Кожен його роман стає бестселером, збурюючи широкий розголос серед читацьких кіл. Свого часу знаменитий «Залишенець» («Чорний Ворон») викликав такий шквал дискусій, зокрема й політичних, що вийшов далеко за межі літературного явища. У цьому романі Василь Шкляр чи не вперше в нашій літературі назвав речі своїми іменами стосовно російсько-української війни у ХХ столітті. Хмизу у вогонь автор підкинув ще й тим, що відмовився отримувати присуджену йому Шевченківську премію за режиму Януковича. Сьогодні письменник відповідає на запитання «УК».
— Пане Василю, чи змінилося щось у вашому житті після виходу романів «Чорний Ворон» та «Маруся», які спричинили значний резонанс у суспільстві й навіть детонували свідомість певної частини читачів?
— Я цю зміну відчув уже після виходу «Чорного Ворона». Знав, що роман припаде до душі багатьом читачам, але в умовах нашого недорозвиненого книжкового ринку не сподівався, що його наклад уже за рік сягне за сто тисяч.
На свою першу велику презентацію «Залишенця» я приїхав до львівського університету Франка, і тут виявилося, що жодна аудиторія не вмістить моїх прихильників. До університету прийшло кілька тисяч людей, утворився своєрідний майдан, і презентацію довелося перенести на вулицю.
Велелюдно було і в Одесі, Дніпропетровську, Кривому Розі, Черкасах, Києві. Потім покотилися запрошення до Америки, Чехії, Польщі, Німеччини. Боротьба повстанців Холодного Яру проти московської окупації після встановлення більшовицької диктатури для багатьох стала відкриттям.
Але, крім усього, цей роман був ще й передчуттям тих випробувань, які чекали на Україну попереду.
Цікаво, що читацький попит на «Чорного Ворона» не вгасає, його наклад постійно додруковується, хоч книжка продається уже сьомий рік. Роман читали на Майдані, читають його на війні. Деякі хлопці ще під час Революції гідності брали собі позивні за псевдонімами героїв «Чорного Ворона».
Можете зрозуміти мої почуття, коли підходить боєць і просить підписати книжку, бо та, яку він уже читав, згоріла в Пісках…
— Ваш найсвіжіший твір —«Чорне Сонце». Перед його написанням ви відвідували бійців полку «Азов». Що запам’яталося і вразило найбільше?
— Те, що ці хлопці подолали почуття страху. Страх живе в кожній людині, але не кожному вдається його перемогти. Вони змогли. Вони пробудили в собі радість боротьби, яка була притаманна їхнім великим попередникам — борцям за волю України.
Чорні чоловічки — так спочатку називали азовців — поїхали воювати на Донбас голіруч. Більшість із них була озброєна хіба що арматурою. Нині це елітний підрозділ українського війська.
Ще дивує їхній інтелект. Головний герой «Чорного Сонця» на позивний «Маляр» (в житті — Художник) до війни був викладачем німецької мови. Знає польську, французьку, італійську. Він справді художник. Подарував мені дві роботи. Отамана Чорного Ворона Сашко намалював ще коли щойно вийшов роман, задовго до війни. Це йому належить проект пам’ятника Святославу Хороброму, який встановили у Маріуполі на місці знесеного Леніна. Пам’ятник зробив його батько Олександр Канібор.
Крім того, Художник домігся, щоб у репертуарі Маріупольського театру російської драми були українські вистави. Тобто в духовній сфері він зробив у цьому місті більше, ніж Міністерство культури чи якась там адміністрація. Ще в азовцях мені подобається їхня любов до читання, до вітчизняної історії. Я їздив до них і з романом «Маруся», і з «Чорним Сонцем». І вже не раз казав про феномен українського воїна, в якого в одній руці автомат, а в другій книжка. Такого немає більше ніде у світі.
— Окрім цікавих образів бійців-азовців, яких ви писали, за вашими словами, з натури, у «Чорному Сонці» зустрічаємо і колоритні постаті волонтерів. Це теж невигадані герої? Маю на увазі Андрія Штепу, чиїми вустами промовляє мовби сам народ.
