У найтяжчі часи, коли на нашу землю приходили окупанти, їм протистояв партизанський рух. Найактивнішими його учасниками були люди, які не клялись у патріотизмі, а любов і вірність Вітчизні стверджували щоденною працею. Своє право на незалежність, а також майбутнє дітей вони відстоювали як могли. Така історія. Її не переписати. Тим, хто любить цим займатись для задоволення власних інтересів.
Давнина продовжується сучасністю. І хоч як це дивно, але і наш, мирний, час породив людей, які умови свого життя прирівнюють до партизанських. Не лякайтесь, з вибухівкою на залізницю вони не йдуть. Навпаки — рейки економіки і моральності тримають на власних плечах. Лідерами виступають ті, що не покинули людей, з якими працювали, не скористались моментом задля власного збагачення. Методи боротьби за право залишатись господарями на своїй землі у них інші, ніж у партизанів періоду Великої Вітчизняної війни. Однак ступінь ризику й небезпеки — нарівні з порою навали окупантів. Чому сталося так?
За останні 20 років ділки різних мастей, прикриваючись найпатріотичнішими і найгуманнішими гаслами, багатство держави прибрали до власних кишень. Фабрики й заводи перетворили у склади заморської продукції і розважальні заклади. Села довели до вимирання. Науку, освіту, медицину і культуру пустили з торбою жебракувати. У новоявлених месій мета одна: гроші. Люди для них — лише електорат, про який згадують напередодні виборів.
На тлі цієї окупації невігластва, яка позбавляє народ майбутнього, збереглися своєрідні острівки надії, де господарюють справжні професіонали і патріоти. Не про надприбутки дбають. Про людей, які живуть поруч, їхнє і їхніх дітей майбутнє. А в цілому — про збереження гідності і відновлення могутності держави. Є такі в кожному районі. І в кожному місті. Де вони господарюють, там особлива атмосфера, бо живуть не за вовчими, а людськими законами.
Їм ніхто не допомагає. Живуть і працюють у середовищі, яке щохвилини готове стерти їх із зайнятих позицій. Умови боротьби за виживання зіставні з життям партизанів у роки війни. Вороже оточення. Все необхідне для роботи доводиться діставати ціною власного здоров’я. Не менше проблем з реалізацією виробленої продукції. Вони неприйнятні як тим, хто живе із спекуляції зарубіжним крамом, так і владі, оскільки показують, що вона бездіяльна у підтримці вітчизняного виробника. Але вони дуже потрібні людям праці. Бо дають роботу, зарплату, надію. Вони, а не так звані інвестори, тримають села. Де таких немає, населені пункти йдуть у небуття, залишаючи землю тим, хто дбає лише про бариш.
Їм важко. Дуже важко. Економічно і морально. Для відстоювання своїх (а насправді й загальнодержавних) інтересів намагаються об’єднуватись у спілки, асоціації. Через різні причини це не завжди вдається. Роздробленістю, а отже й незахищеністю користуються ті, кому доля людей байдужа. Проте в тих, хто прирівнює своє життя до партизанського, є головне: сила духу і віра в торжество справи, якій служили, бо боролись за праве діло.