Галина Олійник мешкає в місті Вижниця на Буковині. Закінчивши Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, вона повернулася додому й донині навчає в загальноосвітньому закладі своїх краян-школярів англійської мови. Але має ще й другий диплом про здобуття вищої освіти, до якого спонукало її захоплення різьбярством.
Першою роботою став святковий таріль
Зі шкільних років пригадує, як одного разу зайшла в кабінет ручної праці й взяла різець до рук. Спробувала щось різьбити. Це викликало неймовірні враження, захопило. Але заглиблюватися в нову справу не було часу, бо готувалася до вступу в університет, то більше звертала увагу на шкільні предмети. Та поклик долі ніде не загубився. Хоча батьки скептично ставилися до її бажання зайнятися художньою обробкою дерева, бо, мовляв, не жіноча це справа, одначе 2006 року, коли пані Галина після закінчення університету вже стала працювати, тато подарував їй набір з дев’яти різців. І з цього почалася її творчість.
Першою роботою, що виготовила батьковими різцями, став таріль, який майстриня присвятила 15-річчю Незалежності України. У центрі роботи пані Галина розмістила великий Тризуб, а довкруж використала буковинські символи.
З часом отримала ще один пам’ятний подарунок від батька. Почувши, що донька стала стипендіаткою президентської стипендії, тато, крім словесних привітань-побажань, у дарунок приніс шматок червоного дерева. З того шматочка дерева вийшло два тарелі «Перлина Буковини» та «Терновий вінець», які стали улюбленими роботами народної умілиці. До слова, Галина Олійник тричі отримувала президентську стипендію для молодих майстрів народного мистецтва України. Нині вона лавреатка обласної літературно-мистецької премії ім. Георгія Гараса. Уперше творіння власних рук і таланту представила в Києві 2011 року на виставці «Найкращий твір року», яку організовують щоразу в Національній спілці майстрів народного мистецтва України.
Чому жінка раптом за різець узялася? «Живу в чудовому краї, де сама природа надихає творити, — відповідає Галина Тарасівна. — Коли працюю з деревом, відчуваю подих гір».
Пані Галина народилася у відомому карпатському селищі Кути, що в Івано-Франківській області. Коли почала займатися художньою обробкою дерева, то не мала мистецької освіти. Просто брала різець, працювала, їй це подобалося. По суті, вчилася сама. Якось познайомилася з Миколою Шкрібляком, внуком славетного гуцульського майстра-різьбяра Юрія Шкрібляка. Вдома він продемонстрував пані Галині роботи свого дідуся, відтак на цих різьбярських творах вона вчилася, як правильно будувати композицію, як поєднувати елементи в орнаменті. «Адже якщо просто подивитися на дерев’яний виріб, якщо в ньому неправильно складено композицію, то буде радше гарний сувенір, мистецькі роботи мають читатися, у них має бути закладено зміст, думка», — зауважує Галина Олійник. Чи не для кожного її власного творіння основним елементом є хрест. Таку тенденцію побачила на роботах Шкрібляків і захотілося зберегти. Тож зараз різьбить свої роботи на основі хреста як оберіг. Гуцульське дереворізьблення в майстрині перегукується з буковинським.
Творить різні вироби з дерева: тарелі, рахви, хрести, топірці, скриньки, булави, виготовила й бунчук. Тарелі, рахви (круглі скриньки) чи хрести виготовляє здебільшого з груші. Але має вироби також з ялівцю, червоного дерева, акації. Легко піддається обробці липа, як каже пані Галина, ця порода дерева м’яка й з нею майстрині зручно працювати. Взагалі за прожилками на дошці може визначити породу дерева.
Ідея різьблених творів зароджується, каже, по-різному. «Буває, йду вулицею, задивляюся на Карпатські гори, на наш чудовий край та будую у думках собі композицію нової роботи», — мовить Галина Тарасівна. Спочатку задумане переносить на папір, вигадує назву, а вже потім утілює в дереві. Є в її творчій добірці багато виробів, поштовхом до з’яви яких стали легенди чи історичні оповіді. Так, скажімо, виготовила тарелі «Велесове колесо», «Трипільський календар». До душі Галині Олійник різьбити передусім саме тарелі, бо їх «можна виготовити й великими та розкрити думку». Зараз працює над «Сяйвом Солоні» — можливо, найбільшим в Україні тарелем, у діаметрі він матиме 80 сантиметрів, використала для його оформлення свароги — елементи художнього різьблення. Представить твір цьогорічного вересня на виставці у м. Хотин на Буковині, у тутешній фортеці.
