ВІДКРИТТЯ ХХІІ З’ЇЗДУ КПРС
ПАРАЛЕЛІ. Нинішня кампанія декомунізації назв населених пунктів уже друга на пам’яті покоління, яке, згідно з рішеннями ХХІІ з’їзду КПРС, давно мало б жити при комунізмі. Саме 1961 року Сталіно стало Донецьком, хоч, до речі, попередня назва не мала жодного стосунку до Йосипа Сталіна і насправді походила від сталі, яку виплавляли у колишньому заводському містечку металургів Юзівці.
Показово, що рішення про винесення забальзамованого тіла генералісимуса з мавзолею Леніна у Москві та захоронення останків біля кремлівської стіни ухвалили похапцем останнього дня роботи з’їзду. Однак саме старт десталінізації, яка невдовзі захлинулася, став чи не єдиним позитивом цього «історичного форуму», на честь якого перейменовували вулиці, колгоспи, заводи і навіть санаторії.
Нині можна лише посміятися з обіцянки вже у 1980 році «в основному побудувати комунізм» в СРСР, а до 1970-го «догнати і обігнати найбагатшу країну капіталізму — США» за виробництвом продукції у розрахунку на душу населення. Мудрі сільські дядьки відразу по з’їзді з огляду на хрущовську відлигу мали змогу їдко жартувати, що догнати Америку можна, а обганяти — не слід. Мовляв, не варто демонструвати всьому світові, який ми випередимо, наш голий зад через протерті до дірок штани.
Саме на ХХІІ з’їзді КПРС тодішній перший секретар ЦК Микита Хрущов пообіцяв, що вже через 20 років «кожна радянська сім’я матиме окрему квартиру». Згодом цю тезу повторив ще один балакун — генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов, пообіцявши повне вирішення «квартирного питання» до 2000 року. Отож власну історію варто пам’ятати навіть заради того, щоб раз по раз не наступати на граблі красивих обіцянок чергових вождів.
Утім, ХХІІ з’їзд КПРС запам’ятався світові не стільки курйозними і нездійсненними планами побудови комунізму, яких ніхто всерйоз не сприймав, скільки погрозами, цілком співзвучними нинішній путінській політиці. Злиденна за рівнем життя власного народу країна саме у дні роботи партійного форуму, одним із «подарунків» якому став вибух досі найпотужнішої у світі водневої бомби, спровокувала Берлінську кризу.
27 жовтня 1961 року американські й радянські танки у самісінькому центрі розділеного Берліна завмерли навпроти один одного із заведеними двигунами та в повній готовності до бою. До речі, командиром батальйону броньованих машин, які начебто належали збройним силам НДР, був українець Василь Мика. Це красномовно засвідчує, навіщо Росії завжди потрібні «малороси».
Чи не найважливіший урок ХХІІ з’їзду КПРС — те, що економіка не може ∂рунтуватися на прожектах, а відкладання лікування задавнених хвороб суспільства неминуче обертається смертельно небезпечними наслідками, як трапилось із фактичною реабілітацією сталінщини в нинішній Росії та затяжною декомунізацією в Україні.
До речі, у знаменитій доповіді Хрущова «Про культ особи», опублікованій спочатку на Заході й лише через десятиріччя виданій для загального ознайомлення в СРСР, жодним словом не згадано трагедію кримських татар — єдиного серед депортованих народів, якому аж до розвалу радянської імперії не дозволяли повертатись на рідну землю. Не найкращою матір’ю для них стала Україна, яка не спромоглась узаконити юридичний статус Меджлісу, а нині гнівно засуджує Росію за визнання цієї організації «екстремістською».
95-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ КРИМСЬКОЇ АРСР
Зневажена суть автономії
УРОК. Референдум, що відбувся у Криму 20 січня 1991 року, стосувався саме «відновлення Кримської АРСР», а не створення її у новому статусі, як стверджують російські шовіністи. Доречно нагадати, що автономія на півострові, проголошена 18 жовтня 1921 року, офіційно стала Кримською областю 30 червня 1945 року. Це стало наслідком примусової депортації кримськотатарського народу, після чого, на переконання Сталіна, згадувана територіально-адміністративна одиниця перетворилася на нічим не відмінну від інших областей Росії територію.
Компетентна думка колишнього наркома у справах національностей, яким був вусатий вождь в очолюваному Леніним раднаркомі, — найкраща відповідь тим, хто сумнівається в національній сутності автономії Криму. До речі, державними мовами у Кримській АРСР були кримськотатарська та загальнообов’язкова для всіх російська. Саме вони мали б повернути свій статус у відновленій автономній республіці, а до них з урахуванням належності Криму Україні слід було додати українську.
Тоді б півострів міг стати аналогом Швейцарії, на мовну політику якої з паралельним використанням відразу трьох рівноправних мов полюбляють посилатись адепти російського «двуязичія». Натомість півострів із незрозумілих причин перетворився на анклав російського шовінізму, де кримські татари й українці стали безправними нацменшинами.
