Людмила Охріменко народилася в козацькому краї, але тривалий час жила у Криму, потім переїхала до Харкова. 2014 рік змінив життя України та її особисте. Зайнялася волонтерством і активною літературною працею. Жіночі романи авторства пані Людмили легко знаходили читача. Але згодом взялася за написання творів на воєнну тематику. Торік саме в цій номінації міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» її роман «Оскар» визнали найкращим. Щоб більше дізнатися про життя і творчий шлях письменниці, запросили Людмилу ОХРІМЕНКО до розмови.
— Пані Людмило, хто з рідних з дитинства був для вас взірцем?
— Майже все дитинство я дуже часто бувала в бабусі Марії Шовкун. Усе життя вона прожила в селі, була малописьменною. Але напам’ять знала Шевченкову «Катерину», читала її мені малій. А ще носила мене на собі до церкви. Чому називаю її Святою Марією, чому вона така для мене знакова людина? Бо це вона зробила мене українкою. Понад 40 років не спілкувалась українською мовою, не писала й не читала. 2014-го збагнула, що я таки українка, завдяки бабусі було легко згадати мову, культуру.
— Як обрали для проживання Крим?
— Батьки туди переїхали, бо мама захворіла. Пізніше я закінчила Ленінградський інститут культури, і мене скерували працювати викладачкою в інститут культури в Улан-Уде. Почалися 1990-ті роки. Збагнула, що втрачаю корені цілковито й мені потрібно повертатися додому. Спочатку жила у Криму. Довелося змінити кардинально власні погляди на життя. Чоловік — інженер-системотехнік, а я працівниця культури. Обоє пішли в бізнес, бо треба було заробляти гроші, годувати двох дітей.
— Як Харків став вашим містом?
— Крим залишили 2003 року, бо мій чоловік — технар, йому було дуже важко там знайти себе. І ми обрали Харків. Євген походить із цього міста, повернулися в його батьківський будинок. Чоловік знову займався бізнесом, я виграла конкурс на посаду в облдержадміністрацію, потім працювала в міськраді. Згодом закінчила академію управління при Президентові України з економічного напряму. На пенсію пішла з посади начальниці управління інформаційної взаємодії Державної податкової служби Харківської області.
— Саме початок російсько-української війни знову змусив вас докорінно змінити життя та підняв із глибин вашої душі українськість?
— Після 16 березня 2014 року, коли відбувся псевдореферендум у Криму, я ухвалила для себе таке рішення: згадую рідну мову й починаю спілкуватися, розмовляти й у побуті, й публічно тільки нею, читаю й пишу — теж. Було нелегко в російськомовному Харкові, на мене часто звертали увагу. Зрозуміла, що уособлюю всю Україну та все українство для таких людей. Коли відбулися перший, другий Майдани, взялася волонтерити. Дехто з друзів 2014 року дотримувався ще принципу «какая разніца», якою мовою розмовляти. Але, бачу, що після цьогорічного 24 лютого перейшли-таки на українську.
Я працювала у великому колективі, де, крім мене, ніхто не розмовляв українською. Мені доводилося підлеглим поставити питання руба: на робочому місці спілкуватися лише українською.
— Ви відкрили для себе волонтерство. Як зачепилися за цю доброчинну справу?
— Після 16 березня 2014-го перший місяць я просто ридала, дивилася телевізор і не розуміла, як мої друзі, колеги у Криму могли таке зробити. Там залишалася моя мама, сестри, тітки, дядьки — велика родина, яка не вся, на превеликий жаль, підтримувала Україну. Це було дуже боляче. Але я збагнула: якщо зараз не піднімуся, не почну щось активно робити, то країни не стане. Моя та ще дві підприємницькі сім’ї почали власним коштом купувати та формувати вантажі й возити на передову.
Тепер сама не їжджу на фронт, тому вирішила, що маю робити те, що можу, — писати книжки. Вважаю, що цим теж допоможу своїй Україні. Багато книжок відправляю нашим воїнам. Вони просять їх надсилати особливо у шпиталі, тож із радістю це роблю. Останнім часом зустрічаюся з людьми в Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській, Рівненській областях і репрезентую, продаю власні книжки. Гроші перераховую на допомогу ЗСУ.
