«Чому в мене такий позивний? Бо цікавлюсь астрономією. Коли прийшов у батальйон «Азов», там було багато псевдо на кшталт «Одін», «Перун», «Вікінг», «Тор». На цьому тлі хотів виокремитися: сказав, що буду «Кометою». Хоча надалі як мене тільки не називали: і «Астероїдом», і «Метеоритом».
Про шлях до знакового підрозділу, цінності, мотивацію, а ще про свій другий день народження розповідає 31-річний старший лейтенант, заступник начальника штабу бригадної артилерійської групи 12 бригади спеціального призначення Національної гвардії України «Азов».
Відчувалося наближення вторгнення
Родом я з Маріуполя. Нас було 14 осіб із місцевого сектору фанатського, і ми разом ухвалили рішення приєднуватися до «Азову», бо здогадувалися, що доведеться захищати від росіян рідне місто. Нас хотіли відправити на навчання в Київ, але ми попрохали командування проходити базовий курс бойової підготовки в Маріуполі, бо росіяни вже за тиждень могли дійти з Новоазовська до нашого міста. Тоді я вперше взяв у руки зброю.
Те, що росіяни — наші вороги, усвідомив ще до першого бойового зіткнення з ними. Бо позаду була окупація Криму, захоплення Слов’янська тощо. Та й історія свідчила, що створенням так званих днр і лнр окупанти продовжують свої загарбницькі дії. Їхня риторика була чітко напрацьованою: плодити карикатурні «республіки» під контро лем рф, обіцяти світле майбутнє і заявляти, що Україна — це найбільше зло. Українських патріотів у Маріуполі завжди була меншість, а використання національно-патріотичної символіки переслідували.
Мене особисто сформувала зацікавленість історією: українською, світовою, античного періоду. А історичні факти — це завжди очевидно, бо коли російська пропаганда почала транслювати нісенітниці про «ополченців», «шахтарів з автоматами», «іхтамнєт» тощо, цю огидну брехню було видно здалеку.
Першим бойовим завданням для мене була Широкинська операція. І скажу щиро: не був до цього повністю готовий. Особливо болісною була реакція на втрати побратимів. У роті піхоти «Азову» понюхав пороху з 2014-го по 2016 рік, побувши і зв’язківцем, і другим номером кулеметника. Після звільнення з військової служби активно працював для підтримки «Азову».
До боєздатного підрозділу вирішив повернутися 2020 року, адже мені подобалося бути його частиною. На той час ми базувалися в Маріуполі і виконували бойові завдання в напрямку Широкиного. А 24 лютого 2022 року я зустрів на Світлодарці: був оператором БпЛА, старшим солдатом.
Чи відчувалося на нашій ділянці фронту наближення повномасштабного вторгнення? Ще й як! Десь за три тижні зросла щільність артилерійського вогню, надходила постійна інформація про накопичення ворожих сил. Усі все розуміли. Але здавалося, що буде загострення лише за напрямками в зоні проведення Операції Об’єднаних сил і не далі. Тобто була впевненість, що за межі ООС це не вийде. Принаймні я тоді не вірив у повномасштабне вторгнення.
Цікавий момент: наш командир друг «Лемко» за кілька днів до навали поширив підручник-посібник щодо тактики бойових дій, який написали чеченці про оборону Грозного: про тактику дій проти російської армії. Тоді вже почав здогадуватися, що на нас чекає.
З початком підлого вторгнення кільце навколо Маріуполя стискалося, і все йшло до оточення міста. На нашому напрямку ворог не йшов у лобову атаку: він намагався обійти через Попасну і вийти на Бахмут, тобто відрізати нас. Штурмових дій не було, але не припинявся щільний артилерійський вогонь. І коли вже місто було оточене, ми зрозуміли, що просто сидимо під обстрілами й нічого не робимо. Ще раз звернулися до командування по дозвіл поїхати на підтримку до своїх хлопців і таки його отримали.
Наприкінці березня вже в Києві нас повідомили, що є змога потрапити до Маріуполя. Тоді в місті ще тривали бої, проте не було оточення металургійного заводу. Сам план потрапляння туди нам пообіцяли розповісти пізніше. А ми тоді уявляли різні сценарії: підробні документи, під виглядом цивільних людей та чимало іншого. Була й повітряна версія, але ми з неї тільки посміялися.
