З-поміж новин, що промайнули останніми днями на всеукраїнському інформаційному рівні, увагу привернула одеська. А саме — про помідорний бій, проведений між двома тамтешніми командами загальною чисельністю майже 20 чоловік.
Південне місто організувало неоднозначне шоу, запозичивши сценарій і правила в іспанців, італійців, де бійки за допомогою томатів уже стали традиційними. Тож можна вважати, що таким чином перейняли «досвід» європейців — іншими словами: і ми, Химко, вже в людях.
Хоч це ще як сказати. Бо дійство викликало не те що неоднозначну реакцію, а навіть навпаки — збурило багатьох. Та і як може бути інакше, якщо двоє десятків здорових гицелів (щоправда, поміж них були і представниці слабкої статі) протягом якихось години-двох перетовкли і змішали зі сміттям і брудом три тонни прекрасних плодів, які, приміром, зараз у Сумах коштують від 6 до 15 гривень за кілограм.
Треба було бачити, як здоровані, вирядившись у костюми, білі сорочки і при краватках, управлялися в томатному безумстві. Червоне місиво, крики і вигуки, на які здатний лише Тарзан і то посеред місячної ночі, заламування рук до небес… І коментарі з одного-двох слів, яким позаздрила б хіба що славнозвісна Еллочка з «12 стільців»: «кльово», «вопще», «супер», «жесть», «шок»…
Справді, шок. І насамперед від того, наскільки треба опуститися, аби «ламати» таку комедію. Бо вона не межує, а стає ілюстрацією до первісного дикунства, коли учасники навіть не розуміють, з чого радіють чи, як сказав один з глядачів, бісяться.
Багато хто заперечить: мовляв, за кордоном давно проводять свято томатів — і нічого (принагідно: в багатьох країнах ледь не знімають капелюха перед геями чи лесбіянками, легалізують легкі наркотики, потурають іншим речам, що сьогодні не сприймає український національний менталітет).
Але, як мовиться, в чужій церкві не паламарюй, а у своїй не тільки можеш, а й повинен. Бо в Україні з давніх-давен виховувалося і прищеплювалося шанобливе ставлення до плодів людської праці і насамперед хліба. Та й помідори самі не виростають.
Пригадую, як у студентські роки їздили в колгоспи допомагати збирати городину. Боляче було дивитися на стареньких селянок, які вибирали в міжряддях плоди, складали у ящики, а вже потім вантажили до тракторних причепів. Якщо хтось вважає, що нині процес вирощування помідорів (капусти, кабачків, моркви — перелік можна продовжувати) обходиться без людської праці, той не просто помиляється, а далекий від сільського господарства.
То чи справді потрібен отой томатний шабаш? І чи не краще було б його ініціаторам та організаторам звернутися до структур, що опікуються соціально незахищеними категоріями населення? І разом із ними визначити три тисячі пенсіонерів чи просто ветеранів праці, розвезти по їхніх домівках і квартирах по кілограму плодів або ж (у гіршому випадку) запропонувати їм самим прийти до обумовленої установи чи організації… Переконаний: старенькі тільки б подякували за таку увагу, бо далеко не в кожної бабусі чи дідуся є зайві гривні.
…Так збіглося, але наступного дня, будучи на сумському ринку, в овочевому ряду зустрів двох бабусь, які просили в продавців оддати їм напівгнилі або ж підгнилі помідори. Одна з них пояснила, що обрізає вцілілі частинки і на зиму заготовляє сік.
Продавці, хоч і не всі, перебирали і віддавали плоди. А дехто клав до кошиків бабусь навіть цілі помідори — крупні, червонобокі, соковиті. Точнісінько такі, як на томатному побоїщі в Одесі.