10 вересня славетний український хірург, академік Національної академії наук України та Національної академії медичних наук України, професор Петро ФОМІН зустріне своє 80-ліття. Ці роки він прожив плідно, змістовно. На його рахунку десятки тисяч урятованих життів. До пацієнта завжди ставиться, як до свого близького родича. І дотепер академік оперує, консультує. З «Урядовим кур’єром» Петро Дмитрович напередодні ювілею поділився і сокровенним, і думками про власний шлях у медицині.
— Петре Дмитровичу, схоже, що у своє особисте життя масмедіа ви не любите пускати. Навіть Вікіпедія й та не знає, де конкретно народилися, звідки витоки вашого роду.
— Народився я в Мордовії, в селі Бабєєво Темниківського району. Це той регіон, де був гулагівський «Мордлаг», де українських політв’язнів мордували. Глибинка. До найближчої залізничної станції від мого села треба було здолати 90 кілометрів.
— Що з дитинства досі ясно пригадуєте?
— У дитинстві я знав смак бурди з лободою, глухою кропивою. У школі вчився добре. Згадую один епізод. Після закінчення сьомого класу в районному будинку культури скликали зліт. До школи ходив у залатаних штанях, сорочці, мама все шила одного розміру й на мене, й на батька. Підійшла до мене піонервожата і повідомила, що на зльоті мені вручатимуть похвальний лист, тож я мушу сказати слово та обов’язково подякувати Сталіну за щасливе дитинство. Нагадала ще, аби обов’язково переодягнувся, а то весь у латках. Прибіг до мами, поділився новиною. На очах у матері побачив сльози. В такому одязі й виступив зі сцени.
— Після закінчення школи хто порадив обрати медичний інститут?
— Школу закінчив зі срібною медаллю. На родинній раді стали вирішувати, куди ж мені йти вчитися. Моя сім’я жила бідно, тож хотілося вступити у виш, де давали безплатно форму. Варіанти були: гірничий або залізничного транспорту інститути. Я мав зріст 1 метр 48 сантиметрів і вважав, що не пройду за фізичними даними. Дідусь навів мене на думку, що найкраще обрати спеціальність лікаря. Послухався й зібрався вступати до Томського медінституту.
Приїхав з батьком на залізничну станцію, придбав квиток у загальний вагон. Тоді тато зайшов у буфет, налив склянку горілки, випив, посадив мене у вагон. Сам став біля частоколу, я ж у віконце глянув і побачив, що він плаче. І не дивно: бо ж кого відправляє в далеку подорож?! Мені ще не було сімнадцяти років, зростом малий.
1 вересня студентів відправили в колгосп на осінні сільськогосподарські роботи. Мені було дуже сумно. Телефонував мамі, що нудьгую. Батько був переконаний, що за місяць-другий повернуся додому. Мама потішила, що на картах ворожила й у мене буде все гаразд, треба лише потерпіти. Повернулися студенти з колгоспних полів, почалися заняття. На першому семінарському викладач розкинув кістки на стіл. Як зараз пригадую, питання до мене стосувалося — ребра. Отримав двійку. На наступне заняття не пішов. Вийшов з інституту й вирішив… утопитися. Береги річки Том у Томську перерізали великі обриви. Йти до неї було з кілометра півтора. Доки йшов, розрадив сам себе. Тож підійшов до ріки й показав їй дулю. Відтоді серйозно взявся за навчання. Заліки почав складати автоматом, з’явилися друзі. На початкових курсах захопився спортом. На третьому — став кандидатом у майстри спорту з п’яти видів. А ще приділив велику увагу вивченню англійської та французької мов. Був відмінником, навіть Ленінським стипендіатом.
— Який розділ медицини найбільше захоплював?
— На другому курсі завідувач кафедри фізіології на лекції продемонстрував гіпноз. Мене це дуже зацікавило. Через кілька місяців виступав психотерапевт Вольф Мессінг, мене його справа захопила. Я почав читати багато літератури, тренуватися, займатися гіпнозом. Скажімо, дівчат змушував забути на кілька днів своє ім’я, але щоб пам’ятали власне прізвище, адже на заняттях можуть викликати. Цибулину могли їсти замість яблука. Гіпнабельність була в однієї дівчини, коли я сидів в аудиторії в одинадцятому ряду, а вона — в другому: я об заклад побився з хлопцями, що вона після таких-то слів лектора напише «Петре, я тебе кохаю». Так і сталося. Я навіть узявся відвідувати гурток з психіатрії, мені доручили студентську наукову роботу, адже тоді лише стали впроваджувати препарат антабус для лікування хронічного алкоголю. Треба було вивчати електрокардіограму алкоголіків. Психіатрична лікарня була дуже велика, кілька тисяч пацієнтів. Походив місяців зо три, зауважив, що психічні хворі незначно відрізняються від працівників цієї лікарні. Тож моє захоплення психіатрією враз закінчилося.