Була ейфорія: таки долетіли!
А потім приїхали у Дніпропетровську область: восьмеро «азовців» і майже 20 добровольців, які також хотіли прорватися до Маріуполя. Багато з них були колишніми військовослужбовцями «Азову», деякі поверталися з Європи. Старшим групи став «Кельт»: родом з Маріуполя, один з організаторів і тих, хто планував цю операцію й маршрут потрапляння в місто. Він повернувся з Європи і казав, що йому дуже потрібно потрапити туди. На жаль, у боях за Маріуполь він і загинув: сталося це на рідній вулиці, де колись народився. «Кельт» намагався спалити ворожий танк, але той виявився швидшим…
Та спершу нам нарешті розповіли план: два вертольоти на низьких висотах пролітають повз вороже ППО і десантуються в Маріуполі. Завдання — забрати й евакуювати поранених, привезти БК, підсилити місто для деблокади. Попередньо побратими поспілкувалися з рідними (всі мої рідні були в місті, і зв’язку з ними не було), попрощалися з друзями. Я ще написав своїй дівчині, адже їй вдалося виїхати з оточеного міста. Пам’ятаю, що сказав їй: «Вчися жити сама».
І ми полетіли. Згідно з планом, 30 хвилин рухалися над нашою територією, ще 30 — над ворожою. Коли злетіли, увімкнув таймер. Дісталися без перешкод, тихо. Завантажили поранених і повернулися теж без втрат.
Тоді вже тривали вуличні бої, бо росіяни зайшли в центр міста. На четвертий чи п’ятий день перебування в Маріуполі вранці почалися штурмові дії: спочатку працював ворожий танк, потім пішла їхня піхота, а я і ще двоє побратимів зазнали поранення. Далі була евакуація на метзавод, де мене оглянули і діагностували черепно-мозкову травму, оскільки один з осколків влучив у голову.
Нас, поранених, вирішили відправили на евакуацію гелікоптерами. Над нами висів Mi-24 — штурмовий гвинтокрил, який прикривав, і поряд вивантажувалися чотири Мі-8. Коли нас виносили, новоприбулі бійці ще сказали: «Хлопці, одужуйте, відпочивайте, а ми вас замінимо». Це був досить епічний момент, адже щойно злетіли, як ворог почав нас обстрілювати: підбив один гвинтокрил, і він впав. На жаль, майже всі на борту загинули. У наш вертоліт також влучили, проте бойова частина ворожої ракети не здетонувала, а застрягла у двигуні.
Якимось дивом ми таки долетіли. Один двигун вийшов з ладу, а на другому пілоти зуміли дотягнути до Дніпра. Коли приземлилися, пілоти так і сказали: «Вітаємо всіх із другим днем народження!». Ми подивилися на борт, а там зяє величезна дірка!..
Взагалі мені пощастило найбільше з усіх моїх побратимів, що тоді зі мною були в Маріуполі: старший групи загинув, «Дим» та «Рут» також. А нині досі чекаю деяких побратимів з полону.
Тепер вже очевидно, в чому була найбільша проблема тих, хто прилетів в оточене місто. Ми просто не встигали призвичаїтися до тих умов, коли там був шалений темп боїв. Контакт із ворогом відбувався на дистанції 15—20 метрів. Було справді дуже важко. Також наші бійці, які прибули на підсилення, досить швидко виходили зі строю, бо, приміром, я мав лише стрілецьку зброю. Так, везли з собою гранатомети, Starlink, медикаменти, проте все одразу віддавали тим хлопцям, які цього більше потребували.
Чи боявся, коли летів у Маріуполь? Так. Щодо контролю страху в мене були якісь американські гірки. Коли прямували туди, усвідомлював, що так потрібно. Друг «Дим» нас підбадьорював і казав: «Так і треба, все круто! Швидше за все нас зіб’ють, але найголовніше, щоб пацани знали, що ми намагалися їм допомогти!». А вже в самому місті була ейфорія: ми долетіли і ми на землі!
