ЮВІЛЕЙ БЕЗ ЮВІЛЯРА
11 лютого композиторові Анатолієві Пашкевичу виповнилося б 75
Самородок, геніально обдарований композитор, неперевершений мелодист, блискучий хормейстер… Усе це про нього, Анатолія Пашкевича, чий геній, мов яскрава зірка, ще довго горітиме для нас. Цими днями йому виповнилося б 75, а відлетів він у вирій на 67-му. Можна тільки припускати, скільки б іще фантастично прекрасних мелодій створив він за ці роки! Однак здоров’я Анатолій Максимович берегти не вмів — у роботі не шкодував ні себе, ні колег, вимагаючи довершеності, досконалості. Дехто ображався, але хіба можна було на нього довго ображатися — його усмішка одразу обеззброювала.
Друзі розуміли його, як могли, оберігали від ідеологічно заангажованого начальства, від побутових проблем, зрештою, від самого себе.
— Нелегко було йому жити, — згадує колишній директор Черкаської обласної філармонії заслужений працівник культури Антанас Петраускас, який працював і спілкувався з Анатолієм Максимовичем добрих 30 років. — Величезна, безмежна людяність уживалася з неймовірною силою волі та ліризмом душі. Його талант змушував не рахуватися насамперед із собою. Часто працював ночами, відточуючи ту чи іншу мелодію, добираючи потрібні слова. Так і пісня «Степом, степом» народилася за одну ніч. У готелі, готуючись до чергового урочистого заходу, зібралися музиканти, літератори, артисти. На пропозицію Пашкевича «написати так, щоб за душу взяло» черкаський поет Микола Негода запропонував свій вірш. Незабаром усі спали, тільки не Анатолій Максимович. Він до самозабуття творив музику. Тонко відчуваючи поетичне слово, його мелодику, пісняр добивався гармонії, високого звучання, яке б відповідало порушеній темі, а тому вставляв у вірш свої слова, що органічно впліталися у тканину твору. Він творив реквієм.
Анатолієві Пашкевичу аплодували не тільки слухачі, а й виконавці. Фото з сайту uaestrada.org
На ранок твір був готовий, але не всі, навіть Микола Негода, одразу сприйняли та прийняли його.
— Толику, ну що ти написав? Якби це була така пісня, щоб її люди співали на вулиці, за столом, а так її можна виконувати лише на сцені з Черкаським хором…
А претензії чиновників були зовсім безглузді. Як розповідав потім композитор, викликали їх із поетом в обком партії й запитали: «Що це за пісня така незакінчена, її треба по-іншому зробити, і взагалі, про яку матір ідеться, у Росії ж теж є матері? Ми — інтернаціоналісти!» Я відповів: у нас одна мати, і якщо пісня написана українською мовою, то зрозуміло, про кого йдеться.
Однак його сильний, емоційно наснажений твір сам розставив усе на свої місця. Як розповідав Анатолій, продовжує свої спогади Антанас Петраускас, тоді подібних творів просто не було. Пісня, без перебільшення, викликала потрясіння. Пам’ятаю, під час концертів хор, бувало, зупинявся, тому що голоси у виконавців спазмувало від схвильованої реакції залу…
У 1967 році пісня зазвучала у виконанні солістки Черкаського народного хору Ольги Павловської. Відтоді й стала народною. Хоч, щиро кажучи, замислюється Антанас Августинович, якби не крилата музика Пашкевича, вірш Негоди так і залишився б непоміченим.
Об’їздив увесь Черкаський край
Так, його талант пишно розквітнув у Шевченковому краї, де він багато років був художнім керівником Черкаського народного хору. Хоч і Волинь та Чернігівщина, де довелося попрацювати не один рік, Житомирщина, де народився, наснажували його високе покликання.
«Недавно отак сіли ми з ветеранами черкаського колективу, — якось розповідав Анатолій Максимович, — і почали згадувати. Кажуть: «Ви, Максимовичу, мабуть, кожен район, кожне село знаєте на Черкащині». А й справді: я обходив пішки, об’їздив на мотоциклі весь Черкаський край: записував пісні, шукав репертуар, опрацьовував твори».
