110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ЕФРОІМСОНА

МУЖНІСТЬ. На відміну від радянських, а нині вже російських істориків, які пишуть історію «Вєлікай Отєчественнай вайни» виключно героїчними фарбами, фронтовик Володимир Ефроімсон залишив малоприємний для горе-патріотів документ. Це офіційний рапорт від лютого 1945 року вищому командуванню про масові зґвалтування німкень, зокрема дівчат-підлітків, доблесними визволителями.

Цей вчинок капітана медичної служби єврея за національністю, який мав за що мстити нацистам, розцінили як «злісну дискредитацію Червоної армії». Автора засудили на 10 років ув’язнення, які кавалер бойових орденів Червоного прапора і Вітчизняної війни відбув разом з українськими бандерівцями у Степлагі.

Нині Володимира Ефроімсона, життя якого тісно пов’язане з Україною, пам’ятають насамперед як видатного вченого-генетика, хоч не менш важливе його застереження, виголошене 1985 року: «Доки країною править номенклатурна шпана, доки людей переслідують за збереження навіть крихт достоїнства, ви не можете бути спокійні. Доки до керівництва державою не прийдуть люди, які відповідати­муть за кожен свій вчинок, за кожне своє слово, наша країна залишатиметься країною рабів».

160 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЇ БАШКИРЦЕВОЇ

Щоденник — світу, серце — Україні

ТАЛАНТ. Вона мріяла стати знаменитою співачкою, але через хворобу змушена була змінити плани, зупинивши вибір на живописі. Вступ Марії Башкирцевої на навчання до популярної студії художника Рудольфа Жульєна паризька богема сприйняла як вибрик багатої росіянки, якими вважали всіх, хто приїхав з Російської імперії.

Натомість сама дівчина не втомлювалась уточнювати, що вона родом з України. Написані нею картини «Жан і Жак» і «Мітинг» стали першими творами сло­в’ян­сь­ких художників, придбаними для Лувру. Газета «Журналь дез артіст» у 1884 році захоплено написала, що «Башкирцева осягнула у полотнах поезію стоптаних черевиків і залатаних блуз. Ця молода художниця вже здобула ім’я і завоювала увагу публіки та критики, завжди насторожених до жінок».

На жаль, талановитій мисткині судилося дуже коротке життя: 26-річною вона померла від невиліковних у ті часи сухот, змусивши світ пам’ятати її насамперед як авторку унікального щоденника, виданого вже по завершенні її земної дороги.

Цей нібито банально простий літопис недовгого життя Марії Башкирцевої знаходить нових читачів і породжує затяті суперечки серед тих, хто вважає цей твір «розумуваннями самозакоханої панночки», і тих, для кого це захопливий опис «битви жінки за те, щоб вільно існувати, жити, творити». Ідеться аж ніяк не про вульгарний фемінізм, бо, на переконання видатного французького літературознавця Андре Моруа, саме щоденник Башкирцевої започаткував у світовій літературі жанр персоналізму.

Поет-авангардист Велемир Хлєбні­ков називав твір уродженки українського села Гавронці на Полтавщині «унікальним щоденником людського духу» та до щему відвертою сповіддю «про небо внутрішнє». Із ним був згодний основоположник російського символізму Валерій Брюсов, говорячи, що Башкирцева — «це я сам зі своїми думками, переконаннями і мріями».

Кожен має право на власні оцінки, але беззаперечно, що понад 100-річний інтерес до щоденника — найкрасномовніше свідчення його видатної значущості. Тим потрібніше вслід за Башкирцевою доводити світу, що вона українка за місцем народження і духом. Причому навіть у дрібницях, бо, на відміну від доморощених аристократів з «Малоросії», які принципово відмовилися від «мужицького язика», Башкирцева, яка з 14 років жила за кордоном, стверджувала: знаю українську мову краще від полтавських дворян, які розмовляють французько-російським суржиком з хохольським діалектом. Єдиними великоросами у пам’яті дівчини залишилися «мандрівні крамарі-росіяни, які зрідка заходили до нас і здавалися такими чужими, що всі сміялися з їхніх одягу і мови».

Марія Башкирцева не лише залишила детальний опис «буденного вбрання українки», а любила, приїжджаючи на рідну Полтавщину, одягатися у стрій «мужички» і навіть відвідала Полтаву, щоб сфотографуватись у національному вбранні. Без жодних проблем знаходячи спільну мову із простими селянами, дівчина з подивом констатувала, що чужа місцевому панству: «Коли я перебуваю серед цих тупих людей, сама стаю недоумкуватою — не знаю, що їм говорити, щоб було їм зрозуміло».

Нищівний за відвертістю відгук, бо «єдиний предмет розмов — найвульгарніші плітки», про що пише Башкирцева, досі актуальний для більшості вже сучасної української "еліти".

