Скульптурна композиція, присвячена видатному киянину, який своїми досягненнями прославив Україну в усьому світі, віднині прикрашатиме вулицю Михайла Грушевського. Пам’ятник, який десять років тому було встановлено на території стадіону «Динамо», стане помітнішим та доступнішим для тисяч киян та гостей столиці, які щодня приходять вшанувати великого тренера.
…6 січня йому б виповнилося 75. Коли двадцятирічний гравець дебютував в основному складі київського «Динамо», глядачі назвали його «соняхом». Невдовзі технічний футболіст, який вирізнявся на полі яскравим рудим волоссям, став улюбленцем вимогливих столичних уболівальників. Відібрати м’яч у високого форварда можна було, лише порушивши правила. Його головним козирем став «сухий лист» — удар, після якого хитромудро підкручений м’яч влітав у ворота ошелешеного голкіпера безпосередньо від кутового прапорця.
Важко пояснити, як майбутній наставник рідного клубу не зумів найти спільної мови з Віктором Масловим, який 1964 року змінив на тренерській лаві динамівців іншого російського спеціаліста, В’ячеслава Соловйова. Лобановський змушений був перейти в «Чорноморець», а закінчив ігрову кар’єру в донецькому «Шахтарі», коли йому ще не виповнилося і 30.
Чотири роки потому випускник Київського політехнічного інституту разом зі своїм товаришем по чемпіонському складу біло-блакитних сезону-1961 Олегом Базилевичем очолив київське «Динамо». Згодом футбольна Італія називатиме його «полковником», Німеччина — «генералом». Військова термінологія лише підкреслює повагу спеціалістів до команд, які під керівництвом заслуженого тренера країни завойовували престижні трофеї. 1975 року динамівці на чолі з Маестро стали першою радянською командою, яка здобула Кубок володарів кубків, а згодом і Суперкубок УЄФА, обігравши в двох поєдинках знамениту мюнхенську «Баварію».
— У сучасному футболі все просто: гравець повинен бути універсалом, вміти користуватися різними тактичними варіантами, діяти на максимально високій швидкості, — розповідав вдумливий футбольний теоретик в одному з інтерв’ю. — Питання лише в тому, як цього досягти. Я ніколи не роблю остаточних висновків. Тому що процес, в якому беру участь разом з багатьма однодумцями, якщо і не є нескінченним, то, як мінімум, безперервний. Смішно було б підбивати підсумки протягом нескінченного процесу. Тренер повинен вчитися все життя. Якщо зупинишся — перестанеш бути наставником. Адже час зупинити не дано нікому.
2 травня 1986 року в Ліоні Вадим Євтушенко і Василь Рац, Ігор Бєланов та Іван Яремчук, Віктор Чанов та Олег Блохін у блискучому стилі перемогли іспанський «Атлетико» у фіналі Кубка кубків і вдруге в своїй історії привезли почесний трофей на береги Дніпра.
— Він не жалів ні себе, ні оточуючих, — згадує один з його зіркових підопічних, центральний захисник «Динамо» та збірної країни Стефан Решко. — Головний тренер завжди був поруч з гравцями: бігав з нами кроси, які без перебільшення вимотували душу, обмежував себе багато в чому, залишаючись з нами на тренувальній базі в Кончі-Заспі. Лобановський прищепив нам психологію переможців, зламав поширений міф про те, що клубам з колишнього Союзу нема на що сподіватися на міжнародній арені. Маестро настільки був закоханий у футбол, що просто не міг не перебувати в центрі подій. Він і помер як великий тренер — «швидка» забрала його в лікарню зі стадіону у Запоріжжі під час матчу динамівців проти місцевого «Металурга».
«Київський експрес», «феноменальний ігровий ансамбль», «диво-команда». Якими тільки епітетами нагороджували підопічних майбутнього Героя України! Ось лише один з коментарів, який пролунав після закінчення Євро-1988, де збірна СРСР під керівництвом Валерія Лобановського стала віце-чемпіоном Старого Світу.
— Я ще раз переконався в тому, що Заваров і Безсонов, Кузнецов і Бєланов — гравці великої команди, — зізнався президент Федерації футболу Італії і колишній тренер «Скуадри адзурри» Енцо Беарзот. — Вони грають у сучасний футбол на швидкості 100 кілометрів на годину. Пресинг, який я побачив у півфіналі СРСР — Італія, — це вияв вищої футбольної майстерності. Фізичні кондиції підопічних Лобановського — продукт відмінної роботи тренерського штабу фіналістів Євро.
Після того, як найтитулованіший спеціаліст країни повернувся в рідний клуб з Близького Сходу, де працював зі збірними Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту, від Валерія Васильовича в Києві стали чекати дива. Він, який постійно повторював, що в футболі дива не буває, за короткий термін перетворив київське «Динамо» в конкурентоздатну в Європі команду, піднявши її з другої сотні континентального рейтингу на п’яте місце.