— Де ж війна вас застала?
— Щойно почулися перші вибухи в Харкові, взяли курс на Львів, де мали знайомих. Вони прихистили мою велику родину, а через певний час ми переїхали до Івано-Франківська, де поціновувачка моєї творчості надала нам безкоштовно власну трикімнатну квартиру. Крім рідних, там з нами мешкає моя подруга з харківської Салтівки із собакою.
— Перші кроки у творчості коли почали робити?
— Дев’ятирічною, коли почала писати щоденник. І досі його веду, це вже стало звичкою. Коли 2014 року почала їздити на передову, теж занотовувала все на папері, записувала й на диктофон.
— Чому «Волонтерські історії» виклали й видали 2019 року у співавторстві?
— У цьому збірнику надрукувала власні чотири із шести новел. Вони більш щоденникові, синхронічні, це мій погляд на те, як волонтерські події відбувалися насправді. Дві інші — новели про загиблих Яну Червону («Відьма») та адміністратора харківського телебачення Миколу Шлапака, з яким я створила в Харкові перший музей речей з АТО. Коли вони полетіли у вічність, мені хотілося написати не про їхній побут, якими вони були на війні, що з ними сталося в реальному житті, а щось незвичайне, в не притаманному мені жанрі. Так запросила до співавторства Михайла Кащавцева, громадянина Ізраїлю, який нині воює за Україну, бо має дружину українку. Він пише казки.
— Який же тоді ваш жанр?
— Люблю творити жіночі романи. Твори легкі, про кохання, цікаві життєві випадки, найкращу у світі українську жінку. Це «Пригоди дорослого Буратіни жіночої статі», «Легка поведінка». Пишу третій роман, його герої живуть у Відні. Я прочитала про дуже цікаву поетку графиню Марі фон Ешенбах, зацікавилася нею, мені захотілося її якось прив’язати до України.
— Ви почали з вашого особистого щоденника. Хотіли щось із нього вихлюпнути на білий світ?
— Жіночі романи — це мій особистий щоденник до 2014 року. Опісля в моєму щоденнику нагромадився вже цілком інший матеріал. Потрібно було з ним теж щось робити, він просився у життя. Так вийшли «Пригоди мухи в окропі на окупованій території». Три героїні потрапляють в окупацію, вони подружки з дитинства, все робили разом. Головна героїня стоїть за Україну, друга — проросійська, третя — із позицією «какая разніца», бо вона бізнесвумен, і її все влаштовує. Я прочитала в інтернеті, що жінка на сході витягла з бою двох українських бійців, сховала їх у льосі та два місяці тримала, годувала, лікувала. Наші повернулися, і врятовані хлопці стали у стрій. Це була маленька замітка, а для мене стала сюжетом книжки.
Із 2014 року до Харкова стали переїжджати чимало внутрішньо переміщених осіб, я просила їх розповідати власні життєві історії, які згодом зав’язала в один сюжет. До того ж у цій книжці є ще невелика оповідь — роман у романі про княгиню, що походила з давньоукраїнського князівського роду, Гальшку Острозьку. Я була у своїх друзів на гостинах в Острозі, оглянула місто, побувала в замку, почула історію про Гальшку, потім про неї читала, й мені дуже захотілося її присутності в моїй книжці. Так захід України став вливатися в мої східні історії. Роман вийшов пригодницький, драйвовий, кіношний і трохи історичний. Це мій улюблений жіночий роман про війну.
— Кажете, що для «Пригод мухи…» ви побачили замітку в інтернеті й взялися шукати потрібний матеріал, а ось роман «Оскар», який побачив світ торік, знаю, писали на замовлення.
— Це було перше замовлення, а тепер маю вже друге й пишу книжку. Щодо «Оскара», то це був виклик для мене, незвичайний досвід. Прохання від незнайомця сприйняла добре, бо в соцмережі на світлині він був у військовому однострої. Маю своєрідне правило: якщо людина в однострої, повинна приділити їй якнайбільшу увагу, зробити все, що від мене залежить. Отож вибору не мала, й до того ж він розповів мені власну історію, яку повинні знати люди на всій планеті. Шукаю перекладача, щоб «Оскар» побачив світ.
— Невже навіть не поцікавилися, що саме за військовий просить, щоб про нього написати аж цілу книжку?