— Тоді вас покликала до себе хірургія?
— Так. Це був початок п’ятого курсу, коли пішов у гурток з кардіохірургії. Почав чергування й на станції швидкої допомоги. До шостого курсу я мав у своєму арсеналі майже 20 оперативних втручань з приводу апендициту, з допомогою, звісно, асистентів, вже не кажу про такі дрібні операції, як видалення врослого нігтя чи якоїсь ліпоми.
Після закінчення інституту мене залишили в клінічній ординатурі, обрав хірургію. Потрапив у клініку до відомого хірурга, академіка Андрія Савіних. Він уперше у світі зробив певні унікальні операції на стравоході. Для своєї методики Андрій Григорович створив відповідний інструментарій.
— Але, знаю, вам випало асистувати на операціях ще одному з тодішніх корифеїв хірургії — Євгенові Мєшалкіну?
— Свого часу мене відрядили до Новосибірська, де створили науково-дослідний інститут патології кровообігу під керівництвом знаного кардіохірурга Євгена Мєшалкіна. Я днями й ночами пропадав в експериментальному відділі, асистував йому кілька разів, до того ж під час чотирьох операцій, які вперше виконали у світі в умовах нормотермії. І ми в експерименті відпрацьовували автотрансплантацію легень, операції пересадки органокомплексу — легені-серце. Мене залишали там в аспірантурі. Але в мене була маленька дитина, тож не погодився. Коли приїхав з Новосибірська до Томська, взявся за оперативні втручання.
— Як сталося, що раптом залишаєте Сибір і відкриваєте для себе Київ?
— Хірург Гнат Матяшин з Донецька теж хотів зайнятися хірургією стравоходу. Він приїхав до клініки академіка Савіних та освоював його методику. Після повернення до Донецька захистив дисертацію й вирішив організувати всесоюзну конференцію з відновлювальної хірургії травного тракту. Запросив з Томська Валентину Рогачову й бригаду хірургів. 1965 року ми приїхали на цю конференцію й два дні оперували. Там уперше познайомилися з Олександром Шалімовим. На його прохання поїхали до Харкова, де тоді він працював. І там кілька діб проводили показові операції. Олександр Олексійович потім сказав Рогачовій: «Ви не оперуєте, а вишиваєте». Так зав’язалася наша дружба. Шалімов і Матяшин, який згодом став головним хірургом, поїхали до Києва. Міністерство охорони здоров’я України тоді очолював Василь Братусь. Він був ініціатором усього нового. Матяшин запропонував міністрові покликати Рогачову з Томська. У липні 1970 року вона приїхала на розвідку й поставила умову: погодиться на переїзд до української столиці, якщо їй одразу дадуть ключі від помешкання та вона матиме можливість забрати із собою двох помічників.
Валентина Рогачова — учениця номер один академіка Савіних. Вона керувала кафедрою, в штаті якої був і я. Їй квартиру в Києві одразу дали, я ж проживав у гуртожитку. Почалися митарства: щоб отримати помешкання, потрібно було стати на квартирний облік і мати столичну прописку. П’ять разів я збирався залишити Київ назавжди. МОЗ мав відомчі будинки, й Василь Братусь виділив мені одну кімнату в трикімнатній квартирі. В умовах Києва довелося чимало пережити і суто життєвого й професійного.
— Ви стількох людей оперували! Були, мабуть, серед них і відомі політики, артисти, співаки, інші публічні люди? Наскільки вам з ними було тяжко чи легко?
— Я, образно кажучи, завжди вмираю разом з пацієнтом. Активно стежу за хворим і після операції, займаюся його проблемами. З Рогачовою на початках працював у міській лікарні, колектив бачив, що я не той, який приїхав із Сибіру, щоб тут узяти Бога за бороду, а пропадав щоденно в лікувальному закладі, був біля хворих. Один з наших лікарів згодом став завідувачем хірургічного відділення у Феофанії. Увечері він мені телефонує та каже, що завтра за мною приїде машина о восьмій годині, треба оперувати пацієнта. Ранком привезли мене у Феофанію, а туди доправили одного з Прем’єр-міністрів України. Мені випало оперувати його. Оперував відтак і одного з президентів України. Тоді консиліум мав іншу точку зору, ніж я. Зайшов у палату й кажу очільнику держави, що його треба оперувати. «Чому зволікаємо?» — перепитав він. І його доправили в операційну. Вже накладав останній шов, головного пацієнта країни екстубували, раптом він повертає голову й мовить: «Петре, а ти мав рацію».
