Так склалося, що строкову військову службу я проходив у гвардійському Коростенсько-Померанському п’ятиорденоносному полку. Горе було тому гвардійцеві, який не міг без запинки перелічити назви всіх цих нагород та розповісти, за що вони вручені. З часом розумію, що ця вимога була правильною, бо з поваги до історії рідної бойової частини починались гордість за свій полк і прагнення стати гідними його слави.
Веду це до того, що закріплена у назвах вулиць і окремих установ «іменна» пам’ять — аж ніяк не дрібниця, що красномовно засвідчують запеклі «війни» довкола їхніх перейменувань. Тим цінніші імена, що не розсварюють і не збурюють суспільство, а об’єднують його. Одне з них — присвоєне Житомирському обласному музично-драматичному театру ім’я українського драматурга Івана Кочерги, чия доля — яскравий приклад того, що справді творча і щедра душею людина залишається вільною навіть у підневільній країні.
Ось лише і в самому театрі, й у місті, де одна із далеко не другорядних вулиць має ім’я видатного драматурга, недавнє 130-річчя Івана Кочерги пройшло непомітно.
Звісно, можна сприйняти на віру запевнення, що в театрі цей ювілей відзначили камерним вечором спогадів, на який ні журналістів, ні інших представників громадськості вирішили не запрошувати. Як і не піддавати сумнівам заяву начальника управління культури і туризму Житомирської облдержадміністрації, що потужний творчий колектив театру не потребує «дрібної» опіки владних структур. Причому навіть у таких зазвичай проблемних для театральних закладів, які діють у невеликих містах, як заповнюваність глядацької зали.
Але чи можна говорити про гордість за ім’я, що ним названо театр, коли в репертуарі вже впродовж принаймні семи років — жодної п’єси Івана Кочерги? І чи варто звинувачувати в цьому творчий колектив, який насамперед змушений перейматися проблемами виживання?
Як не порадіти за владні структури на місцях, яким неважко за спущеною згори «рознарядкою» доставити в Житомир із районів справді потужні колективи художньої самодіяльності та не менш представницькі і численні «групи підтримки». Та як позбутися щирого жалю від «дитячої» безпорадності тих самих очільників, які без директиви згори ніяк не можуть знайти у своїх районах охочих переглянути театральну виставу в Житомирі та допомогти потенційним театралам із транспортом?
Зате як щиро всі ми обурюємося, що люди в селах і навіть райцентрах відірвані від справжньої культури, а першокурсникам житомирських університетів (найкращим, до речі, представникам сільської молоді!) перед початком організованих для них культпоходів до театру доводиться пояснювати: на відміну від кінотеатрів, тут чипсів і попкорну в залі не їдять, гумки не жують, а мобільні телефони вимикають…