Забезпечення соціальних прав і потреб людини — головне завдання держави і владних структур фактично в усіх країнах. Особливої актуальності ці питання набувають там, де тривають збройні конфлікти. Нині це стало дуже вагомим і для нас. Надто у контексті того, що й досі не можемо навіть точно обрахувати кількість внутрішньо переміщених осіб, яким соціальна допомога потрібна найбільше. За даними структурних підрозділів соціального захисту населення Мінсоцполітики, в областях на підконтрольній українській владі території нині перебувають близько 1,5 мільйона ВПО. Проте дані місцевих управлінь Державної служби з надзвичайних ситуацій від них значно різняться у бік збільшення. Чому так і що болить цим людям у царині їхніх соціальних прав, розповіли представники громадських організацій переселенців під час недавньої прес-конференції.
Аналітик Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Алла Блага зауважила, що різниця даних обліку виникає тому, що можна виокремити два види переселенців: перший — особи, які офіційно перебувають на обліку як ВПО, мають правовий статус і отримують або мають право на отримання завдяки йому різних соціальних допомог; другий — люди, які перемістилися з Криму або Луганщини чи Донеччини, але за власним переконанням не ставали на облік, тож не мають права і не претендують на жодну державну підтримку. Проте останніх небагато — менш як 10% сімей, відомих волонтерам. Тобто більшість вимушених переселенців по допомогу до держави звертаються. Здебільшого це родини з дітьми, люди з інвалідністю й пенсіонери.
У дитсадки й школи — без проблем
Єдине питання, з якого принаймні останнім часом фактично немає нарікань, — влаштування дітей у дитсадки й школи. У всіх регіонах дітей ВПО беруть у такі заклади без проблем і майже без бюрократії та вимагання хабарів.
Проте досить гостра проблема — працевлаштування. За даними служби зайнятості, протягом 4 років працевлаштовано 0,5—10% переселенців, які переїхали до певної області. Допомогу у зв’язку з безробіттям отримують близько 15% ВПО. За словами самих переселенців, проблема в тому, що роботу пропонують переважно не за фахом і на значно менші кошти, ніж вони звикли вдома, коли часто в родині працював тільки чоловік, заробітку якого вистачало, щоб утримувати себе, дружину й дітей. Проблеми з пошуком роботи мають навіть переселенці з вищою й не однією освітою. Бо зазвичай вона вузькопрофільна — у галузі металургії, гірничо-видобувного комплексу та у споріднених галузях. І не актуальна в більшості аграрних регіонів, а також у містах, де немає таких виробництв. Отже, ці люди потребують перенавчання чи перекваліфікації. Проте дорослому чоловікові, батькові родини часом нелегко уявити себе за партою. І це теж проблема.
Також досить болюче питання — житло. Свого часу було створено містечка для тимчасового проживання. Та коли у 2014-му їх створювали, переселенці планували перебути там кілька місяців, максимум півроку і повернутися додому. Але не так сталося… І люди змушені там жити. Приміром, у Харкові й досі мешкають понад 500 осіб. Але такі містечка розраховані на 3, максимум 4 роки, які саме спливають у 2017—2018-му. І вже зараз у цих тимчасових спорудах протікають дахи, вкриваються цвіллю стіни, виходять з ладу труби газо- й водопостачання тощо. Тож саме цього року найгостріше за останній час постане питання, куди подітися з них родинам, які й досі не мають статків, щоб винаймати або придбати житло.
Серед державних кроків допомоги — програма доступного житла від Держмолодьжитла, до якої торік внесли переселенців. Але коштів на неї передбачили небагато порівняно з кількістю родин, яким потрібне житло. Тож нині дуже потрібне додаткове фінансування цієї програми від держави.
Коли суд — не остання, а єдина надія
— Нині переселенцеві легше порозумітися із суддею, ніж із чиновниками в місцевих органах соцзахисту або Пенсійного фонду. Адже приходячи в суд і говорячи там про верховенство права, права людини і принципи Євросуду з прав людини, бачимо, що нас розуміють і часто виносять вироки на нашу користь. А немало чиновників на місцях і досі у роботі користуються застарілими циркулярами, що їм спускають згори, здебільшого з обласних управлінь, і не хочуть відійти від їх виконання ні на крок, хоч бачать, що в певній ситуації це порушує наші права як громадян України, — наголосила Ганна Рассамахіна, юрист громадської приймальні УГСПЛ у справах Криму.
