Наприкінці липня управління капітального будівництва Житомирської міської ради оголосило тендер на спорудження палацу спорту загальною вартістю 283 мільйонів 297 тисяч 396 гривень. У липні Житомир уже отримав 30 мільйонів гривень державної субвенції на перший етап робіт, завдяки яким місцева влада планує перетворити скромне за спортивними досягненнями місто на всеукраїнський центр із проведення масштабних змагань світового рівня.
Підстави для райдужних мрій про новітні Нью-Васюки є, бо 100 км від столиці до Житомира комфортною для автомобільного руху трасою Київ — Чоп — уже не відстань. Крім того, спортсменам і глядачам потрібно буде десь поїсти, не кажучи про те, що краще жити на місці, ніж їздити туди-сюди.
Питання лише в доцільності спорудження масштабного, дорогого і явно збиткового об’єкта в нинішні непрості часи, коли і в Житомирі, і в Україні багато актуальніших проблем. Депутати міської ради, з якими вдалося поспілкуватися, визнають не для преси, що ніколи б не підтримали цього проєкту, якби довелося фінансувати його коштом міста.
Однак якщо гроші дає держава, то гріх відмовлятись від дарованого лошати, якому, за твердженням прислів’я, в зуби не дивляться. Аргумент, що навіть вже збудований палац спорту щорічно потребуватиме значних витрат на його утримання, у такій ситуації не діє. Так само, як заклики до здорового глузду, бо останніми роками керівництво облдержадміністрації й міський голова уже витратили десятки мільйонів гривень на досі не завершену реконструкцію аж двох житомирських стадіонів, точніше, будівництво на старому місці нових і сучасних спортивних арен.
Тим часом ні на утеплення житлових багатоповерхівок, ні навіть на їхнє обладнання будинковими лічильниками тепла, ні на придбання нових тролейбусів коштів чомусь катастрофічно не вистачає. Мовчазним пам’ятником безгосподарності залишається у Житомирі заморожений фундамент музею природи, який, як нині палац спорту, обіцяли збудувати коштом держбюджету за два роки. Важко вже пригадати, скільки голів облдержадміністрацій водили журналістів на чергові екскурсії до аварійних будівель обласного онкодиспансеру, щоразу обіцяючи відремонтувати, спорудити, встановити в лікувальному закладі найсучасніше медичне обладнання іноземного виробництва, що досі залишається недосяжною мрією.
За каденції нинішнього міського голови в Житомирі витратили понад півтора мільйона гривень на облаштування обсерваторії в одній із шкіл. А в гімназії, розташованій за кілька сотень метрів від міської ради, учнів через обвалення стелі всередині навчального року довелося перевести в аудиторії… університету. Зате не бракує бюджетних коштів на тотальну заміну ще добротного асфальту тротуарною плиткою і обшивання гранітом берегів місцевої річки.
На жаль, ідеться аж ніяк не про суто житомирську хворобу незрозумілого витрачання грошей платників податків. Красномовне підтвердження — споруджений у Києві скляний міст, доречний для країн, де не знають, куди подіти кошти, а не для України, представники якої канючать у всього світу кредити і гранти. Мимоволі спадає на думку паралель із блиском і злиднями куртизанок, але ті, на відміну від наших чиновників, розраховувалися за борги власним тілом, а не перекладали їх на державу, точніше, на нас із вами.
До чого це призводить, засвідчує навіть побіжна прогулянка Житомиром. Улітку на його вулицях переважно пенсіонери, військові та бюджетники, до яких із вересня додаються студенти. Більшість житомирців, що працюють, уже давно або на заробітках у Києві, до якого рукою подати, або за кордоном, де навіть за некваліфіковану роботу платять на порядок більше, ніж на ще дивом уцілілих житомирських заводах і фабриках.
Та замість того щоб залучати інвестиції й докладати всіх зусиль, аби житлово-комунальні тарифи у провінційному Житомирі з його мізерним рівнем зарплат не були вищими, ніж у заможному Києві, тут влаштовують «космічні марафони», доводять до столичного рівня стадіони й беруться за будівництво палацу спорту, викачуючи з держбюджету далеко не зайві кошти, які можна і треба використовувати раціонально.