.jpg)
Хочу поділитися з шановною громадою читачів «Урядового кур’єра» міркуваннями про те, як потрібно вшанувати пам’ять Героїв, які поклали свої голови за волю України.
По всій Європі стоять кенотафи в пам’ять про загиблих у Першій та Другій світових війнах, меморіали на честь борців за незалежність. І тільки на теренах колишнього СРСР, які сучасна Росія позиціонує як регіони своїх «стратегічних інте ресів», чомусь одні мертві завжди були кращі від інших.
Можливо, тому, що за роки Української Незалежності російська пропаганда за активної допомоги місцевих манкуртів вибудовувала інформаційне поле, в якому українці завжди були в резервації.
Путінська Росія виступила «гідним» продовжувачем репресивних імперських традицій, ретранслюючи гасло «націоналізм — останній прихисток негідників», що використовували для нав’язування комплексу меншовартості всім неросійськомовним громадянам. Потрібно визнати: такий лозунг, підкріплений репресіями, оволодів свідомістю багатьох наших співгромадян.
Ще у квітні 2010 року світлої пам’яті Юрій Іллєнко написав: «Керована з Кремля нескінченна війна українству набирає шалених обертів. Зовні (для цілого світу) війна мусить мати вигляд реформування суспільного ладу в боротьбі з бідністю і корупцією. «Україна для людей!» — оголосив новий тридцятивідсотковий президент, — бо «Україна для українців!» для Кремля звучить як вирок кінця царсько-більшовицько-путінської імперії».
Це був чіткий діагноз тодішній владі регіоналів на чолі з Януковичем в тандемі з комуністами на службі в путінської Pociї. Чи здатні зрозуміти місцеві та закордонні пацифісти і русофіли, що російську агресію проти України готували давно і ретельно? Тож припинімо вестися на руйнівні для української національної свідомості кремлівські агітки, буцімто Українська Незалежність українцям «дісталася випадково», бо за неї нібито у 1991 році «ніхто не боровся і кров не проливав» і взагалі за версією деяких росіян нам слід за Незалежність дякувати Горбачову, який «розвалив Радянський Союз».
Відчуваємо, що український суспільний організм потребує якнайшвидшого усвідомлення того незаперечного факту, що вся історія українців тільки впродовж XX століття — це суцільна боротьба за можливість вільно жити в своїй країні, яка обернулася знищенням управлінської та військової верхівки УНР, Холодноярської республіки, української інтелектуальної еліти, духовенства, селянства через колективізацію та Голодомор, а також терором 1937—1938 років, вбивствами повстанців УПА, Героїв Небесної Сотні, Революції гідності, воїнів, які гинуть нині на сході країни, захищаючи всіх нас і Українську землю.
Це є та непомірна ціна Української Незалежності, за яку поклали життя мільйони синів і дочок України, про що ми мусимо голосно заявити на весь світ, не дозволяючи нікому більше глумитися чи піддавати сумніву факт існування Української держави!
Повертаючись до теми майбутнього меморіалу, хочу наголосити, що він не може бути обмежений тільки територією Майдану Незалежності та початку вул. Інститутської, до нього слід включити також і Жовтневий палац.
Понад те — Жовтневий палац має постати у вигляді пантеону борців за волю України, який об’єднував би в одне ціле меморіал Небесної Сотні, меморіал полеглим українським воїнам і меморіал пам’яті жертв комуністичного режиму.
Вважаю, що таким чином можливо буде символічно поєднати меморіал як місце пам’яті і музейний комплекс, як місце, де зберігатиметься все, що пов’язане з історією української боротьби за незалежність.
Нам слід це зробити не тільки з почуття морального обов’язку, але й з почуття величезної моральної провини перед пам’яттю тих невинних жертв, яких замордували в цій будівлі — колишній катівні НКВД. Це має бути символічний акт відновлення справедливості, адже всі 23 роки незалежної України і суспільство, і влада цинічно допускали існування розважального закладу на місці страшних трагедій.
Вдумаймося: через 77 років спіраль владного терору, спрямована проти вільної людини, зловісним чином зрезонувала в центрі Києва, і знову, як і тоді, в цьому місці, гинув цвіт нації.
Мусимо зупинити зловісну тяглість цього згорьованого місця. Хоч як це дивно, але для гартування нації дуже важливо: як ми, українці, зможемо пройти ті випробування, що послав Господь Україні, та чи здатні гідно вшановувати пам’ять про своїх героїв.
Насамкінець наведу слова Оксани Пахльовської: «Європа і світ через катарсис Голокосту змінили ментальність: щоб живі могли — і мали право жити, невинно убієнних потрібно поховати в землю і відродити в пам’яті, під своїми іменами і зі своїми долями. Так простір цвинтаря відділяється від простору життя: в кожному просторі свої потреби і ритуали — в житті нації, як і в житті кожної окремої родини. Так живі не стануть морально мертвими, а мертві можуть продовжувати зіяти у свідомій шляхетній пам’яті прийдешніх поколінь».
Слава Україні і слава Героям!
Світлана МИХАЛЮК
для «Урядового кур’єра»