Редакція газети розпочинає новий журналістський проект "Відроджені села".
Село завжди було і певною мірою залишається нині колискою української нації, генетичним родоводом та джерелом його поповнення, горнилом духовності і моральності. З маленьких сільських громад розпочинали своє сходження в житті відомі не лише в Україні, а й за її рубежами конструктори ракет і літаків, винахідники й учені, державні мужі і письменники, поети і композитори, талановиті управлінці й організатори виробництва.
На жаль, наша прагматична доба не дуже прихильна до села. Щороку з мапи країни щезає кілька десятків сіл. За останні 20 років ми стали біднішими вже на півтисячі таких сільських громад, від яких залишилася лише згадка.
Сумним краєвидом Полісся і Подніпров'я, Слобожанщини, Полтавського краю та Поділля стали забиті навхрест вікна, розорені обійстя, забуті вишневі й яблуневі садки, в яких нікому збирати стиглі плоди. Тисячі гектарів ріллі й пасовищ заростають бур'янами та чагарниками, молодь тікає світ за очі, а літнє населення передусім від душевного болю завчасно залишає наш світ.
Якось так сталося, що ми втратили пам'ять, розгубили по світах ту вічну і непохитну народну мудрість, котра вчила, що вдома і стіни гріють, а в чужій стороні і весна негарна. Що людина без вітчизни, як соловей без пісні, й хоча за морем тепліше, та вдома світліше.
Цей процес спонукали об'єктивні та суб'єктивні причини, з-поміж яких соціальні та економічні негаразди, демографічні закономірності, перемога згубних звичок над людським розумом.
Та не для того, щоб вдатися до плачу Ієремії чи копирсання у пошуках винуватців, ми звернулися до цієї теми. Як свідчить читацька пошта, є інші приклади, значно приємніші й оптимістичніші: окремі села в різних областях країни і сьогодні повертаються із забуття, у громад з'являються перспективи, а в селян - робота.
І в цьому відродженні зазвичай дуже багато залежить саме від суб'єктивного чинника. Хто і чому береться за цю надзвичайно важку, але високоморальну патріотичну справу: вдихнути нове життя в українські села? Відповідь на це запитання читайте в першому матеріалі нашого проекту - "Oбереги Сергія Лабазюка".
Обереги Сергія Лабазюка
ВИБІР
Молоді подоляни засвоюють народну мудрість: "Де рідний край, там і рай"
Він добре пам'ятає той день 2004-го, коли стояв перед гуртом селян і сумні, сповнені безвиході очі переважно літніх людей, немов буравчики, заглядали, здавалося, в його душу. Чи зважив свої сили, приймаючи таке перше в своєму житті відповідальне рішення? Адже за плечима мав всього 23 роки, обмаль досвіду, трохи зароблених після школи грошей і кілька одиниць придбаної на них сільськогосподарської техніки...
Та й жителі старовинного подільського села Попівці, що зазнали поневірянь і безгрошів'я після занепаду сільгосппідприємства, 70 відсотків землі якого вже встигли зарости густими чагарниками, навряд чи зраділи цьому юному "варягові", якого привіз "сватати" в керівники господарства тодішній голова Волочиської райдержадміністрації Віктор Дворник. Хтось не витримав і зітхнув: "Хлопченя..."
Почувши прізвище, селяни загомоніли:
- Чи, бува, це не онук Тараса Костянтиновича, котрий у нас два десятки років головував по війні?! Таки він, Сергій. Отже не чужий. Коли як дід буде суворим та справедливим, може, й не згинуть безславно в бур'янах наші Попівці.
І садок, і млинок
Коли тобі 20, вранці кортить зайву годину поспати, послухати музику чи телепрограму переглянути. Але мусиш вставати: сільська робота чекати не звикла. Приблизно так думав наш герой, краявши себе за те, що не обдумав все до кінця і зопалу пристав на пропозицію районного начальства взяти в оренду землю та зайнятися аграрною справою. Тепер от не гоже зупинятися на півдорозі.
Хоча й виріс Сергій у місті, літні канікули зазвичай проводив у селі Богданівка, в бабусі. Й вона розповідала, що селянський рід Лабазюків - то справжні господарі. Прадід, відслуживши 25 років у царській армії, купив 50 га землі, коней, збудував млин, сам важко працював і давав заробити людям, за що більшовики і виселили його на Північ, відібравши все майно задля революційної доцільності. А дід Тарас, повернувшись з війни, очолив місцеве господарство. Люди пригадують: був чесним, у всьому міру знав. Лише коли все село солом'яні дахи на шиферні змінило, тоді й він розпочав лаштувати нову покрівлю.
Тепер вочевидь настала черга онука взятися за складну сімейну справу державної ваги - відродити село, повернути повагу до землі-годувальниці, продовжити рід хліборобський. Розпочав з 1,5 тисячі га орендованої землі, яку вчасно зорали, належно підгодували, тож восени вже мали в засіках добірне золоте збіжжя.
