Нову книжку «Підла війна» донеччанин Павло Амітов презентував у Вінницькій обласній універсальній бібліотеці імені К. А. Тимірязєва. Це безкомпромісний аналіз публіциста подій останніх 25 років нашої історії й свідчення учасника донецького Майдану. В анотації до презентації центральна книгозбірня області зауважувала, що автор «представляє для нас інтелектуальний, культурний і патріотичний Донбас». Перед початком зустрічі з читачами я запитав у Павла Михайловича, яким був Донбас і чому став таким.
— Павле Михайловичу, ваш дім був у Донецьку. А де тепер мешкаєте?
— Я народився на Донбасі, багато десятиліть жив у Донецьку. Тепер живу між Києвом і визволеним Слов’янським районом, де зібралася моя родина. Обидві дочки і обидві внучки з Донецька виїхали.
Я був постійним учасником донецького Майдану, виступав проти ДНР. Та якось увечері мені зателефонував знайомий і попередив, що завтра за мною прийдуть. Звісно, я не став чекати. Раніше мені було простіше, бо коли вирвався звідти, то жив у рідному видавництві — а я видавався лише в Києві, бо в своєму місті про таке і мріяти не міг: у книжках викривав донецьку мафію й тому там не наважувався навіть знайомим дати текст для набору.
— У книжках ви називаєте речі їхніми іменами. Яку мету ставили перед собою, пишучи їх?
— Моя передостання книжка називалася «Преодоление лжи». На Донбасі дуже багато людей, яких називають совками, тепер модним слово стало «вата». Цього скрізь вистачає, але в нас надмір з багатьох причин. Пояснюю у книжках, чому так сталося.
Моє завдання публіциста — відкривати землякам очі. Там наші люди. Я російськомовний, як і більшість у донбаських містах, але завжди виступаю за незалежну Україну й за Україну, відокремлену від московської імперії.
По-перше, пишу про події, в яких сам брав участь, по-друге, був свідком, по-третє, завдяки освіті та специфіці досвіду маю право судити, робити аналіз і коментувати. Для мене важливі події, їхня послідовність, причина й аналіз. Тому в книжці «Підла війна» немає опису боїв — я в них не брав участі. Немає й вигаданих персонажів. Герої є. Наприклад Дмитро Чернявський — воїн Небесної Сотні, якого 13 березня 2014 року вбито на мітингу, що в ньому я також брав участь. На щастя, жива Іра Довгань, яку поставили в Донецьку до стовпа ганьби (і в моїй книжці є її фото, які облетіли весь світ). Їй вдалося вирватися з казематів ДНР, живе вона під Києвом, і ми з нею спілкуємося.
— Ви сказали, що пишете задля того, щоб відкрити очі на правду. Результат є?
— Коефіцієнт корисної дії значно менший, ніж хотілося б, але в мене чимало того, що називається зворотним зв’язком. Тож зрушення бачу. Повільно, але крапля камінь точить.
— Ви працювали прохідником у шахті. Шахтар — професія мужня, однак звідки маєте знання для аналітичного осмислення минулого і сьогодення?
— Я з інтелігентної родини. Шістдесятник і дисидент. Як це зі мною сталося? Я був звичайним хлопцем, звісно, комсомольцем, радянським патріотом. Навчався в Ростовському університеті на історично-філологічному факультеті. У мене був стрес, коли 2 червня 1962 року розігнали демонстрацію робітників Новочеркаського електровозобудівного заводу. Радянська влада приховала це від народу, але того дня від шокованих і переляканих людей, яким вдалося звідти вирватися, ми дізналися правду.
В інтернеті пишуть, що я учасник новочеркаських подій, але це не так. Ми, група студентів, намагалися туди потрапити, але місто вже було на карантині — оточене військами — і пропускали тільки з місцевою пропискою. Та я не міг зрозуміти, як можна стріляти у своїх, у передовий (як нас тоді навчали) робітничий клас, більше того, в робітничу демонстрацію, яка йшла з портретом Леніна і прапорами СРСР. Тут на ЦРУ важко перекласти вину.
Захотів з’ясувати це. Я був відмінником, і мені дозволили вступити на заочну форму навчання на філософський факультет мого вишу. Та лише коли почав працювати на півставки відповідальним секретарем університетської багатотиражної газети, в мене з’явилася змога брати в бібліотеці праці філософів срібного віку — Бердяєва, Соловйова тощо. Читаючи опонентів Леніна, зрозумів, у якій державі живу. Це була тоталітарна держава, яка ненавиділа людей.
Відкрито висловлював свої думки. З Москви привозив у Донецьк заборонену літературу, так звані самвидав і тамвидав. Викликали в КДБ. Тож про роботу за фахом міг тільки мріяти. Працював у шахті прохідником, шукав у Сибіру нафту тощо. Часто доводилося змінювати роботу. Коли з’явилася змога брати участь у суспільному житті, ще за Союзу агітував за демократію, багатопартійну систему, за скасування керівної ролі КПРС. Брав участь у збиранні підписів для організації міжнародного трибуналу над КПРС, проте це нам не вдалося. Писати почав уже в незалежній Україні.