Іноді його пісні плутають із народними. «Значить, працюю не марно, — казав Пашкевич. — Приміром, із Черкас пішла розлого така пісня, як «Летіла зозуля» — тут і музика моя, і текст, і якщо десь на телестудії чи по радіо оголошують її народною, не ображаюсь. Або візьміть «Ой, я маю чорні брови» — тут слова народ придумав, а музика моя. Деякі з пісень, що їх співають хори, теж оголошують як народні. «Ой ти, ніченько» давно увійшла до репертуару «Кобзи», і вони її представляли як записану на Закарпатті. Те саме можу сказати про пісні «Ой не плавай, лебедоньку», «Сама собі дівчина здивувалася», «Ой летіла пава», «Ой журавко, журавко».
Окрема сторінка його композиторської творчості — аранжування, гармонізація та обробка українських народних пісень. Він не просто розкладав пісню на голоси чи механічно адаптував її до можливостей певного хорового колективу, а вишукував звукову палітру, яка б по-новому розкривала цей народний витвір. Водночас Анатолій Пашкевич — глибоко національний композитор. Уже важко уявити українську пісенну культуру без «Маминої вишні», «Пісні Волині», «Пісні про хліб», «Довженкової землі» та інших.
Бунтарська натура не давала спокою
— Коли композитор жив у Чернігові, я не раз їздив до нього, — згадує Антанас Петраускас. — Іноді заставав його у великому розпачі. Зрозуміло, з ним бувало дуже непросто. Його бунтарська натура повставала проти недолугих чиновників, їхніх намагань наступити пісні на горло. І хоч його талант та авторитет визнаного митця часто перемагав, боротьба відволікала від головного завдання — творити, виснажувала. Ось тому і впадав іноді в безнадію та зневіру. Тоді лягали на папір ось такі рядки:
Відцвіте, віджаріє калина. Все, прощай, я до неї скажу. І мене течія тихоплинна Понесе за останню межу...
Так, він був поетом, бо тільки поет може так тонко відчувати вібрацію слова, його космічну сутність. А його музика — це і є ота невловима й незбагненна космічна вібрація, що пронизує все єство.
Уся могутня зрілість композиторського таланту Анатолія Пашкевича проявилася в масштабних формах — фольк-опері «Блудний син», лібрето до якої написав сам за твором німецького письменника Германа Пуштфера, ораторії «Крик попелу» (лібрето Олександра Богачука), кантатах «Лебеді материнства» (вірші Василя Симоненка) та «Чернігівські дзвони» (вірші Миколи Негоди). Однак він і самобутній, неповторний майстер хору, який своєю творчістю визначив вектори розвитку народно-хорового мистецтва. Завдяки йому цей вид музикування став одним із найпопулярніших в Україні.
Не здобувши професійної хормейстерської освіти, він став учителем для багатьох власників престижних дипломів. Як це йому вдавалося? Як стверджують фахівці, Пашкевич-хормейстер умів безпомилково віднаходити «нервові центри» пісні й, натискуючи на них, вигравав на найтонших струнах людських душ — як слухачів, так і виконавців. Його хори численними не були, однак за інтенсивністю і динамізмом вони не поступалися капелам, бо диригент працював із кожним співаком і вмів добиватися від нього максимуму можливого. Це завдяки йому відкрилося суцвіття талановитих співачок: Раїса Кириченко, Ольга Павловська, Євгенія Крикун, Галина Мельник.
Останній акорд
Трагічним був останній акорд життя цієї талановитої людини. Невиліковна хвороба відбирала в нього останні сили. Але й тоді, як розповідає Антанас Петраускас, який не полишав Анатолія Пашкевича до його останнього подиху, він не падав духом.
Є в Черкаській обласній філармонії музейний куточок, де стоїть бюст Анатолія Пашкевича, виготовлений великим майстром Станіславом Грабовським. У майбутньому музеї, який мають намір тут створити, велике місце планують відвести уславленому керівникові Черкаського народного хору. Колективові, до становлення якого доклав великих і плідних зусиль Пашкевич, цього року виповнюється 55.
Гарного пам’ятника Анатолієві Максимовичу, як і вулиці його імені, переконаний Антанас Петраускас і багато його колег, шанувальників творчості композитора, дуже бракує обласному центру. Це місто наснажувало його на геніальні твори, тут його пам’ятає багато друзів, тут і нині співає в Черкаському народному хорі його донька Оксана.
І не кропіть мій шлях сльозами,
Я з вами, друзі, помовчу...