Разом із донькою Антоніною, яка навчається художньої різьби у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва, пані Галина готує колекцію прикрас з дерева для жінок. На цих прикрасах буде нанесено буковинські орнаменти. Аби ці оздоблювальні візерунки не загубилися в плині часу, вирішили надати їм сучасного стилю. Йдеться про дерев’яні ґердани, силянки з дерева, а також пояси, сережки, браслети. Першу колекцію Галина Олійник представила торік на виставці в Чернівецькому краєзнавчому музеї. Зараз уже мама з донькою підготували масштабнішу збірку й працюють над оздобленням та інкрустацією цих жіночих прикрас.
Булава на 25 кіло
Пані Галина зацікавилася й козацькими клейнодами та зуміла навіть встановити два всеукраїнські рекорди. Першу булаву виготовила, щоб подарувати доброму другові. Та на її подвір’ї лежав великий шматок черешні, який не давав умілиці творчого спокою. Спочатку з нього створила кулю, але потім захотіла перетворити її на булаву. І перетворила та показала на виставці в Національній спілці майстрів народного мистецтва, де й отримала свідоцтво від Національного реєстру рекордів України. Вага виробу 25 кілограмів, завдовжки він 2 метри 45 сантиметрів, завширшки — 55 сантиметрів, оздобила металом і буковинськими елементами. Рекордну булаву майстриня з Чернівецької області подарувала Національному історико-культурному заповіднику «Чигирин», що на Черкащині. Булава зайняла тут своє місце в постійній експозиції.
Про булаву світ знає досить багато, чого не сказати про бунчук — ознаку влади українських гетьманів. Пані Галина взялася за його виготовлення, до того ж зі справжнім кінським волоссям. З пошуком такого волосся мала клопіт. Друзі їздили аж до горян, які тримають коней, і таки привезли його. Тож на бунчуку з’явилися дві прикраси-китиці з кінського волосся — чорного та білого кольорів. І 2016 року знову встановила національний рекорд. Висота бунчука становила метр 96 сантиметрів. До слова, в Національному реєстрі рекордів України ще до цієї події не було зафіксовано жодної такої роботи. Буковинська майстриня першою розгорнула цю сторінку. Цей рекордний бунчук подарувала після персональної виставки Чернівецькому краєзнавчому музею.
Щоб не загубити давнє
Узагалі, як каже пані Галина, їй більше подобається дарувати власні творіння, ніж продавати. З комерційною метою вона, по суті, не різьбить. «Мені дуже важко продавати свою художню роботу. Коли сидиш над нею, буває, два-три місяці, то як можна визначити її вартість?! Мої витвори є у приватних колекціях, подарувала багатьом музеям України. Творю більше для душі», — ділиться думками народна умілиця. А ще в різьблених творах Галина Олійник залишає частинку себе й своєї любові. Враження, сльози, радість, усе переносить на дерево.
Їй подобається різьбярство. Під майстерню відвела дві кімнати свого приватного будинку. Підготує конспекти уроків, упорається з господарськими обов’язками й одразу прямує сюди, де вмикає улюблену класичну музику, зокрема твори Вівальді, й береться до різців, молотка. Манікюр її творчій праці аж ніяк не заважає. Іноді може трудитися й до ранку. Тут, зізнається, відпочиває. Часто, особливо під час літньої вчительської відпустки, проводить майстер-класи, на яких присутні й жінки. «Їм це цікаво, але, на жаль, попробують щось різьбити й на цьому ставлять крапку», — мовить пані Галина. Більше різьбярство захоплює хлопчиків, два з них мають намір у подальшому вивчати художню обробку дерева у коледжі. Дітям цікаве мистецтво. Свого часу вчителька-майстриня навіть вела в школі гурток з народного мистецтва, де проводила власні майстер-класи, запрошувала відомих українських майстрів, вчила і вишивати, і писанки писати, і ґердани вселяти, ляльки-мотанки робити. Вважаю, що хлопчики та дівчатка мають це вивчати. Зараз у школі гурток відмінили через брак навчальних годин.
Народне традиційне мистецтво нині трохи губиться, твердить майстриня з різьбярства. Його треба зберегти для поколінь нинішніх і прийдешніх. Навіть зараз пані Галина трудиться над новим твором, який так і назвала «Минуле та майбутнє», де давні елементи поєднала в сучасну канву.