Обов’язковий аргумент, за допомогою якого прибічники «руського міра» заперечують національну сутність створеної у 1921 році Кримської АРСР, — дані перепису, за якими на момент її створення кримські татари становили лише 26% населення півострова, а росіяни — аж 51,5%. А якщо звернутися до першоджерел, то виявиться, що заради справної цифри тодішні переписувачі, ретельно порахувавши на півострові навіть чехів, естонців і поляків, начисто «забули» про українців, які стали «руськими».
Крім того, як справедливо стверджував Сталін ще до перемоги більшовицького перевороту в Петрограді, «царизм навмисне заселив кращі кутки окраїн колонізаторськими елементами для того, щоб відтіснити місцеві національні маси у гірші райони і посилити національний розбрат». Повною мірою це стосувалося Криму, перетвореного на курорт для представників «вищого світу» Росії та військово-морську базу імперії.
До речі, аналогічна ситуація була у цілій «Малоросії», де серед українських за складом сіл форпостами російського чиновництва і духовенства був Київ, а інтернаціонального за складом і російського за мовою робітництва — Харків. Тож що більш «міським» був регіон, то менша частка його населення припадала, як прийнято нині казати, на титульну націю.
Не дивно, що в курортно-мілітаризованому Криму корінний кримськотатарський народ перетворився хоч на найчисленнішу після приїжджих росіян, однак нацменшину. Проте кримське село залишалося татарським. Зокрема, на початку 1920-х років, коли в СРСР проголосили курс на «коренізацію» та масово почали створювати національні сільради у моноетнічних за населенням селах, у Криму діяли 144 татарські, 37 німецьких і лише 20 російських сільрад.
Так само, як в Україні, адміністративно-господарський апарат і партійні структури у Криму були російсько-єврейськими за національним складом. Наприклад, на півострові частка татар серед членів ВКП(б) становила лише 7%, а в органах місцевої влади — 13%.
Представникам титульної нації зазвичай довіряли посади низової ланки рівня голів і секретарів татарських сільрад.
Промовисте свідчення «рівності всіх народів» по-радянськи — виборча квота, за якою обирали делегатів вищого органу влади Кримської АРСР — Всекримського з’їзду депутатів: по одному від 500 жителів переважно російських за складом міст і по одному від 2500(!) жителів суціль кримськотатарської сільської місцевості.
Якщо нині сільське господарство Криму важко уявити без української води, що надходила на півострів 400-кілометровим каналом, то в січні 1934 року Кримську АРСР саме за видатні заслуги в аграрній галузі нагородили орденом Леніна. Рекордні для тих часів урожаї зернових, тютюну, ефіроносів селяни-татари примудрялися вирощувати без дніпровської води й потужної техніки. Не дивно, що після депортації корінного народу переселені сюди з Росії й України колгоспники пропонували «виписати хоч по одному татарину на колгосп, щоб він розповів, що, де і коли сіяти і садити».
75-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ ВОЛОДИМИРА СВІДЗІНСЬКОГО
Вогненна мить трагічної біографії
ПАМ’ЯТЬ. Поет-лірик і талановитий перекладач, який вільно володів польською, французькою й іспанською мовами, народився в сім’ї церковного псаломщика на Вінниччині, а мученицьку смерть прийняв на Харківщині. Свідзінського за життя нещадно критикували за «формалізм», «фаталізм», «анахронізм», внаслідок чого з 1927 року його твори перестали друкувати. Однак навіть вимушено перейшовши на перекладацькі хліби, він залишив один із найкращих в українській літературі поетичний переклад «Слова про Ігорів похід».
Підозрюваного в політичній неблагонадійності митця заарештували в Харкові 27 вересня 1941 року і разом з іншими в’язнями погнали у пішій колоні вглиб країни. Та коли стало зрозуміло, що німецькі війська наступають швидше, ніж утікають на схід енкеведисти, сталінські кати загнали бранців у порожню колгоспну клуню, яку облили бензином і підпалили.
На відміну від жертв гітлерівських карателів, будь-яку згадку про живцем згорілих разом зі Свідзінським людей вважали «злісною брехнею» на радянську владу. Не дивно, що твори талановитого митця теж прирекли на забуття.
Однак ще нікому не вдалося здолати Правду та обманути Історію: нацистський і комуністичний тоталітарні режими нині однаково злочинні в очах людства, а творчість переслідуваного митця виявилася сильнішою за смерть.
945 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГІЛЬЙОМА ІХ
«А ми тую червону калину підіймемо…»
ЗРАЗОК. Наприкінці ХІ ст. у Західній Європі єдиним «общепонятним язиком» стала латинь, якою спілкувалися представники освічених класів та писали книги й вірші. Багатьом уже здавалося, що народна мова невдовзі щезне. Однак коли герцог Аквітанський Гільйом ІХ першим серед французьких дворян заговорив і заспівав рідною провансальською говіркою, то виявилося, що в серцях його знатних земляків не згасла любов до Вітчизни. Саме повернення національної еліти до простонародної мови стало основою відродження величі Франції.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)