних техніках і чи не в усіх можливих жанрах, але саме ця дивовижна україноцентричність — незмінна ознака його поезії. Та, власне, не тільки поезії, а й усієї творчості Дмитра Павличка.
Роки нашої незалежності — мовби друге цвітіння поета. Дивовижно зросла його творча активність. Відтоді донині він написав справді багато. Різного рівня ці поезії. Поема «Кирило Осьмак» — з ряду таких творів Павличка, як «Петрик», «Поєдинок», «Вогнище», написаних у високому емоційному регістрі. Це так звана мисляча історія. Тобто автор із нинішньої духовної висоти, крізь призму сьогоднішнього досвіду осмислює національну історію, сфокусовує увагу читача на її важливих уроках. У ІІавличка історія постає в контексті сучасності, а сучасність у контексті історії.
Ясна річ, поему написано не тільки задля реставрації біографії Кирила Осьмака. У цьому творі минуле дивиться на нас, на наш час і наші вчинки й судить нас.
Хто ми? Де ми є?
В закривавленій хаті,
Де виймають князі княже око з чола?
Чи ми темні з ума, чи ми Богом прокляті?
Збудували собор на великому святі,
Щоб упасти до ніг малороса й хахла?
Ми розкидали храм, наварили отрути,
На господнім дворі завели вар’єте!
О мої Космачі, Конотопи і Крути,
Ви вмирали за те, щоб свободу здобути,
А здобувши, самі у неволю йдете!
Читаючи поему, ловиш себе на думці: про Кирила Осьмака мав написати він, Дмитро Павличко. І, гадається, цей момент також промовистий і характеристичний саме для автора. Він зумовлений і особливістю його політичного та літературного темпераменту, й — ще раз на цьому наголошу — перманентною заглибленістю в національну історію.
Здавалося б, на такій ноті можна було б і завершити ці нотатки. Названо головне, а незліченні подробиці про творчий шлях поета — в незліченних монографіях, дисертаціях, статтях, рецензіях, інтерв’ю, — Павличко незмінно в центрі уваги і літературознавців, і критиків, і журналістів.
Коли звинувачення — огульні
Але напередодні ювілею в одній із публікацій пролунало приблизно таке: Павличко гнувся перед радянською владою, а тепер ось — у перших лавах національних вождів.
Прикро було читати такі огульні звинувачення. По-перше, зрозуміло, що автор уявлення не має ні про життєву й творчу біографію Павличка, ні про особливості літературного життя в часи комуністичного режиму.
Щоб не розводити з ним довгої полеміки, наведу кілька характерних епізодів із біографії Павличка, про які він і сам не знав аж до років незалежності України. Ці епізоди можуть багато що пояснити й у тодішньому літературному житті, і в особі та в лінії поведінки Дмитра Павличка.
1993 року на сторінках газети «Голос України» з’явилася цікава публікація, в котрій наводився документ, датований початком шістдесятих минулого сторіччя. Автор — секретар ЦК КПУ Іван Грушецький у співавторстві з групою «літературознавців» писав у своєму опусі на ім’я першого секретаря ЦК КП України Петра Шелеста про ідейно-політичні збочення Дмитра Павличка.
З цього документа багато що можуть побачити і зрозуміти історики літератури й історики взагалі. Там, нагорі, представники комуністичного ареопагу визначали, чи правильно живуть і творять письменники. За глибоким переконанням «експерта» Грушецького, ідейні зриви Павличка стали особливо помітними в збірці віршів «Правда кличе» (1959). У деяких творах, пише автор опусу, «викривлена радянська дійсність». «Правда, яку відстоював автор, виступала абстраговано, соціально і історично неконкретно…» О, який знайомий і незабутній оцей мотив компартійних документів, які з жорсткою безапеляційністю стверджували, що чорне — це біле, а біле — чорне.
Серйозно звинувачували Дмитра Павличка й пізніше. Я добре пам’ятаю появу «Пісні про незнищенність матерії» Богдана Ігоря Антонича, яку впорядкував, написав до неї примітки й передмову Павличко. Антонича партійні «експерти» кваліфікують як поета зловорожого самому радянському режимові.
Проте й скандал після появи передмови до книги Антонича не зробив покірнішим Дмитра Павличка. Гримнуло, коли з’явився його «Гранослов». Там поет, підсумовуючи тотальну русифікацію в Україні, ставить такий діагноз: «двоязикі змії». Тоді, пам’ятається, мусувалася теорія про вже недалеке злиття всіх націй. У відповідь на цю доктрину Павличко написав:
На мову мою вже сукали колючі дроти,
Будували каземати і крематорій…
А сьогодні ласкаво закидаєш ти
На неї петлю шовкових теорій.