Серед таких порушень прав ВПО вона насамперед виокремила так звану верифікацію — перевірку того, чи насправді переселенець проживає і весь час перебуває за адресою, яку вказав, коли реєструвався й отримував довідку. Фахівець зазначила, що нерідко представники місцевих органів соцзахисту відвідують людей у будні, коли дорослі на роботі, а діти у дитсадках чи на навчанні і їх немає вдома. Таку відсутність фіксують у протоколі і фактично щоразу це призводить до скасування довідки переселенця, тобто і до скасування усілякої допомоги родині як ВПО.
Це, на переконання Ганни Рассамахіної, принижує честь і гідність людей і робить їх заручниками системи. Адже для поновлення виплат їм доводиться місяцями оббивати пороги різних інстанцій, витрачаючи час і нерви.
Але якщо чиновник так і не захоче вам повірити, виплати вам не відновлять. Оскаржити таке рішення можна буде лише в суді. Адже чиновники активно ігнорують способи досудового врегулювання спірних питань. І для переселенця, який хоче захистити свої права, суди стають не останнім, а чи не єдиним місцем, де за себе можна поборотися. Проте це недешево: сплата судового збору за один адмінпозов — понад тисячу гривень. Розглядають справи до 4 місяців, і це якщо пощастить. А ще чиновники від соцзахисту часто подають апеляції на рішення суду щодо відновлення виплат, а там слухання можуть тривати ще з півроку. Однак переселенці не опускають рук. Про це свідчить статистика, розміщена на сайті Вищого адміністративного суду: торік було подано понад 70 тисяч адмінпозовів від ВПО щодо захисту їхніх соціальних прав у всій Україні.
Перші кроки з протидії свавіллю чиновників у цьому питанні є, зазначила правник. 15 грудня 2017 року набув чинності Кодекс адміністративного судочинства, норми якого передбачають накладення на чиновника штрафу за явно необґрунтоване оскарження рішення суду щодо відновлення прав переселенця.
З виплатами літнім усе дуже складно
А представник громадської організації «Донбас-СОС» Ольга Гвоздьова розповіла, що наприкінці грудня постанову щодо перевірок переселенців за новим місцем проживанням суд першої інстанції визнав неправомірною. Звісно, це поки що повністю її не скасовує, адже було подано апеляцію. А люди в цей час страждають. Адже якщо інспектор-перевіряючий не застане людей удома, він може скласти акт, за яким спеціальна комісія може позбавити переселенців не лише адресної допомоги (нині це 400 гривень на дорослого і по 800 гривень на дитину чи літню людину), а й соцвиплат для людей з інвалідністю, багатодітних родин, мам-одначок та навіть виплати пенсії. Хоч пенсія — це не соціальна допомога, її отримують згідно з Конституцією. І саме це визнають у судах, що пенсійне законодавство закріплене на рівні законів, отже виплати не можна скасувати за бажання певного чиновника.
Вона зазначила, що переселенська громадськість вже давно бореться за право людей, які залишилися або змушені були повернутися на не підконтрольні українській владі території, отримувати пенсійні виплати. Деякі чиновники кажуть, що для цього немає дієвого механізму. Не завозити ж гроші готівкою на непідконтрольні території! Зрозуміло, у чиїх руках вони опиняться, — звісно, не в пенсіонерів.
Та представник «Донбас-СОС» зауважила, що такий насправді дієвий механізм розроблено і його лобіюють представники переселенців уже давно. Це законопроект № 6692, зареєстрований у Верховній Раді торік восени. Механізм полягає в тому, що особа з непідконтрольної території має приїхати на підконтрольну, ідентифікувати себе, щоб уникнути зловживань і шахрайств, і отримати електронне пенсійне посвідчення для можливості одержувати гроші через банкомати. Але без довідки переселенця, адже вона такою не є. Отримавши гроші, така людина може повернутися на непідконтрольну територію, якщо хоче. З такою карткою пенсіонер може періодично приїжджати на підконтрольну територію, доводити, що він живий і справжній, і отримувати пенсію.