— Іноді можна почути, що на Донбасі українців немає, а є люди, завезені з Росії. Яка ваша думка?
— Донбас належить до регіонів, які російський науковець Гумельов називав химерними. Це район молодий. Я його об’їздив вздовж і впоперек. У досяжному періоді там, крім українців і росіян, жили греко-еліни, греко-татари, німці-колоністи — у сільській місцевості. А в містах — суміш, яка посилювалася тим, що радянська влада свідомо проводила політику перемішування, адже їй не потрібні були національності. Їй треба було створити радянську людину, в якої національність була б одна — радянська. Але і тепер у багатьох селах розмовляють українською.
У 1920-х у краї було більше українських шкіл, ніж російських. Але потім радянська влада зайнялася русифікацією, далеко не відійшовши від імперської політики.
Сказати, що Донбас спеціально ізолювали від України, не можна. У 1950-х роках, коли будували десятки нових шахт, на Донбас добровільно-примусово направили дуже багато працівників із Правобережної України. Багато було з Галичини, де, по-перше, тоді відчувалася нестача робочих місць, а, по-друге, забирали молодь, можливих прихильників УПА. Пізніше я в них брав інтерв’ю, вони були дуже незадоволені, жили в гуртожитках окремішньо, з місцевими прагнули не спілкуватися. Тож завозили й українців, патріотично налаштованих.
Ще одна специфіка краю така. Коли він розвивався і стали масово з’являтися шахти і металургійні заводи, туди приїжджали не найкращі люди. Була потреба у фізично здорових хлопцях, яких брали на роботу навіть без паспортів. Тобто тих, хто переховувався від правосуддя. У 1943 році, коли Донбас визволили, не вистачало робітників, щоб відновити затоплені шахти. Пригнали в’язнів, які жили за колючим дротом. За добру працю їх звільняли достроково і багато з них залишалися там жити, адже зарплата в шахтарів завжди була непогана. У 1950-х роках знову бракувало робочих рук, і тому привозили засуджених («хіміків»), які згодом також залишалися на постійне проживання. Тож на Донбасі культура дуже специфічна.
— Плюс гонор…
— За СРСР шахтарів дуже шанували, тому що професія потребує мужності. Водночас вона не потребує спеціальної підготовки, яка замінюється кмітливістю, технічні знання — навичками і досвідом. Шахтарі отримували в середньому більше за інших, були у них і привілеї, наприклад, за СРСР постанова уряду передбачала, що, якщо бригада видобувала не менш як тисячу тонн вугілля за зміну, то робітник очисного забою мав право поза чергою придбати автомобіль. Лише ця професія мала орден трьох ступенів. Звідси певний гонор та самооцінка.
Це специфіка. Ми, «шахтеры, гвардия труда, мы, шахтеры, первые всегда» і ми «годуємо Україну». На центральній площі Донецька поряд із пам’ятником Леніну стоїть велика стела, на якій написано його слова: «Донбасс — это тот особый район, без которого построение социализма невозможно». Бачите, без Поділля можливо, а без Донбасу — ні.
У книжках пишу, що населення краю було орієнтоване на Москву. Тож і не дивно, що така публіка виступала за звільнення своїх дітей від вивчення української мови. І це все посилюється іншими чинниками. Деякі тамтешні росіяни могли похвалитися лише тим, що вони росіяни. А тут раптом вони вже не «старший брат», вони — не державотворча нація. Плюс працювала путінська пропаганда, що Росія піднімається з колін і знову стане імперією.
— На мого колегу ще за кілька років до АТО, коли він у донецькому тролейбусі відповів українською, сказали «бЕндерівець»…
— Бути українським патріотом у краї завжди було нелегко. На Донбасі СБУ і міліція були частиною мафіозної системи. Прокуратура, СБУ, суди підпорядковувалися не Києву, не центральній владі — вони підпорядковувались Ахметову. В 2011 році у переддень 20-річчя Незалежності України, ми, українські патріоти, подали заявку на проведення мітингу в Донецьку, але через суд нам заборонили. Через суд в Україні заборонили святкувати 20-річчя Незалежності України!
Критично ставлюся до української влади, яка діяла нерішуче. А агресивна частина мала підтримку. Якось на мітингу нас били, поруч стояла група міліціонерів. Підходжу до них і кажу, щоб припинили неподобство, а у відповідь знущальне: «Пишіть заяву».
— Чи є у вас відповідь на запитання, коли окуповані території повернуться в Україну?
— Коли все залежить від волі одного параноїка, який живе в зовсім іншій реальності, то відповісти дуже складно. Хоч усе має початок і кінець. Не хочеться, щоб Донбас став другим Придністров’ям.
Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Павло АМІТОВ. Народився 1939 року в місті Єнакієве. Закінчив історично-філологічний факультет Ростовського університету (Росія). Працював у газеті, прохідником у шахті.