ДАТА
Український Гімн святкує 150-річчя
Завидна доля випала написаним у далекому 1862 році Павлом Чубинським віршованим рядкам «Ще не вмерла України і слава, і воля». Півтора століття живуть ці слова у серцях українців, набувши нині статусу одного з головних символів нашої незалежності й державності. Глибоко символічно, що текст створив уродженець Великої України, а музику — галичанин Михайло Вербицький. Народжений їхнім талантом твір об’єднав українців ще задовго до того, як постала єдина і соборна Українська держава.
Наш Гімн витримав нелегку перевірку часом і нині живе в серці кожного українця. Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ
У заслання — без суду і слідства
Для ще багатьох наших співвітчизників прізвище автора тексту асоціюється зі «скромним чиновником міністерства транспорту», якому вдалося залишитися в історії мало не завдяки миттєвому осяянню, бо, як свідчать спогади друзів Чубинського, текст пісні народився експромтом восени 1862 року.
На той час у Києві навчалося чимало сербів і болгар, з якими дружили члени «Київської громади», що до неї належав майбутній автор українського гімну. На одній зі спільних вечірок у будинку, де квартирував Чубинський, співали хором сербську пісню, що стало поштовхом для написання знаменитого твору. Як згадував учасник тих подій Леонід Білецький, Чубинський кудись щез, а згодом вийшов зі своєї кімнати із текстом «Ще не вмерла України і слава, і воля».
Ще одним підтвердженням того, що твір було написано саме в Києві восени 1862 року, є збережений у слідчих справах список «Революционные песни разных сочинителей, заученные зимою с 1862 на 1863 год», який відкриває знаменитий текст Павла Чубинського, проте без посилання на автора. Тому звинуватити у написанні крамольної пісні молодого юриста, який лише в червні 1861 року після закінчення Петербурзького університету повернувся в рідну Україну (як він вважав, назавжди), влада не могла. Отож за які злочини двадцятитрирічного юнака без жодного суду і слідства у листопаді 1862 року вислали на примусове поселення в Архангельську губернію, не повідомивши ні про причини покарання, ні про термін заслання?
Добитися відповіді батькові вигнанця вдалося лише після звернення на «височайше ім’я». У листі з «ІІІ відділення особистої його імператорської величності канцелярії» наведено вичерпний перелік «провин» покараного. Це, по-перше, «посещение могилы Шевченко»; по-друге, «пение возмутительных малороссийских песен»; по-третє, «напивость водкой» і, по-четверте, «ношение малорусского костюма».
Даремно Павло Чубинський у своїх численних зверненнях до владних інстанцій доводитиме, що немає нічого злочинного у відвідинах могили поета, нагадуючи вже як юрист: «Що не заборонено — те дозволено і ergo — карати за це не можна».
Кримінальна вишиванка
Ще до скасування кріпацтва, яке відбулось у лютому 1861 року, в Україні почав набирати популярності хлопоманський рух. Частина дворян, прихильно налаштованих до селян-хліборобів, почала перейматись їхньою долею. Турбота ця обмежувалась організацією освіти простого люду, вивченням життя та звичаїв «малоросів», перейняттям «мужицької» (читай — української) мови і навіть одягу.
Останнє влада розцінювала як кримінальний злочин, що підтверджує збережене в архівах «Дело о ношении хлопоманского костюма Амосом Свидницким, дворянином Подольской губ». Єдиною провиною людини, яку впродовж цілого року — з 21 липня 1865-го по липень 1866-го — протримали у тюрмі, було… «ношение малороссийского костюма, т. е. холщовой рубахи, вышитой на воротнике и передней части, широких синих штанов малороссийского покроя».
Це був час, коли в кожному освіченому українцеві, який не забув, що він українець, і розмовляв та одягався як українець, влада бачила злочинця; коли в офіційному документі міністерства освіти «признавалось полезным принять за правило, чтобы в учебные заведения округов: Харьковского, Киевского и Одесского назначать преподавателей преимущественно великороссов, а малороссов распределить по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов»; коли міністр освіти Валуєв доводив, що «малоросского языка не было, нет и не может никогда быть».
А тут у Києві з’явився Чубинський, довкруж якого гуртуються всілякі «хлопомани», записуючи і вивчаючи народні звичаї, допомагаючи селянам відстоювати у судах свої права, доводячи, що українські діти мають право навчатись рідною їм мовою. Тож народжується далекий від норм юрисдикції вердикт: «Хотя фактически не доказано, чтобы Чубинский возбуждал крестьян к каким-либо противуправительственным стремлениям, но тем не менее дозволение продолжать подобные выходки может иметь вредное влияние на умы простолюдинов. Посему выслать его на житье в один из уездных городов Архангельской губ. под надзор полиции».
Із країни — засуджений, додому — заслужений
Про те, як велося Чубинському на чужині, найкраще розповіає написаний ним тоді лист: «Мені хотілось би бути там, де всі близькі серцю, де рідне поле, де співає соловей, де криниця з вербою зеленою. Де всю ніч співають дівчата. А тут — лишенько. Вісім місяців зима, да й літо хтозна-яке, скрізь болото та комарів без ліку. Пісні не почуєш, а як почуєш, дак таку, що лучче б не слухав… Гірше, що не знаю, коли повернусь додому».