Щодо немобільних літніх людей (тяжкохворих, з інвалідністю) це, звісно, складніше. Але й тут за бажання можна знайти вихід, наприклад через документи-довіреності, а також надати змогу представникам міжнародних організацій проводити верифікацію таких громадян на місцях.
За словами фахівця, цей законопроект нещодавно схвалив профільний соціальний комітет ВР, але й досі його не винесли на порядок денний ВР.
І ще одне дуже болюче питання щодо літніх людей, які перемістилися на підконтрольну українській владі територію ще кілька років тому і нині зрозуміли, що не повертатимуться. Бо комусь просто нікуди, в інших немає бажання. Люди обживаються на нових місцях, мають дохід, якого вистачає на прожиття, знаходять достойне житло, реєструються в ньому офіційно, здобувають авторитет у нових громадах. Тобто в них з’являється бажання відмовитися від довідки переселенця як від папірця, який, на їхнє переконання, дискримінує їхню особистість. Здавалося б, маючи житло і дохід, вони самостійно приймають рішення відмовитися від соціальних допомог, чим істотно економлять державні кошти.
Та тут не все так просто. Якщо така особа пенсіонер, виплату їй тут-таки припинять. Мотивують фахівці ПФ це тим, що у багатьох ВПО не збереглися паперові пенсійні справи, а виплати їм провадять саме за довідкою переселенця. Тож отримувати пенсію на загальних підставах вони не мають права. Та не в усіх пенсіонерів-переселенців так. Але відмова від довідки унеможливлює отримання пенсії усім таким дідусям і бабусям, що саме по собі дискримінація. Хоч так було не завжди. У 2014—2016 роках багато пенсіонерів відмовлялися від цих довідок і виплати отримували на загальних підставах. Але в середині 2017 року фахівці Пенсійного фонду чомусь вирішили, що це неправильно. І дозвіл скасували. Тепер цим літнім людям знову слід вистоювати черги для поновлення довідки або залишитися без засобів до існування. А на час, доки вони оббиватимуть пороги органів соцзахисту або подадуть позов до суду про відмову від довідки, пенсію їм не виплачуватимуть, хоч для багатьох це єдиний засіб виживання.
Представники громадськості від ВПО резюмували, що захист соціальних прав переселенців — проблема не лише вузької категорії громадян. Адже право на достойні житло, роботу, освіту, охорону здоров’я, а за потреби — матеріальну допомогу від держави мають усі громадяни України.
Від редакції. Безперечно, уперше зіткнувшись із такою великою кількістю ВПО на своїй території, Українська держава лише вчиться комплексно розв’язувати їхні проблеми. Можливо, виходить не завжди вчасно й повністю. Але не помиляється лише той, хто нічого не робить.
Так, розуміючи, в якому складному фінансовому становищі й досі перебувають ті, кому не з власної волі довелося покинути свої домівки, 17 січня 2018 року Кабінет Міністрів прийняв постанову «Про внесення змін до пункту 3 Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг», якою підвищується розмір щомісячної адресної допомоги для покриття витрат на проживання, на оплату житлово-комунальних послуг, дітям, особам, які отримують пенсії, та її граничного розміру, що виплачується на сім’ю.
Представляючи проект постанови, міністр соціальної політики Андрій Рева зазначив, що документ розроблено на виконання окремого доручення Прем’єр-міністра України про необхідність посилення соціального захисту ВПО.
— Цією постановою підвищується розмір грошової допомоги особам, які отримують пенсії, та сім’ям, у складі яких є діти (на кожну дитину), до тисячі гривень на місяць. Також для усіх сімей вимушених переселенців збільшується граничний розмір загальної суми грошової допомоги до 3 тисяч гривень на місяць, та до 5 тисяч гривень для багатодітних сімей, — наголосив Андрій Рева.
За словами міністра, нині готують проект змін до Положення про порядок призначення субсидій, яким спрощується доступ ВПО до їх отримання. Так, субсидії призначатимуть на підставі декларування ними повного складу сім’ї, тобто без необхідності реєстрації й без договору оренди житлового приміщення.