Ось уже понад 10 років у День української писемності та мови або напередодні до голосу цього чоловіка в усій Україні дослухаються як ні до чийогось іншого, ловлячи кожен відтінок його інтонації, — коли пишуть радіодиктант національної єдності.
А «Урядовий кур’єр» вирішив ознайомити своїх читачів з інтонаціями особистості відомого українського мовознавця Олександра Авраменка.
— Пане Олександре, цього року радіодиктант ознаменований рекордом з його масовості: майже 700 осіб зібрав він у Київському університеті імені Бориса Грінченка, де ви викладаєте. А коли було найбільше його учасників по всій Україні?
— Максимум — 17,5 тисячі листів — ми отримали два роки тому. Люди пишуть його в різних куточках країни біля приймачів або в режимі онлайн і відчувають отой єдиний ритм, який їх гуртує. Хтось при цьому згадує запах шкільних підручників і себе — учнем за партою. Схиляються над аркушами паперу й цілими родинами. Маємо віковий рекорд: якось долучилися до диктанту п’ятилітня дитина і 92-річна жінка.
Коли проводимо марафон до і після диктанту в прямому ефірі, дізнаємося, що свою роботу надсилає нам не кожен. З різних причин. Для когось проблема придбати конверт — пошта в селі працює двічі або навіть один раз на тиждень. Є такі (це основна маса), що не хочуть надсилати, бо відчувають: не дуже грамотно написали, приз не виграють.
Цікаво, що кількість листів пов’язана з політичною орієнтацією влади. Мали багато диктантів за Ющенка. Ледь не вдвічі їх побільшало за Януковича: гадаю, через інстинкт національного самозбереження, як висловлення своєї позиції і своєрідний протест.
Мене часто запитують, чи зростає з року в рік грамотність? Знаєте, в усі часи й епохи були як грамотні люди, так і не дуже. У нас вже не вивчають російську мову в школі, і діти перестали плутати російські й українські «е»-«є», «и»-«і». Їхнє письмо стало чистішим. Наш принцип правопису — фонетичний: як чую, так і пишу. А раніше тиснули ще й орфограми, правила російської мови, тож дитина, пишучи, намагалася застосувати і їх, і норми рідної української.
— Скільки надходить робіт без жодної помилки?
— Щороку від 2 до 10. Але логічним буде запитання: невже у нас така неграмотна Україна, якщо з майже 10 тисяч листів (а серед них — і від учителів, вчених, редакторів, коректорів, навіть мовознавців) знаходимо лише двох людей, які пишуть бездоганно?
Річ у тім, що в конкурсі не можуть бути переможцями триста людей. Я виокремлюю найкращих та з однією помилкою, з двома.
А диктант хоч і в межах українського правопису, але так нафарширований орфограмами, особливо пунктограмами, що написати його непросто. Чому складніше з пунктограмами (розділові знаки)? Бо орфографічні моменти (як пишеться слово) можна вивірити за словником чи в Інтернеті. А пунктуація… Диктант оригінальний, його, крім мене, ніхто не бачить і не знає, його ніде не знайдеш, не спишеш.
— Він — своєрідний біг з перешкодами, які влаштовуєте ви…
— Так, провокую на помилки. Нагромаджую в реченні до 10 розділових знаків, а іноді й 12. Людина відволіклася на один знак, другий, п’ятий, сьомий, а восьмий може й не помітити. Іноді буває прикро: взагалі немає помилок, а знак оклику пропущено, бо не відчуто окличну інтонацію. Або люди чомусь дуже люблять окремі слова брати в лапки. Це за народним правилом, ніде не записаним. В українській нічого не беруть у лапки, крім прямої мови, і слово в переносному значенні — не виняток. Наприклад, ми ж не пишемо «іде» дощ…
— Де берете щороку текст диктанту?
— Переважно це одне джерело, рідше — два. Переробляю його до невпізнанності: скорочую, переставляю місцями слова, додаю якихось своїх художніх засобів, щоб ніде не можна було його скопіювати. І тоді виходить цілком оригінальний текст, від первинного зберігається тільки зміст.
— А тему як вибираєте?
— Здебільшого це тексти про відомих українців, передусім успішних, які прославили Вітчизну у світі. Свого часу був дуже популярним диктант (усі його хвалили) про Юрія Кульчицького із Самбірщини на Львівщині, який відкрив для Європи каву, завдяки йому з’явилися кав’ярні у Відні, саме він пом’якшував там каву молоком і цукром, віденці навіть поставили йому пам’ятник.
Або, скажімо, був диктант про «Червону руту» — прекрасну пісню, яка облетіла весь світ. Про Марка Вовчка, котра вивчила українську мову за 6 років і одразу стала відомою письменницею. Беру світлі тексти, які гартують національну свідомість, патріотизм, до того ж такі історії ще й пізнавальні.
— У людях, від яких отримуєте листи, щось особливо зворушує?
— Одна жінка зазначила: як почула по радіо про диктант, кинула чистити буряки, побігла по зошит і ручку. Хтось писав його в кузні. Малюю в уяві ці картинки — і в мене мурашки по тілу: настільки впливає мовна акція на людей.
Вони дякують, щось пропонують, іноді роблять зауваження, розповідають свої історії. Жінка з Бердичева запрошувала на чай з трояндовим варенням. Мій прекрасний викладач з університету в Запоріжжі, доцент Ніна Миронюк, додала в листі про мене: мовляв, колись я його вчила, а тепер він мені читає диктант, який ми пишемо удвох з онукою. Це проймає душу…
— Як оприлюднюєте результати диктанту?