— Так, Андрій — теж невигаданий герой, який багато допомагає азовцям. Це мій молодший товариш. Одного разу ми з ним їхали на Маріуполь і трохи заблукали, завернули у небезпечному напрямку. Довкола порожні поля, жодних знаків, орієнтирів.
Андрій Штепа, який сидів тоді за кермом, зупинив авто і розгублено подивився на мій кашкет-мазепинку з тризубом. «Може, знімете, батьку? Бо як нарвемося… Хоча сєпари й так нас відразу вирахують, — він тяжко зітхнув. — Ну, коли що, то говоріть ви з ними, бо я російською ні бе, ні ме».
В Андрія своєрідне почуття гумору, тому не треба було нічого вигадувати. Він органічно вписався у книжку, звеселив її там, де було дуже сумно.
— Чи можлива екранізація цих творів і насамперед «Чорного Ворона»? Про це точилося багато розмов.
— Дуже сподіваюся, що цього року розпочнуть знімати «Чорного Ворона». Тьху-тьху. Боюся навіть конкретизувати цю тему, бо нині в нашому житті стільки прикрих несподіванок, інтриг.
Але моя надія має реальне підгрунтя. Упевнений, що колись знімуть і «Чорне Сонце», і «Марусю», й «Елементала»… Тут лише справа часу, справа реального розвитку нашого, свого кіно.
Бачу надзвичайно цікавий художній фільм за «Чорним Сонцем». Адже тут могли б знятися самі азовці, тобто зіграти самих себе, уявляєте? Я вже казав: це дуже талановиті хлопці, а головний герой Художник — ще й вроджений актор. Вродливий, характерний, гарно співає. Ще задовго до війни цей хлопчина підійшов до мене у Кривому Розі й попросив: «Якщо будете знімати «Чорного Ворона», візьміть мене у масовку. Дайте хоч у кіні зарізать москаля».
— У літературі ви дебютували книжкою «Перший сніг» майже сорок років тому. Як оцінюєте її у 2016-му?
— Мою першу повість тоді дуже «відредагували», бо вона, як на ті часи, була занадто еротична і не мала, як казали тодішні ідеологи від літератури, прикмет нашої звитяжної сучасності. Шкодую, що не зберіг рукопису. Можливо, тепер навіть перевидав би її. Мої романи, які вийшли в Союзі, — «Тінь сови», «Ностальгія» — нині перевидані й теж мають свого читача. «Тінню сови» навіть зацікавилися закордонні видавці.
— «Чорного Ворона», наскільки мені відомо, теж перекладали за кордоном?
— Так, цей роман перекладено англійською, словацькою, португальською. Причому португальською мовою він побачив світ у Бразилії. Так Чорний Ворон перелетів океан.
— Побутує думка, що письменники — переважно самітники, уникають компаній. Хто входить до кола ваших творчих друзів і яка їхня роль у вашому творчому житті?
— Так, завжди кажу, що у своїй творчості письменник — це самотній вовк. Але креативне середовище для нього теж багато важить. Воно допомагає тримати планку. На жаль, у нас таких літературних солідарних середовищ не знаю. Мабуть, у мене більше друзів поза літературою. Хоч є письменники, з якими рідко зуст?річаюся, але постійно відчуваю їхню присутність у «своєму колі». Це теж важливо — відчувати чиєсь плече на відстані. Без зайвих зізнань і освідчень.
— Чи не шкодуєте, що свого часу відмовилися від одержання офіційної Шевченківської премії? Дмитро Табачник зійшов з політичної сцени кілька років тому…
— Повірте, що ні. Навпаки, якби я вчинив тоді інакше, то потім усе життя шкодував би. Якщо опиняєшся в такому становищі, коли тебе можуть почути багато людей і можеш сказати їм щось дуже важливе, то мусиш обов’язково використати цей шанс. Для мене Шевченківська премія означала насамперед визнання холодноярських повстанців героями. Усе решта — питання честолюбства.
— Які ваші особисті рецепти щодо Донбасу і Криму? Чи змінилися вони за останній час?
— Ні, не змінилися. Я багато років тому казав, що якщо ми не інтегруємо Крим і Донбас в українське національне лоно, то краще їх позбутися. Інакше матимемо гарячі проблеми, які загрожуватимуть нашій незалежності.
