ПРОЗА ЖИТТЯ
Презентація нового роману Сергія Пантюка видалась кращою за сам твір
«Я вже з першого робочого дня почав проводити аудит творчих людей», — скромно каже в одному з інтерв’ю «діяльний і креативний хлопець» Сергій Пантюк, щойно отримавши звання і повноваження секретаря Національної спілки письменників України (з приставкою — по роботі з молодими письменниками). Але щоб сортувати письменницьку братію на «здатних» і «нездатних», бажано все-таки самому за душею мати більш вагоме за імідж хлопця-друзяки на прізвисько Сліва, кількох модерних поезій і збірку новел під майже біографічною назвою «Як зав’язати з бухлом і курінням».
Отож Сергій Пантюк оголосив, що написав черговий роман, і став з ним переможцем всеукраїнського конкурсу «Коронація слова-2011». З секретарем не сперечаються. Рятуючи ситуацію, аби були якісь підстави називати цю куценьку в усіх відношеннях книжечку романом, запопадливі критики кинулися терміново змінювати — не багато, не мало — вимоги жанру. «Поява цього роману свідчить, що час великих епічних полотен у минулому. Ми вже не матимемо українських Толстих і Достоєвських чи рідних Стельмахів і Земляків, а Забужко — тимчасовий виняток», — заявляє якийсь критик на одному із сайтів. Вочевидь, витримати це здатен тільки Інтернет. Газетний папір давно згорів би із сорому від таких рецензій.
Втім, у літературі також — розмір не головне. Можна було б, урешті, услід за автором передмови Сергієм Грабарем назвати «Війну і ми» романом-зойком (хіба у тому сенсі, що читати боляче, але є втіха — текст швидко закінчується). Якби в тому романі була література. Якби там пульсувало художнє слово, для появи якого замало однієї щирості душі і бажання відзначитися виданням чергової книги.
Недавно Сергій Пантюк представив свій твір у Чернівцях. Роман увібрав кілька сюжетних ліній. Єдина вдала — спогади дитинства. Далі, власне, в щоденниковій манері з вкрапленням відбірної лайки і художнього моралізаторства дещо про війну у Придністров’ї, куди герой подався з журналістської чи то необхідності, чи то цікавості, і на Кавказі, де опинився волею долі призовника Радянської Армії. До речі, придністровській конфлікт не закінчився для нього перетином кордону з гранатами у рюкзаку: «Головний редактор на пару зі своїм заступником категорично відмовилися друкувати мої репортажі в тому вигляді, в якому я їх запропонував. Чого вони злякалися, досі не знаю». Тут ключові слова — останні з першого речення. Бо якби у рукопису роману був професійний редактор, він би теж, злякавшись, відмовився друкувати у тому вигляді, як запропонував автор (і як, врешті, вийшло у книжці) рекето-боксерські епізоди з «гражданки» героя, в якого, як з’ясовується, прізвисько Слон. А коли вже у романну канву вплелася до болю наївна як для спілчанського секретаря Віка-Ніка Польова-Капчьона, стало остаточно зрозумілим, куди зникають скинуті Пегасом невдахи-письменники, яким однак не судилося підкорити прозу. Вони знаходять прихисток у віртуальному просторі, блогерстві і бурхливій громадській діяльності, цілковито впевнені, що генерують нову літературу, а робота над словом і стилем при цьому — нафталін часів поваленого Яворівського.
Дарма, що з прозою не склалося. Зате поезія життя й енергія звершень б’є у Пантюка й далі через край!
— Я радий бути в Чернівцях, де так добре колись писалося, де я пізнав поезію Целана і навіть наважився перекласти один з його віршів, думаю, досить вдало, — захоплено розповідав на своїй творчій зустрічі в місцевому «Літературному кафе» Сергій Пантюк, обіцяючи всіх охочих прийняти у Спілку письменників і обов’язково докласти своїх неабияких зусиль для започаткування у місті своєї буремної юності літературного фестивалю імені свого доброго друга, направду видатного письменника сучасності Василя Кожелянка.