Стіна… Цікава назва, чи не так? Міркую розважливо: якщо є стіни, отже, є фундамент і дах. То на якому фундаменті стоїть село Стіна?
Спробував це побачити через об’єктив фотоапарата. Недалеко від основної дороги в’їзду до нього, трохи іду степом по рівнині. Панорама, яка раптово відкривається, спантеличує. У глибокій балці між горами, серед підкови лісу хтось розсипав хати. Гір тут п’ять — Замкова, Шпиль, Колька, Болячка і Солонці, а лісу на території села — майже 700 гектарів. Заглибиною воно тягнеться 9 кілометрів. Надзвичайно мальовнича картина!
Бачу, що розлогим хребтом Замкової гори, де стоїть стародавня козацька церква, ідуть діти — потім я дізнався, що то учні початкової школи перебували на туристичній екскурсії історичними стежками села. От би їх, гамірливих і радісних, поставити на передній план панорами: гарний був би знімок. Утім, вкотре кидаю погляд у глибину. Мені здається, що колись тут була одна гора, та потім сюди прийшли люди, заспівали пісню — і вона розступилася, щоб дати дорогу малій річці Русава. Відтоді гори вранці причісуються в її дзеркалі й дихають ароматом сон-трави (ця червонокнижна рослина росте на 5 гектарах дернової землі на одній з околиць села), а люди шанують пісню. Коли це сталося, запитаю у місцевих.
Одвічна Русава
У сільському будинку культури переді мною поклали на стіл товсту книгу, назва і зміст якої сягають народних глибин — «Одвічна Русава: етнографія та фольклор с. Стіна на Поділлі». Те, що 10 років тому Міністерство культури і мистецтва України надало фінансову допомогу в проведенні Всеукраїнської експедиції до цього села, свідчить про наявність у ньому скарбу. І найперший — народна пісня.
Місцевий краєзнавець, фольклорист та етнограф Зоя Чорна записала майже тисячу народних пісень. А щоби українську пісню з її села чув світ, вона у 1970 році створила фольклорно-етнографічний ансамбль «Русава». Вже майже 40 років він носить почесне звання «народний»! Місцевим селянкам аплодували на міжнародних та всеукраїнських фестивалях. А коли у Стіні відбувається районне та обласне свято народної культури «Одвічна Русава», то і гори плескають у долоні.
«У зошиті ансамблю є півтисячі пісень, наразі виконуємо 200. Лише кілька з них, як-от «Село на Поділлі», для нас написали сучасні автори, а решта — всі давні, стінянські — побутові, обрядові, чумацькі, козацькі… Наприклад, «Понад яром», «Чумак», «А я в сад не ходила», «Попід гору, попід круту», «Ой, повій вітроньку», — розповідає теперішній керівник ансамблю, завідуюча сільським будинком культури Людмила Базюк. В ансамбль її привела мати, а вона — свою дочку. Та в багатьох так! Тутешні діти змалку залучаються до невичерпного джерела народної пісні, яка гармонійно вплетена у традиції. Наприклад, на весіллі весь обряд супроводжує пісня, як це було за дідів і прадідів. До слова, тут на весіллі кладуть на стіл не коровай, а калачі з простого тіста…
Розмовляємо з кількома учасниками ансамблю, бо решта з колективу саме сапали городи. Вони кажуть, що пісня для них — змістовний відпочинок. Звертаю увагу на те, що їхні сорочки не схожі на інші: вишиті чорним по білому, на деяких є лише вкраплення червоного кольору, і кожна сорочка за малюнком має назву, наприклад, «виноград», «коси», «кучері». «Мені сорочка залишилася від прабабусі. Кажуть, що ця техніка вишивки втрачена», — зауважила Галина Сідак. «І нашим сорочкам по сто чи по двісті років. Наш ансамбль виступав на міжнародних фольклорних фестивалях за кордоном, а також в палаці «Україна», Українському домі, але ні кого в таких не бачили», — запевнили Зінаїда Юрій і Марія Шпіклірна. «Та сорочки з нашого села возили на виставку навіть в Японію», — доповнила слова подруг Зінаїда Рудченко. Цікавлюся: чому чорним по білому? Розповіли, що кольорова гама звузилася до чорного після того, коли в давнину вороги вирізали людей, які були у місцевій церкві…
Історію вчити —далеко не ходити
Село має краєзнавчий музей. Розміщений він в окремій, понад сторічній за віком будівлі, яка ще міцно стоїть на території сільської школи. Тож місцеві діти історію України опановують на прикладах з історії свого села. Це з усіх боків, як не подивись, важливо, бо зі свого починається наше — усвідомлення значущості рідної мови, гідності, патріотизму, соборності держави. Музей багатий на експонати, тому сюди приїжджають учні з усіх шкіл району. А за екскурсоводів у ньому — школярі, зокрема мене з його експозицією ознайомили учениці Настя Ящак та Яна Вожата. Принагідно зауважимо, що школа укомплектована педагогічними кадрами і має такі атрибути сучасності, як комп’ютерний клас та інтерактивна дошка.
