Скажу відверто, кулінар з мене кепський. Тож коли колега порадила рецепт простенького і дуже смачного салату всього з кількох інгредієнтів, одразу вирішила: обов'язково приготую його у вихідні! І слова дотримала. Попередньо придбавши, як гадала, усе необхідне в продуктовому магазині, вдома ретельно нарізала продукти акуратними шматочками. Аби врешті насолодитися омріяною стравою, залишалося небагато -заправити свій кулінарний витвір майонезом із часничком. Проте... часнику якраз у домашніх запасах і не знайшлося. Тож не лишалося іншого, як накинути куртку і - бігом до найближчого овочевого кіоску. Благо, міститься він всього за сотню метрів від будинку, в підземному переході.
У черзі виявилося з п'ятеро людей. Отже, зайнявши місце в "хвості", неквапливо роздивлялася овочевий асортимент на вітрині, міркуючи, може, ще щось прикупити, аби потім знову не бігти. Аж раптом відчула, що за спиною хтось вовтузиться й тихенько сопе. Розвернувшись, побачила маленьку сухеньку бабусю в брудному подертому одязі. "Дай, скільки не шкода", - прошамкотіла старенька, недвозначно поглядаючи на гаманець, який я тримала в руці, і надавши обличчю виразу, як у славнозвісного котика з мультика "Шрек". Ну хто тут встоїть? Адже серце - не камінь. Але передивившись вміст "грошосховища", зауважила, що купюри, дрібнішої за 20 гривень, там просто не було. Коли діставала її з гаманця, в бабусі аж очі заблищали. Та вона мене неправильно зрозуміла. Тут-таки підійшла моя черга за овочами, і я попросила продавчиню зважити півкіло омріяного часничку. А ще купила пучечок зелені, вирішивши додати до салатику. Бабуся ж спостерігала за процесом... нетерпляче підштовхуючи мене під руку. "Мою решту віддайте, будь ласка, жіночці", - вказала я на бабусю продавчині. Вона віддала, але не стала обслуговувати наступного покупця. А, ніби приготувавшись спостерігати за цікавим театральним видовищем, так і завмерла за віконцем кіоску. "У чому річ?" - здивувалась я. Та за кілька секунд зрозуміла...
Старенька глянула на кілька гривень, які простягнула їй продавчиня... презирливо скривилася й "ображено" кинувши в мій бік щось на кшталт: "Жаднюга!", з гордо піднятою головою почимчикувала геть... Тут уже від здивування завмерла я. А продавчині з навколишніх кіосків спочатку просто вголос посміялися, а зрештою, перебиваючи одна одну, розповіли мені цікаву історію цієї "нужденної". Бабуся виявилася дуже практичною, хитрою й поміркованою. Пізно ввечері вона зазвичай хорониться у "засідці" біля "крутого" ресторану, що поруч із переходом. Як почнуть уже затемна звідти виходити бізнесмени з крутими мобілками й шкіряними портфелями до своїх іномарок, у котрих на них зазвичай чекають особисті водії, - бабуся їм у ніжки: "Синочки, подайте!" А ті під алкогольними парами серцем тануть від її "котикового" погляду, а ще - один поперед одним хизуються щедрістю. Так ось: один дасть 100 гривень, другий (в пику товаришу)... 100 євро!!! Так і розбалували нужденну. Вона вже звикла щодня собі заварну каву купувати, м'ясце копчене, тістечка, фрукти. Не кожна людина, яка щодня сумлінно працює, може собі дозволити такий раціон. А одяг брудний носить, бо то її... робоча уніформа. Адже за майже копійки могла б, за бажання, у найближчому "стоковому" магазині придбати досить пристойні речі. "То що їй ті кілька гривень, які ви запропонували? Смішно просто... Ми тут її "циганочку з виходом" чи не щодня до останнього часу спостерігали. А нині просто... ресторанчик на ремонт зачинився. Ось і настали в нашої героїні справді скрутні часи..."
Ну що тут скажеш?.. Лише нагадала продавчиням у відповідь "бородатий" анекдот ще, здається, часів перебудови. З дорогої іномарки виходить крутий бізнесмен, а йому під ноги кидається замурзаний хлопчик: "Дядьку, подайте на хлібчик!" Чоловік пожалів малого - оченята сумні, одяг брудний - і простягнув кілька карбованців. "Ну й що це таке?" -скривився малий. Я ж зрозуміло висловився "На хлібчик"!!! А на хлібчик я зазвичай звик маслечко та ікорку червону намазувати..."