Тоді мав дуже багато докорів від авторитетних людей, мене навіть звинувачували в сепаратизмі. Тепер цих закидів дедалі менше. Тепер мої слова чую від багатьох відомих людей, і цю думку про ракові пухлини Криму й Донбасу ми навіть знайшли у щоденникових записах Олеся Гончара.
Я й зараз переконаний, що Крим не повернеться в Україну, і дуже хотів би, щоб історична справедливість повернула цю землю її корінному народові. Адже іншої землі у кримських татар немає. Вважаю, що треба відокремитися від нині окупованих земель міцним кордоном і будувати сильну державу. Із територією амністованих зрадників та убивць нам це не вдасться.
А ось до сильної привабливої України, можливо, хтось колись і захоче приєднатися. Тоді ми подивимося, що з тим робити. Якщо приймемо, то вже на своїх твердих умовах.
Бо зараз же як виходить? Ревнителі територіальної цілісності від влади прямим текстом говорять не про приєднання окупованих територій до України, а навпаки, про приєднання України до Донбасу. Чи кажуть трохи стриманіше, більш завуальовано — про повернення України на Донбас.
Тобто йдеться про возз’єднання на умовах загарбників. Більшого національного приниження годі й придумати. Розумію й тих людей, котрі кажуть, що ми не віддамо жодного клаптика нашої землі, що територіальна цілісність понад усе.
Але так говорять люди, для яких національна ідентичність має другорядне значення, або ті, хто не відчуває уповні всіх загроз, що постали перед нашою нацією. За чверть сторіччя ми навіть свою столицю не зробили українською, а що казати про території чи міста, де все українське викликає фізіологічну ненависть?
— Відомо, що ви відмовляєтеся від спонсорської допомоги на видання своїх книжок. Чим мотивуєте таке рішення?
— Усе дуже просто. Мені поталанило в тому, що видання моїх книжок дають прибутки і видавцям, і авторові.
Якось до мене звернувся один молодий бізнесмен із проханням придбати трохи книжок на подарунки. А скільки вам треба тих книжок? — запитую в нього. Та тисяч п’ять, каже. Тоді зверніться до видавництва, порадив я. Він звернувся і купив п’ять тисяч книжок.
Ось бувають і такі диваки в найкращому розумінні цього слова.
— Який рукопис сьогодні на робочому столі письменника Василя Шкляра? Про що і про кого майбутній твір?
— Хочу написати роман про УПА. Робоча назва «Золотий перстень». Це поки що все, що можу сказати.
— Ваше захоплення риболовлею не змінюється. Особистий рекорд — 22-кілограмовий короп. Чи мрієте перевершити досягнення?
— Рибалок дедалі більшає, а риби меншає. Та найважливіше в риболовлі — не сам улов, а його передчуття.
Головне — зберегти наші річки, в яких рік у рік більшає ворогів. Мій Гнилий Тікич на Черкащині обгородили такими парканами, що довго треба шукати підходу до води. Тому мрію не про рекордну рибину, а про бульдозери, які не показово, не одноразово, а всуціль знесуть усі оті паркани разом із баригами, котрі їх понаставляли.
Коли мені говорять про реформи, про утвердження європейських цінностей, думаю: як же ви, голуб’ята, впораєтеся з такими завданнями, якщо не можете зробити елементарного — розгородити наші річки?
У нас багато глобальних завдань, які справді потребують великих зусиль і ресурсів. Але коли бачу проблеми, які можна розв’язати за день без жодних затрат, а їх ніхто не розв’язує, то в мене виникає великий сумнів щодо чесних намірів влади і спроможності її реформаторів.
ДОСЬЄ «УК»
Василь ШКЛЯР. Народився 1951 року на Черкащині. Закінчив філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. У Єреванському університеті вивчав вірменську мову та літературу. Тривалий час працював журналістом, був головним редактором видавництва «Дніпро», заступником голови Національної спілки письменників України.
Автор багатьох книжок прози, зокрема романів «Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ», «Елементал», «Кров кажана», «Чорний Ворон (Залишенець)», «Маруся», «Чорне Сонце». Володар багатьох вітчизняних та міжнародних премій. Його твори перекладено англійською, словацькою, болгарською, вірменською, португальською та іншими мовами.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»