Слабка людина опустила б руки, а Павло Чубинський, навпаки, взявся до праці. Почавши зі скромної посади судового слідчого в м. Пенега, він невдовзі став секретарем Архангельського губернського статистичного комітету, паралельно працюючи на посадах редактора «Губернских ведомостей», молодшого, а згодом старшого чиновника з особливих доручень при губернаторові.
За свідченням сучасників, великою мірою завдяки чесності й порядності Чубинського «в час перебування його в Архангельській губернії хабарництво і сваволя якщо й не зовсім зникли, то дуже боялися виходити на світ Божий». Завдяки славі «газетного кореспондента» навіть статті без підпису, в яких діставалось на горіхи недолугим і жадібним чиновникам, приписували перу Чубинського. Зрозуміло, що це не йшло на користь стосункам із місцевим жандармським начальством, яке в будь-якій критиці вбачало «замах на устої влади».
Отож заслання могло б стати довічним, якби не винятковий талант Чубинського як дослідника. Його аналітичні публікації, присвячені стану хлібного і лляного виробництва та торгівлі в Архангельській губернії, проблемам солеварної галузі, обгрунтування спорудження В’ятсько-Двінської залізниці, викликали величезний інтерес у Петербурзі. Як наслідок — Чубинський отримав офіційне завдання двох найавторитетніших наукових товариств — Вільного економічного і Російського географічного — провести докладне обстеження Північного краю.
Зібрані в семи (!) північних губерніях матеріали виявилися настільки значущими, а їхній науково-статистичний аналіз настільки вражав, що автора в січні 1869 року з особистого дозволу міністра внутрішніх справ викликали до Петербурга та нагородили срібною медаллю Імператорського географічного товариства.
Більш того, 16 травня 1869 року Чубинського «з височайшого соізволєнія» відрядили в Україну для етнографічно-статистичного вивчення ще одного малодослідженого краю — Південно-Західного.
Етнографічна експедиція
Найбагатший і найцивілізованіший регіон тодішньої Російської імперії був Малоросією не тільки за назвою, а й за рівнем знань про нього. Саме експедиція Чубинського, на фінансування роботи якої Російське географічне товариство спромоглося виділити лише 3 тис. рублів, поклала початок не тільки планомірному вивченню виробничих сил краю та життя і побуту трьох найбільших народностей цього регіону — українців, поляків і євреїв, а й створенню Південно-Західного відділення Російського географічного товариства — першої академічної наукової установи України.
Із травня 1869-го по травень 1873 року вдалося зібрати неоціненні матеріали, які було систематизовано і видано в семи томах (9 книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції у Західно-Руський край». Ця безцінна наукова праця, за словами Івана Франка, стала «основою всіх подальших робіт з етнографії та мови Південної Руси». Ще вагоміша роль «Праць…» у формуванні культурного і національного самоусвідомлення українців. Так, за спогадами Ольги Косач-Кривинюк, «томи трудів Чубинського з казками і піснями» були «найлюбішими книжками» маленької Лесі Українки, тексти яких вона знала мало не напам’ять.
Нотатки про характерні заняття населення, його доходи, житло, одяг, традиційну їжу, стан виробничих сил і торгівлі, які мали свого часу величезне прикладне значення, нині стали безцінними історичними документами. Як і перші наукові описи Холмської Русі, Підляшшя, Сідлецької і Гродненської губерній, Пінського і Мозирського повітів Мінської губернії, населених поліщуками. Прикро, що ці матеріали не перевидавали через «неблагонадійність» Чубинського, яка не викликала жодних сумнівів ні в царської, ні в радянської влади.
«Особоє совещаніє»
Стараннями Чубинського 13 лютого 1873 року в Києві нарешті відкрилось Південно-Західне відділення РГТ, що дало змогу продовжити розпочату під час Малоросійської експедиції роботу. Це, звісно, збурило тих, хто вважав, що України «нєт» і «бить нє может».
Стараннями недоброзичливців кожному починанню науковців намагалися надати політичного забарвлення. Так, «російських патріотів» страшенно обурило, що в ході проведеного 2 березня 1874 року одноденного перепису населення Києва респондентів запитували про володіння не «малоруським нарєчієм», а «язиком». Та ще страшніше, що більшість жителів «матері городов Руських» ідентифікували себе… українцями.
У липні 1875 року «в особом совєщанії із ліц єго вєлічеством указаних» розглядали загрозу українофільства у Південно-Західному краї. Вжили відповідних «заходів», а географічне товариство у Києві ліквідували. Самого Павла Чубинського вдруге вислали з України. Для нього це не лише моральний, а й матеріальний удар, бо платою за успіх української експедиції стали борги, зроблені заради науки.
***
Пам’ять про нього намагалася знищити не одна антиукраїнська влада, навіть камінний надгробок з його могили опинився у підмурівку колгоспної комори. Ще дивніше, що за часів УНР вже перевірений часом гімн української незалежності залишився… офіційно не визнаним. Та написана Чубинським пісня від того не вмре, не загине.