— Спеціальна команда перевіряє їх на Національному радіо протягом двох тижнів. Потім я аналізую типові помилки і згодом у прямому ефірі озвучую це упродовж двох годин. Нам телефонують на радіо, якщо їхні помилки раптом оминув увагою або з чимось вони не згодні. Я коментую, чому потрібно писати саме так.
— Звідки люди довідуються, коли саме почують цей аналіз?
— Щонайменше за тиждень іде реклама на Національному радіо, якого числа й о котрій годині оголошуватимуть підсумки.
— Чому вашим фахом стала саме філологія?
— Я мав іти на фізико-математичний факультет, бо дуже добре знав математику, брав участь в олімпіадах. А як подумав, що все життя морочитиму голову формулами, то вибрав філологію. Мені дуже подобалася російська література ХІХ століття, зокрема Толстой, Чехов, Достоєвський, але вчасно зрозумів: українську мову люблю все-таки більше. Мама дізналася, що я навчаюся на філфаці, коли вже став третьокурсником. Бо для неї було б потрясінням, якби я сказав про це одразу: хлопець і філологія здавалися їй несумісним поєднанням…
Це дивно, але я змалку дуже любив перевіряти зошити. Коли заводив новий, а в попередньому частина робіт залишалася неперевіреною (в учителів руки доходили не до всіх), я брав ручку з червоною пастою і сам визначав собі оцінку, дістаючи від того неабияке задоволення. Тобто імітував учителя.
Не знаю, де взялася ще тоді звичка неодмінно мити руки з милом перед тим, як братися за зошити — не можу не дотримуватися її і тепер.
Загалом бути чоловіку філологом непросто. У мене ситуація інша — я пишу багато шкільних підручників з української мови, літератури. Це мій хліб, з цього живу. А просто викладати цей предмет у школі дуже важко: ви ж знаєте, яке соціальне забезпечення вчителя в Україні.
— Чи не планували, щоб люди не просто писали диктант, а й виправляли заздалегідь закладені в ньому помилки?
— Тоді диктант передбачав би ще й творчість. Для цього я вже 12 років щоп’ятниці веду на українському радіо програму «Загадки мови», де раніше моєю колегою була Тамара Стратієнко.
Працюю з народними депутатами, з політиками, з телеведучими. І на основі їхніх помилок (а я їх стільки понавизбирував, аж 160 суржикових конструкцій) підготував новий посібник «Українська за 20 уроків». Оцими елітними уроками для заможних людей я вирішив поділитися з усіма. Кожен може розгорнути книжку, в якій відображено всі сфери нашого життя. Наприклад, не всі вчителі української мови знають, що «копчик» у перекладі з російської – «куприк», а «мнительный» — «помисливий».
— Я рахую, це дуже добре, що у радіодиктантах приймають участь люди різного віку, які знаходяться по усім містам і селам України. Причому пишучи їх на протязі 14 років, вони не застуджуються і виглядають бадьорими.
А скількох із них навчив «дякувати вас» Леонід Кучма. А як поважав українців Микола Азаров: вітав народ з якимось святом завжди з великої літери — Вас, Ваші здобутки тощо.
Коли ви підводите підсумки цієї мовної акції, з приводу чого найчастіше виникає ваша біль, а чому ви найбільше радієте згідно її результатів?
Це запитання склалося в мене з помилок, які вже намуляли зір і слух, з українського телебачення…
— Радію, коли людина цікавиться, яка в неї помилка і чому, це означає, що вона працює над собою, а ми досягли основної мети. Адже ні для кого не секрет, що бездоганно грамотних людей одиниці. Тож ті, що готові працювати над собою, заслуговують на особливу шану.
Якщо говорити про телебачення, то одна з небагатьох телеведучих, яка і в мовному сенсі професійно працює на достатньо високому рівні, — Алла Мазур.
— Якби ви очолювали якийсь телеканал, де щодня дратують українською мовою з помилками й недоречностями, як змінили б цю ситуацію?
— Найперше не брав би на роботу людей, які не володіють мовними нормами. Кожен може помилитися. Якби це траплялося в журналіста періодично, на якийсь час відсторонював би його від ефірів. Телебачення й радіо мають залишатися мовним еталоном, зразком для наслідування.
— На щастя, за незалежності нашої держави виросло покоління українців, яке і вишуканою рідною мовою захоплює так само, як і потужним патріотизмом і героїкою. Невимовно боляче, що чимало з них, і з Євромайдану, і з АТО, — в Небесній Сотні, яка обчислюється вже тисячно…
Як гадаєте, що зробити, щоб такі подвиги, як у наших співвітчизників, котрі нині захищають цілісність Батьківщини в неймовірно важких умовах, настали і в утвердженні державної української мови? Щоб ми більше не чули, що це все ще не на часі…
— Є один дієвий спосіб за цивілізованою демократичною світовою практикою: ввести іспит з державної мови на здобуття громадянства, як у Литві, Латвії, Естонії, Німеччині. Там не можна, не знаючи її, отримати роботу, повною мірою користуватися усіма правами. У Прибалтиці лишилися одиниці російськомовних, які досі не склали цього екзамену.
У нас теж є норма, що не можна отримати посаду державного службовця, не володіючи українською мовою. Але людей, які б мали це контролювати, треба притягувати до відповідальності, чому вони це допускають і не вживають жодних заходів.
Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр АВРАМЕНКО. Народився 1971 року в селищі Комишуваха поблизу Запоріжжя. Закінчив у Запоріжжі педучилище та філфак держуніверситету, а в Мюнхені – Український вільний університет. Працює в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Відомий мовознавець, автор понад п’ятдесяти підручників та посібників з української мови й літератури. Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Г. С. Сковороди.