— Якось він попросився в мої друзі в соцмережі. Подивилася на його світлину: такий голлівудський, глянцевий, чистенький, у нових берцях. Подумала, що штабний офіцер, тож запиту не підтвердила. Наступного дня він повторно надіслав запит. «Мало того що штабний, та ще й нахабний», — подумала. І видалила знову.
Приблизно через тиждень побачила під своїм дописом коментар російською мовою. Писав, щоб я таки додала його у друзі, бо потребує моєї допомоги. Звісно, не могла не відповісти. Додала й чекала вже по-волонтерськи, що він попросить. Надіслав мені повідомлення, що має прохання, аби я написала про нього книжку. Стало цікаво, чи зможу написати про чуже життя. Коли воїн розповів коротенько власну історію, зрозуміла, що зобов’язана взятися за творення цього роману.
— Чим вразила історія, яку розповів вам український бойовий офіцер?
— Вразила його неймовірна мужність, витримка, розум, життєва сила, цілковито інша позиція. Я християнка й знаю, що маю прощати своїх ворогів, а він мусульманин і прощати ворогів не зобов’язаний, інакше це зло піде далі. Він мене на те орієнтував, хоч повсякчас хотілося трохи згладити, бути толерантнішою. Та й ще дуже боялася, що серця людей, які читатимуть цей роман, зазнають болю. Адже цей офіцер переніс надто багато, потрапив у полон. Але попри все, він зумів вийти переможцем. І це теж його основна думка, що рашистів можна й потрібно перемагати силою, хитрістю, спираючись на себе, довіряти своєму народові.
— Як гадаєте, чому він саме жінку обрав для написання роману?
— Я теж питала його: «Чому я?» Нічого не казав прямо. Дуже ретельно та яскраво мені написав про ворогів — росіян і зрадників України, які його катували. Казав: «Буди свою творчу уяву,
здогадуйся сама». Про побратимів і родину теж здебільшого мовчав. І тоді я звернулася по консультацію до 92 окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. На жаль, той, хто мене консультував, Олег Громадський загинув 26 лютого. Тому образи побратимів брала з воїнів з харківської 92 бригади, а про родину — здебільшого художній вимисел.
— Робота над «Оскаром», мабуть, була переповнена емоціями?
— Важко було працювати із прототипом головного героя роману. Я з ним ніколи не бачилася й особисто не була знайома. Але знаю його справжнє ім’я, розповідав він мені правду (надавав посилання, які я перевіряла). Коли писала цю книжку, то мала страшенні виклики: він чоловік, я жінка, він кримський татарин, я українка, він мусульманин, я православна християнка, він офіцер, розвідник, я звичайна людина. Спілкувалися щодня по кілька годин чи надсилали повідомлення, потім пів ночі писала, згодом відправляла йому нові сторінки роману.
Нарешті книжку написала. Надіслала. Сподівалася отримати слова вдячності, але надійшло хіба тільки «Ок». Спочатку навіть на те дуже образилася, адже багато і фізичних, і творчих сил витратила. Коли познайомилася із кримськотатарською діаспорою, дізналася, що до нього звертаються «ага», а це почесно. Мені тоді сказали: це нормально, що він відгукнувся словом «Ок», бо він командир, звик, що поставив завдання, то треба виконувати. Заспокоїлася. Тим часом відправила свого «Оскара» під чоловічим псевдонімом на міжнародний літературний конкурс «Коронація слова». Звісно, дуже була втішена, що його визнали найкращим із творів на воєнну тематику.
— На казкові простори чому вийшли?
— Готова «Збірка казочок для найменших діточок». Це казочки, які я вигадувала колись і читала власним дітям. Щоб ці твори не зникли, то разом з українською письменницею Євгенією Пірог вирішила видати книжку.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Людмила ОХРІМЕНКО. Народилася 11 жовтня 1961 року в м. Синельникове Дніпропетровської області. 1990 року закінчила Ленінградський інститут культури, 2008-го — Національну академію державного управління при Президентові України. Тривалий час жила і працювала у Криму, 2003 року місцем проживання обрала Харків.
Волонтерка. Письменниця. Торік отримала спеціальну відзнаку за найкращий роман на воєнну тематику Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».