Третій рік поспіль триває боротьба українського народу з сепаратистами й російськими окупантами. Відважні чоловіки й хлопці на передовій щодня ризикують життям. Вдома ж на них чекають віддані дружини, а також сини та доньки, які мріють чимскоріше обійняти батька, що повернеться в родину.
Агресор не захопить наші душі
— Історія доводить, що найбільшою та найголовнішою цінністю для українців споконвіку була родина. Цінність ця священна та сакральна. А нинішня війна, яка ведеться проти України, — це не лише бойові дії на сході, на передовій. Насправді фронт цієї війни проходить через кожну людину та родину. І зрозуміле прагнення агресора не тільки знищувати нас фізично, захоплювати землі, а й захопити наші душі, зруйнувати базис, на якому грунтується українське суспільство. І наша мета — не допустити цього. Ні на рівні соціуму, ні на рівні кожної окремої сім’ї, — стверджує заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму Богдан Петренко.
Разом з колегами, фахівцями згаданого інституту, він вивчав, як впливають бойові дії на сході держави на людей і родини по всій Україні. Результатом великої роботи стала презентація дослідження «Демографічні наслідки війни. Проблеми сім’ї та дитинства в умовах воєнного конфлікту».
— На жаль, діти завжди були й залишаються заручниками проблем дорослих. І ця війна — не виняток. Використовують їх не лише в інформаційних перегонах, а й безпосередньо на полі бою. Тому страшна цифра щодо неповнолітніх, які загинули під час цієї війни, становить 166 осіб. За даними з різних джерел, поранено від 186 до 500 хлопців та дівчат, і понад 400 зникли безвісти, — поінформував фахівець.
І все ж у співвідношенні до дорослого населення цих регіонів це ще не дуже багато. Жертв серед неповнолітніх могло б бути у рази більше, якби батьки, волонтери та місцева влада не дбали передусім саме про дітей, найчастіше намагаючись вивезти їх із зони конфлікту. А тим, кого з певних причин евакуювати не вдалося, створити якомога безпечніші умови проживання.
Сепаратисти дають зброю навіть 12-річним
За даними дослідження, нині у прифронтових районах проживає майже 21 тисяча дітей, а в так званій сірій зоні, у буфері між ворогуючими сторонами — понад 3 тисячі. І хоча офіційна статистика свідчить, що кількість внутрішньо переміщених осіб на мирні території зростає, дослідження доводить, що останнім часом кількість дітей ВПО у школах та дитсадках на мирній території скоротилася на понад 10%. Тому маємо підстави говорити про зворотний процес — частина переселенців повертається додому. І це, безумовно, становить загрозу життю та здоров’ю їхніх дітей.
Ще одна велика небезпека — це міни, які, за даними спостерігачів ОБСЄ, стали причиною загибелі понад двох третин мирного населення в зоні військового конфлікту, в тому числі дітей. Так, минулого року на мінах підірвалися 28 неповнолітніх.
Та найстрашніше, за словами Богдана Петренка, — це участь хлопців та дівчат у мілітарних утвореннях. За офіційними даними, з українського боку вже 21 дитина загинула на полі бою як воїн. Даних щодо загибелі неповнолітніх з боку сепаратистів немає. Та, як доводять наші розвіддані, та й самі сепаратисти цього не приховують, на їхньому боці воює чимало підлітків віком 15—17 років. Зафіксовано навіть випадки, коли ополченці давали зброю до рук 12—13-річним, і діти йшли у бій.
Фахівець зазначив, що питання демобілізації неповнолітніх із зони конфлікту інколи можуть ставати предметом переговорів та домовленостей між ворогуючими сторонами. Спочатку домовляються про демобілізацію та недопущення у подальшому до воєнних дій хлопців та дівчат віком до 18 років, а згодом і власне 18-річних. Богдан Петренко наголосив, що в Мінських угодах такого пункту немає. А отже, питання убезпечування українських підлітків від війни цілком лягає на плечі батьків та волонтерів.
Фахівець також поінформував, що, за даними Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, на територіях так званих ДНР та ЛНР нині проживають понад 450 тисяч неповнолітніх. Смертність серед них у два рази вища, ніж на території, підконтрольній Україні. Що ж до загального показника, то і на мирних територіях нині смертність перевищує народжуваність на 30%, а на окупованих землях — у 3,5 раза. Навіть інформаційний вакуум, який створила тут Росія, не переконує, що народжувати тут — безпечно, що будуть можливості і кошти, щоб ставити дитину на ноги, та, врешті, що у цієї дитини буде світле майбуття.
На мирних територіях народжуваність в основному завжди залежала від розвитку економіки. Останнім часом найвищий її сплеск був зафіксований у 2012 році — понад 520 тисяч немовлят. З початком бойових дій у 2014-му ці показники пішли на спад. І ось уже в 2015-му вони знизилися до 411 тисяч. Цього року, за прогнозами фахівця, спад буде ще відчутнішим.
Зона безпеки
А ось щодо одруження та створення родини, то, за дослідженнями фахівців, українці чомусь найбільше зважають на те, щоб не запланувати весілля на високосний рік. Тож, як не дивно, у такому доволі серйозному питанні ми й досі послуговуємося в основному емоціями й забобонами, а не доцільністю та практичністю. Кризові ж явища (економіка, бойові дії) хоч і впливають на це рішення, але вже доволі опосередковано. З кризового 2009 року кількість одружень серед українців трохи знизилася, водночас зменшилася і кількість розлучень. Так, якщо у 2011-му на 100 шлюбів припадало понад 60 розлучень, то у 2015-му вже 43.