100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАДИМА ТКАЛЕНКА

Як герой Сталінграда «рускім» став

МІФОЛОГІЯ. Газета «Красная звезда» у розпал Сталінградської битви надрукувала нарис Костянтина Сімонова про комбата Вадима Ткаленка. Однак у згодом написаній повісті «Дні і ночі» замість українця вже фігурував росіянин Сабуров, прототипом якого, за визнанням автора, був наш земляк.

180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

«Всеобіймаюче око» літописця характерів

ПОСТАТЬ. Син православного священика із Стеблева на Черкащині віддав 19 років релігійній освіті, пройшовши її щаблями від Богуславської бурси до Київської духовної академії. Саме в її стінах майбутній прозаїк почув з вуст одного з викладачів, що «для інтересів государства добре було б спалити українську літературу, якби вона з’явилась на світ».

Це викликало в душі студента цілком зрозумілий протест проти позиції московської церкви, яка не хотіла визнавати, що в Україні вже є Котляревський, Квітка-Основ’яненко і Шевченко. Цілком імовірно, що навіть вибір літературного псевдоніма Нечуй, під яким почав писати твори Іван Левицький, зумовило прагнення довести, що він не чує заяв великодержавних шовіністів, які на всіх рівнях доводили: «нікакова украинскава язика нє било, нєт і бить нє может».

«Я знав, що не вдержатись мені у духовній семінарії, як я буду писати по-українськи», — згадував літератор, якого по закінченні академії направили до Полтави виховувати юних семінаристів. Однак навіть склавши екзамени на звання вчителя гуманітарних предметів та отримавши право викладати у гімназіях, Левицький не зміг отримати роботу в Україні. Отож майже сім років змушений був пропрацювати у Царстві Польському, що входило до складу Російської імперії, й 12 років у Кишинівській чоловічій гімназії.

Левицький був чудовим педагогом, що засвідчує здобуте ним звання статського радника (за табелем про ранги відповідало чину полковника в армії) та ордени св. Станіслава і св. Анни.

Проте Бессарабське жандармське управління визнало письменника Івана Нечуя «завзятим хохломаном» і взяло його під таємний нагляд, що врешті змусило його піти у відставку та перейти на суто письменницький хліб.

На той час це було нелегко, адже навіть літературний дебют прозаїка відбувся за ме­жами Російської імперії — в Австро-Угорщині на сторінках львівського часопису «Правда». Царська цензура, керуючись Валуєвським циркуляром та Емським указом, знаходила безліч причин для заборони друку українських книжок.

Наприклад, аполітичну і нібито далеку від найменших виявів українського націоналізму «Кайдашеву сім’ю», яку завдяки цьому внесли до шкільного курсу радянської школи, вперше надрукували у Львові. Лише через сім років після цього Нечуй-Левицький добився дозволу на видання книжки в Російській імперії, задля чого довелося внести аж 25 змін і вилучень.

Зі вступу до повісті зникли всі згадки про козацьке минуле: «Глянеш з корсунських гір, славних битвами Богдана Хмельницького… На тих горах скрізь козацькі могили. Весь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля». Символічно, що не лише в СРСР, а навіть нині в Україні «Кайдашеву сім’ю» перевидають в обрізаному царськими цензорами варіанті, зводячи родинні сварки Кайдашів до смішних виявів «типового для всіх народів царської Росії побуту пореформеного села», а не страшних наслідків цілеспрямованого винищення української волі.

Результати тотальної асиміляції та зросійщення українців жахали письменника. У листі до письменниці Наталії Кобринської Нечуй-Левицький писав про «тупоголових киян, з котрих тільки часом дехто і то ненароком обізветься українською мовою. Хоч вони усі чисто знають українську мову і вміють нею балакати, але не хотять, чи гордують, чи нехтують нею, вже й сам не вгадаю».

Ці слова написано 1900 року, однак актуальні досі, що засвідчує безпроблемний перехід на якісну українську мову ведучих деяких телеканалів. Тепер справа за рускоязичними українцями, які, цитуючи Нечуя-Левицького, балакають «якимось жаргоном, як кажуть великороси, «мішаниною французького з нижегородським».

Не дивно, що і за радянських часів, і навіть у незалежній Україні фактично ніде і ніяк ознайомитися з творчою спадщиною Івана Нечуя-Левицького, якого Іван Франко характеризував як «колосальне, всеобіймаюче око України». На відміну від розтиражованих «Кайдашевої сім’ї» та «Миколи Джері» в обрізаному ще царською цензурою варіанті, більш-менш об’ємне десятитомне «Зібрання творів» літописця характерів українців видали один-єдиний раз ще у 1965—1968 роках накладом 20 тисяч примірників. Гірко, що справжня українська класика досі залишається для українців територією незвіданою і, що найприкріше, недоступною.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)