Під час жорстоких вуличних боїв бували моменти, коли ловив ступор і деякий час намагався зосередитися. Ейфорія знову опановувала, коли бачив ліквідованого ворога чи підбиту техніку. У деяких моментах мозок сам підказував, як діяти в тій чи тій ситуації, — під час контролю сектору чи поведінки зі зброєю.
У кожного свій ліміт, до якого він може рухатися морально, психологічно і фізично. Не можу сказати, що я якийсь незламний бойовик абощо. Але намагався робити щось корисне, бо дивився на своїх виснажених друзів, які вже місяць щодня це все робили. Як казав мій побратим: «Прожили день — і вже добре».
Усю молодість провів в «Азові»
Після поранення і лікування дізнався про батальйон «Азовський», який вже формувався в Запоріжжі: його почали створювати, ще коли були бої за Маріуполь. Зв’язався з побратимами і потрапив у взвод управління мінометної батареї, а згодом став командиром цього підрозділу. На той час із засобів артилерії були тільки міномети. Потім утворилася зведена артилерійська група бригади, з’явились великі калібри. Нас поставили в батарею управління артилерійської розвідки. Був там заступником командира, а далі командиром. А після створення корпусу опинився на посаді заступника начальника штабу 12 бригади спеціального призначення Національної гвардії «Азов».
Один із напрямів у моїх посадових обов’язках — рекрутинг до лав артилерії нашої бригади. Корпус формується, на посади вже заступили нові люди. Один із наших принципів: дорогу молодим, мотивованим та професійним бійцям.
Як я підбиратиму нових людей до «Азову»? Є базове та класичне запитання: чому вирішили саме до нас? Адже головне — мотивація. Також ми робимо перевірку людей у базі, щоб унеможливити потрапляння до наших лав проросійської агентури.
Так, ми одразу виставляємо умови служби в «Азові», зокрема нагадуємо про заборону наркотиків та алкоголю. Набираємо артилеристів, але вони мають бути готовими виконувати завдання піхотинця. Показовий досвід оборони Маріуполя: артилеристи й вогневики тоді досить гідно себе проявили саме в піхоті, коли закінчилися боєприпаси.
Що ж, бувають люди, які не хочуть воювати, але прагнуть нам чимось допомагати. Тоді ми дивимося, що вони можуть. У нас є механіки, автослюсарі, зварювальники, а це досить затребувані люди у війську. Робота знайдеться для всіх, бо «Азов» дає шанс кожному.
Труднощі з переведенням до нас із ЗСУ є, але намагаємося знаходити спільну мову з їхнім командування. Якщо хтось хоче, намагаємося його забрати. Ми готові запропонувати для кожного різні посади та обов’язки. Нам потрібні люди в тилу, особливо щодо ремонту техніки, логістики, візьмемо програмістів та багатьох інших фахівців із цивільного життя.
Що мене підтримує протягом вже 11 років війни? Намагаюся дочекатися з полону всіх своїх друзів. Це моє найбільше бажання. Адже я витягнув щасливий квиток, і просто доля так вдало склалася, а вони ж досі в неволі. І коли вони повернуться, то можу сказати, що робив максимально все, що від мене залежало.
В «Азові» приваблює й те, що тут всі однодумці. Є спільна мета, і ми намагаємося її виконати. Мені в підрозділі комфортно, бо я тут провів усю свою молодість, і про це не шкодую.
До 2014 року хотів бути вчителем історії України, а тепер уявляю такий перебіг подій і розумію: немає нічого страшного, що я ним не став. Досі пам’ятаю свої перші прочитані книжки: «Карлсон, який живе на даху» і «Вінні-Пух та всі-всі-всі» (усміхається). Загалом цікавлюся історичною літературою та фентезі. Ще в захваті від історії Римської імперії, Візантії.
Завершення війни для мене — це коли припиняться штурми, перестануть гинути люди й нарешті обміняють усіх наших полонених. Утім, з таким сусідом, як росія, завжди треба бути готовим. А якщо чесно, я поки ще не уявляв закінчення війни.
Людмила КЛІЩУК, АрміяInform, онлайн-видання Міноборони