Це свідчить про те, що саме родинне коло є для нас зоною комфорту та безпеки. Отже, саме в родині люди намагаються, як то кажуть, «пересидіти бурю» та відгородитися від зовнішніх проблем. Тому можемо дійти висновку, що саме у складні часи українці найменш схильні до того, щоб руйнувати свої родини. Люди, навпаки, гуртуються в цих своїх невеликих осередках і з подвоєною силою піклуються одне про одного, допомагають і підтримують в усьому.
Для порівняння Богдан Петренко навів дані з Криму, які свідчать: в 2014 році на 100 шлюбів там було приблизно 50 розлучень, у 2015-му вже понад 64. Отже, можемо констатувати, що з приходом «руського міра» кримчани почали досить швидко втрачати шанобливе та бережне ставлення до власних родин.
Дослідження також довело, що першочерговість родини для українців у кризові моменти відбилася на такому показникові, як насильство в сім’ї та кримінальних порушеннях, пов’язаних із цим. Так, за даними Національної поліції та Генпрокуратури, якщо у 2013-му кількість сімей, у яких застосовувалося насильство щодо членів родини, становила 61 722, а кримінальних порушень на цьому грунті було зафіксовано 2247, то у 2015-му ці показники знизилися до 4512 та 998 відповідно. Отже, кількість випадків насилля у родинах зменшується. Та, на жаль, зростає агресивність таких злочинів. Адже коли роздратований батько прийшов з роботи — то одне, а, скажімо, якщо чоловік нещодавно повернувся з лінії вогню, де кожної миті ризикував життям, і в родині відбулася сварка, то сплеск емоцій може зростати у рази і призвести до негативних наслідків.
Тенденції до зниження спостерігаються і у вчиненні злочинів щодо дітей та самими дітьми. Так, кількість правопорушень, вчинених неповнолітніми, у 2013 році становила 8781 випадок, а в 2015-му цей показник знизився до 7171 випадку. Кількість же неповнолітніх, які самі потерпіли від кримінальних злочинів, зменшилася із 7446 у 2013-му до 4809 у 2015-му.
Соціальне сирітство зросло на 27%
А ще за два останні роки в Україні на третину знизилася кількість осиротілих малюків. Проте є таке поняття, як соціальне сирітство, коли при живих батьках сини й дочки потрапляють в інтернати з різних обставин — батьків позбавляють права на дітей через антисоціальну поведінку (пияцтво, наркотики чи перебування за гратами).
Буває, що керівники державних дитячих інтернатних установ, побоюючись втратити роботу (багато сиріт нині влаштовують у сімейні форми виховання), починають вмовляти, скажімо, мам-одиначок віддати дитину на виховання до інтернату. Мовляв, без дітей їм буде легше знайти роботу або влаштувати, нарешті, особисте життя. А як все налагодиться, можна буде повернути сина чи дочку додому. Таке соціальне сирітство за останні два роки зросло на понад 27%. Тож якщо у 2014 році в державних інтернатних закладах виховувалася 47 731 дитина, то у 2015-му вже 61 071.
На думку фахівця, це засвідчує малу ефективність державної політики, яка проводилася свого часу зі стимулювання народжуваності. Пам’ятаємо ті чималі виплати на новонароджених, які ще й відчутно зростали з народженням кожної наступної дитини. Така політика орієнтувалася лише на грошово-економічний аспект цього питання, залишивши позаду такі поняття, як родинні цінності, відповідальність за те, щоб малюк зростав не лише у достатку, а й у любові, бажано в повній родині. І, як наслідок, найбільше народжувати почали насамперед у неблагополучних родинах, кількість яких останніми роками зросла майже вдвічі. Тому, врешті, й не дивує, як легко такі батьки погоджуються віддати дитину до інтернату.
Стосовно прогнозів на майбутнє Богдан Петренко зазначив, що найближчим часом чимало українців можуть зіткнутися із так званим ефектом відкладених рішень. Наприклад, людина запланувала одружитися чи народити дитину, поміняти роботу або кудись переїхати. Коли ж у її плани втручається війна, прийняття важливих рішень зазвичай відкладають «на потім», коли «трохи затихне» або «зовсім стабілізується». Проте, каже Богдан Петренко, навіть якщо воєнні дії найближчим часом не закінчаться, люди можуть почати звикати до них і тої напруги, яку маємо останнім часом. І, можливо, це має нас спонукати все ж не відкладати важливі рішення на невизначене «потім», а жити зараз, сьогоднішнім днем та планувати майбутнє. І все ж, звісно, є пересторога, що частина відкладених важливих рішень може бути відкладена назавжди.
Ще один момент — це ефект повернення з війни. Усі розуміють, що воїни, які повертаються з передової, де щомиті ризикували життям та здоров’ям, мають підвищений емоційний стан порівняно з тими, хто перебуває на мирних територіях. І коли стикаються ці «два світи», мовна сварка може швидко перерости у з’ясування стосунків з кулаками або й з використанням зброї. І, на жаль, що більше таких випадків висвітлює преса, то більше наше суспільство починає сприймати ці вияви агресії, часом навіть криваві, як норму сьогодення. Щоб цьому запобігти, наші хлопці-герої, які повертаються із зони АТО, мають обов’язково проходити психологічну реабілітацію.
Резюмуючи, фахівець зазначив, що українське суспільство вкотре доводить: у складні часи для згуртування нам не потрібно запозичувати іноземний досвід або вигадувати власний «велосипед». Вже маємо національну ідею, яка об’єднує навколо найдорожчого та найціннішого, що є в кожного з нас — родини та дітей.