Люди в цій місцевості живуть давно. Про це свідчать кам’яні рубила та сокири, кремінні скребки, ножі й наконечники стріл. Археологічні експедиції виявили на території села поселення трипільської культури (IV — III тис. до н. е.) та характерні для того часу побутові і господарські предмети. Та й досі дощі вимивають давні горщики! Що в тутешній землі сховано, можна лише здогадуватися. А втім у ХVII столітті два жителі, копаючи яму для покійника, знайшли скарб золотих і срібних римських монет чеканки 136 р. н. е. Трохи пізніше інші селяни знайшли 25 золотих монет, одну срібну 167 року, а також давні ювелірні вироби. Науковці припускають, що їх залишило населення черняхівської культури (II — V ст. н. е.).
Від школи вирушаю до Замкової гори, де колись стояла фортеця. У середині ХVII століття Стіна була поселенням міського типу, до складу якого входили укріплене верхнє місто, нижнє місто та хутори. Природна неприступність Замкової гори, підсилена оборонними спорудами, робила верхнє місто майже нездоланним. Так, у березні 1651 року, порушуючи Зборівський мир, польське військо несподівано напало на Україну. Протягом трьох днів багато тисяч жовнірів приступом брали стінянську фортецю, та, зрештою, вони зрозуміли нікчемність свого задуму. Тож повернули на Вінницю, а там вже їх розбив Іван Богун.
А ось рабинею не стала
Поселення часто потрапляло у вир баталій. Про це, зокрема, свідчать місцеві легенди і перекази. Селяни розповідають, що турецький султан під час облоги фортеці взяв місцеву дівчину собі у наложниці, але вона захотіла залишитися вільною і тому наклала на себе руки. На місці, де вона загинула, стоїть кам’яний хрест. Інший хрест свідчить, що після руйнації Запорозької Січі Катериною ІІ сюди перебралося кілька козаків з родинами. Бо ж і земля, і віра — одна…
Кам’яна церква, яка стоїть на Замковій горі, була складовою частиною замку. Дослідження археологів, проведені влітку 1985 року, засвідчили, що вона збудована у другій половині ХVII століття і становить значну історико-архітектурну цінність. Це потім у ній розширили вікна-бійниці, але і тепер товщина її стін сягає 1—2 метри. З неї досі ведуть ходи у підземелля: один простягнувся в долину аж до сусідньої гори, де археологи виявили скельний монастир, заснований приблизно в ХI столітті.
Староста церкви Василь Пасічник каже, що слід було б надати її стінам первісного вигляду, та для цього бракує коштів. Утім сельчани дбають про свій храм. Так, наприклад, місцевий майстер Юрій Осипенко виготовив чудовий дерев’яний іконостас.
Біля церкви є масове поховання людей у могилі, а неподалік від нього розміщений старий цвинтар із кам’яними хрестами. Василь Пасічник зауважив, що багато краян віддали життя за рідну землю. Лише з фронтів Другої світової війни не повернулося 304 стіняни. До слова, тут народився Герой Радянського Союзу Гліб Кельбас, погруддя якого встановлено у дворі місцевої школи.
Тут живуть трударі
Дороги по селу насипані жерствою, проте картина живописна: крайні хати тримають на своїх плечах косогори, а двори, у свою чергу, підпирають високі мури з вапнякового каменю. Подекуди його обтесали так майстерно, що огорожа видається викладеною з пиляного черепашнику.
Звертаю увагу, що навіть біля пустих дворів город доглянутий. Через складний рельєф хтось має біля дому максимум 25 соток, а хтось ще менше — лише 5. Вільні хати купують, щоб розширити свої городи. Сільський голова Анатолій Кривов’яз зауважив, що в селі живуть справжні трударі, які у своїх дворах виробляють молоко, м’ясо, мед, овочі та фрукти. Він також зазначив, що і земля колишнього господарства добре обробляється. Люди здали земельні паї в оренду ТОВ «Зелена долина», чотирьом фермерам та кільком підприємцям. А 60 сельчан виокремилися зі своїми земельними наділами і самостійно господарюють. Тож рухаються та розвиваються. Так, один із підприємців утримує чималий сад, другий встановив млин, інший, викупивши в людей майнові паї на приміщення ферми, завіз худобу…
«Проблеми у нас, звісно, є, проте і зрушення помітні. Зробили ремонт у ФАПі, будинку культури, сільраді, дитсадку. Удвічі за останні роки в селі збільшилося магазинів, а також відкрили зал для урочистих подій», — сказав сільський голова.
У фермера Анатолія Сідака, який раніше в місцевому господарстві працював механізатором, я поцікавився, чи є, на його думку, в села Стіна перспектива. «Був би мир і здоров’я, а перспектива, якщо добре працюєш, завжди є», — сказав він.
Виїхавши з села, стаю і вкотре насолоджуюся його краєвидами. Беру в долоню стебло чебрецю… Та яке ж ароматне! Як і на Одещині, звідки я родом, таке ж, як і на Сумщині, де мені довелося працювати. Так само пахне, як і в Слов’янську, куди після закінчення вишу їздив на весілля до друга… Не тільки чабрець у нас один і той самий. Ми всі — одна єдина Україна!
ДОВІДКА «УК»
Село Стіна розміщене у південній частині Томашпільського району Вінницької області. Відстань до райцентру 18 км, до залізниці — 36, обласного центру — 120 км. Уперше в писемних джерелах воно згадується у 1550 році. Дворів у ньому майже 600, населення — 800 осіб. Загальна довжина вулиць становить 21 км. На території села розміщені сільська рада, школа, дитсадок, ФАП, будинок культури, бібліотека, 6 магазинів, зал для урочистих подій.