Аграрник юриста переміг
- Село це зовсім інша, ніж місто, субстанція, - ділиться своїми спостереженнями співрозмовник. Тут живуть переважно відкриті, щирі люди, що не втратили таких понять як совість, честь. Для яких християнська віра - не порожній звук. Здається, давним-давно в тих же Попівцях розвалили храм, а пам'ять про нього жила й до наших днів. Коли запропонував відновити церкву, багато хто підходив і дякував. Віра - це те, що об'єднує громади, сім'ї, покоління. Лише вдома, на своїй землі, в родині кожен з нас має найнадійніші обереги.
Напевне, він не завжди таким був - розсудливим, патріотичним, як тепер, коли багато спілкується з сільськими людьми, дослухається їхніх порад, мудрості. Розповідає, що після школи мріяв стати юристом, та коли не склалося, довго не жалкував.
Сім'я, що жила за статками, ледарів не виховувала. Тому, не вступивши до вишу, без образ пішов в училище, вивчився на бухгалтера, згодом заочно закінчив Тернопільську академію економіки та управління. Нині удосконалює освіту в бізнес-школі Києво-Могилянської академії. Але не для того, щоб у місто перебратися, - в селі для нього роботи аж за край.
Коли до його бізнесу пристали спершу старший брат, затим батько, Лабазюки зуміли впродовж шести років взяти в оренду вже 25 тисяч гектарів, а з ними і моральну та економічну відповідальність за жителів 19 сіл, розташованих в шести районах Хмельниччини - Чемеровецькому, Кам'янець-Подільському, Городоцькому, Хмельницькому, Красилівському і, певна річ, Волочиському.
Через деякий час зрозуміли, що сучасне рільництво не може належним чином функціонувати без тваринництва. Саме ферми, комплекси цілий рік забезпечують селян роботою і заробітками.
Гордість господарів - сучасний свинокомплекс за данською технологією, в якому лише 2200 маточного поголів'я, а загалом нині утримується 45 тисяч голів. Це найбільший тваринницький комплекс в області. Мають ще три ферми ВРХ, збираються розширювати виробництво, створивши здорову конкуренцію неякісному імпорту м'яса чи, скорше, контрабанді.
А ще Сергій Лабазюк заклав 260 га яблуневих садів і хоче розширити їх за два роки до 600 гектарів, збудувати холодильне приміщення. Чому, завважує він, маючи чудовий клімат і хороші землі, ми завозимо хтозна-звідки яблука, та ще й вирощені з порушеннями технології.
Бізнес з людським обличчям
У селах, які є відділками господарства Сергія Лабазюка, проживає близько 16 тисяч населення. Хтозна, коли б у свої 23 він не взявся за нову для себе справу, чи залишилися б сьогодні ці населенні пункти на мапі області.
Демографічна ситуація на Хмельниччині, як і в інших областях, невтішна для майбутнього нашої держави. Меткіші односельці подалися за кордон на заробітки і їх, каже Сергій, вже важко повернути на рідну землю, приїздять у відпустку туристами, відірвалися од кореня.
Старші люди, які вміли працювати, на жаль, відходять. Дехто, ніде правди діти, безнадійно спився від безробіття та безгрошів'я. Тож створюючи нові робочі місця, підприємець ставку робить на молодь, підростаюче покоління.
Вірить, що відроджені села з новими школами, комп'ютерними класами, дитсадками і обладнаними належним чином ФАПАми, клубами і бібліотеками - це ті осередки, в яких люди триматимуться дому. На кожен сільський навчальний заклад щороку господарство виділяє 30-40 тисяч грн. І нинішньої зими всі чотири тисячі школяриків отримали подарунок від Святого Миколая.
Сільські школярі вже знають, що коли підростуть, зможуть, не виїжджаючи з рідного села, обрати роботу за бажанням, яка принесе достаток у родину, адже на зароблені кошти можна буде збудувати будинок, вивчити дітей, забезпечити пристойну старість батькам. Вже зараз механізатор у господарстві Лабазюків отримує п'ять тисяч грн., тваринники - 3,5 тисячі, плюс відсотки за результати роботи, а комбайнер за сезон може заробити 45-50 тисяч гривень, певна річ, за умови високоякісної праці.
Сьогодні таким заробіткам можуть позаздрити навіть городяни. А ще молодь тут безкоштовно посилають на навчання, курси підвищення кваліфікації. Адже для роботи на нових комплексах, передусім повністю механізованому, знання не зайві.
Сергій каже, що найбільшою радістю для нього є звістки про народження в селянських сім'ях дітей та новосілля, які тепер, слава Богу, не рідкість. Скажіть - хто ще шість-вісім років тому в Попівцях, Червоному Куті чи Новій Греблі міг мріяти про таке?