Мовляв,нам зливатися,браття, пора!
Чим, — питаю, — водою чи кров’ю?
Чи Волзі потрібні води Дніпра?
Чи калинова кров заспіва під березовою корою?
Цей вірш особливо розлютив компартійних достойників, які сподівалися приручити талановитого поета, підкупити його високими званнями й преміями. Всі режими до цього вдаються, щоб із вільних бардів зробити придворних співців. А Павличко — бачте! — пручається. «Павличко відходить від марксистсько-ленінських принципів партійності, інтернаціоналізму в літературі, правдивості у відображенні життя і скочується у болота націоналізму... ».
Дорікнули йому й перебуванням у Чехословаччині напередодні «Празької весни». Там Павличко відібрав для друку на сторінках журналу культурного союзу українських трудящих «Дружно вперед» саме вірші, які мають «певне підтекстне звучання».
Не можу втриматися від цих по-своєму шедевральних цитацій, із яких зловісно промовляє та інквізиційна доба. Ось, скажімо, такі пасажі: «Не завжди Павличко так відкрито і незамасковано виявляє свої ідейні позиції, як у згаданих віршах книги «Гранослов». Частіше він вдається до певних підтекстів, натяків і недомовок...»
Або: «Тенденційно, в кривому дзеркалі своїх хворобливих уявлень про сучасність висвітлює Павличко тему рідної землі у вірші «Я древо твоє, Україно». Він оголошує себе «древом України», якому вчувається нависла над українською землею тінь «сокири і пили», і це збуджує в його серці почуття розпачу і розгубленості».
Ось рядки з того вірша:
Я корінням найшов джерела —
Початки козацьких рік,
Та смокче журба, як омела,
Кров мою круглий рік.
До речі, мотив українського козацтва за якийсь час кваліфікували як небезпечну політичну диверсію в книзі «Україна наша Радянська» того, кому адресовано опус І. Грушецького, —
П. Шелеста — першого секретаря ЦК КПУ. Навіть, здавалося, всемогутнього компартійного вождя було піддано нещадному остракізму передовсім за козакофільський мотив. Це ще раз підтверджує, як боялися ідеологи імперії національних мотивів. Не випадково ж під відповідний юридичний акомпанемент, у якому домінували саме звинувачення в націоналізмі, летіли голови. Ідеологи прекрасно розуміли: національне питання — це те, що може розвалити комуністичну імперію. І вони, до речі, не помилялися.
Порятувало голосне ім’я
Після таких серйозних закидів Дмитро Павличко міг би зазнати вельми драматичних ускладнень своєї долі. Порятувало його, як на мене, те, що він вже був чоловіком із голосним іменем. Тож навіть рішучі партійні держиморди вагалися: в який спосіб їм заткнути рота Дмитрові Павличку та його національно стурбованим колегам. Усякого роду погрози ефекту не давали. Лишалося тільки спокушати їх становищем зофіціозованих поетів, обтяжених бронзою нагород. Тому доба соціалістичного реалізму має в собі цю характеристичну прикмету — бурхливий орденопад, коли поряд із вірнопідданими ортодоксами й запопадливими лакеями режиму нагороджували і загалом нормальних, національно свідомих людей. Серед них — і він, Дмитро Павличко.
Ось так часто було в тому, далекому, житті, яке нині дехто вже геть спрощує, намагаючись вишикувати все за принципом «або — або». Звичайно, так і зручніше, і простіше. Тим часом найвища мудрість — зрозуміти. А цього не досягти, якщо кожен із нас узурповуватиме право носія істини в останній інстанції, буде категоричний: тільки він один-єдиний на світі справжній патріот, а інші, бачте, недопатріоти. Отакий однобічно деструктивний підхід до творчих біографій у контексті минулого, тотальне відгетьковування всіх подробиць і нюансів й буквально канібальське пожирання тих, хто мав тоді голосне ім’я, — улюблене заняття наших соціальних аутсайдерів.
Ті, хто нині огульно звинувачує поета, не вважають за потрібне згадати бодай такий істотний факт. Шістнадцятирічний гімназист Дмитро Павличко вступив до сотні УПА імені Колодзінського, що нею командував Спартан (Михайло Москалюк). Вельми продуктивно було б поміркувати над тим, випадковий чи не випадковий це у його житті факт і чи відлунився він у літературній та політичній біографії Павличка.
На завершення цього слова — звертаю увагу на такий важливий мотив, яким послідовно перейнята діяльність Павличка, — мотив заклику до неодмінної консолідації всіх національно-патріотичних сил, до активнішого творення нації. Сам Павличко все робить для цього.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»