Оперував і одного з генералів. Він був за кордоном, коли в нього стався спонтанний розрив стравоходу. Його там прооперували, але на п’яту чи шосту добу в нього розійшлися шви. Почався гнійний медіастеніт. Десь через три тижні чартерним рейсом генерала привезли до Києва. Скликали консиліуми, на якому були професори з Москви, Санкт-Петербурга. На одній з чергових таких нарад я висловив власне міркування. Звісно ж, знайшлися одразу ті, які не погодилися зі мною. Тоді запропонував поважному пацієнту вибрати самому собі хірурга. І він попросив мене оперувати.
— Кажете, знаєте англійську, французьку мови. Чи доводилося оперувати за кордоном?
— Звичайно. Побував майже у сорока країнах світу. Працював сім місяців у Південно-Африканській Республіці. В Дакоті (США) один із професорів мені, як студентові, пояснював, як виконуватиме зараз оперативне втручання. Я вислухав і кажу, що доцільніше її провести за моїм варіантом. Триває операція. Бачу: потіє, нервує, хоче довести, що він правий — не виходить. Тож закінчив оперативне втручання згідно з моїм баченням. Після операції підійшов до мене, обійняв і сказав, що я дуже грамотний хірург. У госпіталі Великобританії теж була цікава ситуація. Хворому — 74 роки, шість років тому переніс операцію через синдром Леріша. Під час обстеження кажуть, що в нього рак. Його кладуть на операцію. Запитують, чи згоден пацієнт, щоб я його оперував за своєю методикою. Все офіційно оформили. Не знаходжу пухлини в шлунку. У мене з англійським професором виникає гаряча суперечка. Я проти видалення шлунка. Наступного дня весь госпіталь гудів, що хірург з України зберіг шлунок хворому. Вдячний пацієнт мені потім шість років поспіль телефонував, вітав з різдвяними та новорічними святами й казав: «Професоре, я живий!»
— Зараз оперуєте?
— Безумовно.
— Доля вас сама вибрала хірургом. І не простим, а від Бога. Ви розробили, теоретично обґрунтували та впровадили в клінічну практику малоінвазивні технології й прилади для лікування шлунково-кишкових кровотеч.
— Нині відомо 106 причин шлунково-кишкових кровотеч. З них половину становлять виразки шлунка чи дванадцятипалої кишки. Ми стали використовувати електрод чи голку й зупиняємо кровотечу або кліпуємо. Це у разі активної кровотечі. Визначилися також з різною характеристикою кровоточивих виразок. З профілактичною метою проводимо й коагуляцію судин. Зараз застосовуємо патонівські електрозварювальні технології, які дають нам змогу робити профілактику можливого рецидиву кровотечі, а вже за загальними анамнестичними даними вирішуємо, чи потрібно оперувати цього хворого. Якщо необхідно, то оперуємо вже у більш сприятливих умовах, коли в пацієнта вже немає анемії. І віддаємо перевагу органозберігальним операціям.
— І наостанок розкажіть про свою сім’ю.
— Я одружився на другому році клінічної ординатури (1964-й). Ось зараз на моєму пальці дві обручки: одна з’явилася під час шлюбу, друга — коли обвінчалися на золотому весіллі. Я разом з дружиною Тамарою Леонтіївною вже 55 років. І народили двох доньок — Світлану та Аню. Старша Світлана також лікарка, дитячий нефролог, докторка меднаук, молодша Аня закінчила політехнічний інститут. Маю дві внучки та одного внука.
— Вісімдесятий вересень постукав у ваше життя. Які емоції він приніс?
— Гадаю, що ці роки прожив недаремно. Урятував десятки тисяч життів, повернув пацієнтів у коло своєї родини — це велике щастя. Водночас хочу попросити вибачення в родичів тих, життя яких мені все-таки не вдалося врятувати — не через те, що неграмотний, а через недосконалість ще в багатьох ситуаціях нашої медицини. Пишаюся, що маю учнів, багато з них нині висококласні спеціалісти, обіймають різні керівні посади.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Петро ФОМІН. Народився 10 вересня 1939 року в с. Бабєєво Темниківського району Мордовії. Закінчив Томський медінститут. Академік Національної академії наук України та Національної академії медичних наук України. Доктор медичних наук, професор Національного медичного університету ім. О. Богомольця. Почесний професор Тернопільського національного медуніверситету ім. Івана Горбачевського. Заслужений діяч науки й техніки України, двічі лауреат Державної премії України. Його нагороджено орденами князя Ярослава Мудрого V, IV, III ступенів.