ПРАВА ДІТЕЙ
Чи готове наше суспільство до скасування таємниці усиновлення?
Нині в Україні в черзі на усиновлення дітей віком до 5 років перебувають 1,5 тис. подружніх пар. У той час, як дві третини хлопчиків і дівчаток, котрі чекають на нових тата й маму, старші 7 років. День у день вони мріють, що невдовзі вийдуть за стіни інтернату, міцно тримаючи за руку нових батьків. Отже, для цих дітей збереження таємниці усиновлення вже майже неможливе та й непотрібне. А що ж до зовсім маленьких?
Ще з радянських часів існувала думка, що збереження таємниці усиновлення захищає дитину та її батьків від зайвої уваги оточуючих, малюка — від психологічної травми, надає можливість сім’ї жити звичайним життям, нічим не вирізняючись серед інших родин. І щоб зберігати цю таємницю, батьки-всиновлювачі часто змінювали місце проживання, переїжджаючи туди, де їх ніхто не знає, де їхнім дітям ніхто не скаже, що тато й мама — не рідні. Але чиї інтереси насамперед захищає ця таємниця? Чи завжди це на користь стосункам батьків із дітьми, і чи й нині всі поділяють таку думку?
— Таємниця усиновлення — пережиток радянської системи, — вважає Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко. — Вона порушує право дитини, визначене Конвенцією ООН про її права, від народження знати своїх батьків.
Запобіжник чи пережиток?
Саме тому я ініціюю її скасування через внесення змін до Сімейного та Кримінального кодексів. Переконаний, що наше суспільство до цього вже готове.
Життя доводить, що рано чи пізно більшість усиновлених хлопчиків і дівчаток все одно дізнаються правду. І що пізніше це станеться, то непередбачуванішими можуть бути наслідки. Від образи на батьків-усиновителів за приховування правди до розриву стосунків із ними, та навіть до втечі дитини з дому. Також зволікаючи із розкриттям правди, батьки наражаються на те, що дитині повідають цю правду чужі люди. І, можливо, зроблять це не м’яко й толерантно, адже не завжди мають добрі наміри.
Існування таємниці усиновлення також не дає можливості службам у справах дітей проводити повноцінний, ефективний нагляд за дітьми в нових родинах. Адже посадовці не мають права її розголошувати, навіть якщо і батьки, і дитина ні від кого цього не приховують. А якщо батьки все-таки тримають походження дитини в таємниці, посадовці не мають можливості зайвий раз навіть перепитати про те, чи все у родині гаразд, у сусідів, учителів, дільничних міліціонера та лікаря. Адже за розголошення може настати адміністративна чи навіть кримінальна відповідальність — від штрафу в 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до ув’язнення терміном до 3 років. Як саме покарають винного, визначають з огляду на те, якої моральної шкоди він завдав родині.
Уповноважений Президента з прав дитини також не вважає, що скасування таємниці усиновлення негативно вплине на кількість охочих узяти сироту в родину. За його спостереженнями, нині дедалі більше усиновителів від самого початку не приховують від дитини, що її всиновили.
Напевно, кожна усиновлена дитина бажає дізнатися історію свого походження. Фото з сайту taday.ru
Як зробити все правильно
Інша річ, як правильно донести до сина чи доньки цю інформацію. Робити це, на думку Юрія Павленка, слід батькам разом із фахівцями (соціальними працівниками, психологами), які порадять, що робити, аби не травмувати психіку дитини. І від того стосунки між батьками і дитиною тільки поліпшаться, адже малюк поважатиме дорослих за чесність і толерантність. Також це піде на користь самій дитині, адже не буде нічого поганого, якщо вона дізнається про історію свого походження.
Юрій Павленко також нагадав: нині Сімейний кодекс передбачає, що у 14 років усиновлена дитина отримує право сама дізнатися про таємницю свого походження. Отже, вона має можливість не просто спробувати запитати в батьків, а офіційно звернутися до суду та за його допомогою довідатися про обставини свого усиновлення, отримати інформацію про біологічних батьків і про все, що із цим пов’язане. Але чи слід усиновителям доводити до цього? Адже якщо підліток таки вирішить звернутися до суду, це означатиме, що у відвертість людей, які його виховали, він не вірить, і стосунки у такій родині надалі навряд чи розвиватимуться гармонійно.
Паралельно зі скасуванням таємниці усиновлення в країні слід запровадити обов’язкове спеціальне навчання для батьків, які мають бажання взяти в родину сироту. Нині таке навчання не є обов’язковим. Бо більшість людей вважає, що виховання дитини — не видатна наука. Адже ніхто не вчить бути мамою чи батьком тих, хто виховує рідних малюків. Та слід зважити, що дитина, яка приходить у родину з інтернату або навіть з притулку (тобто певний час, можливо, жила на вулиці), має низку психологічних і медичних проблем, долати які слід дуже фахово і толерантно.
— Отже, я переконаний, що скасування таємниці усиновлення — рішення, яке буде прийняте виключно в інтересах дітей, і ми його впроваджуватимемо, слід лише продумати всі моменти і діяти виважено, — наголосив Уповноважений Президента з прав дитини.
ОСОБИСТИЙ ПОГЛЯД
Менше таємниць, більше довіри
Валентина КОКІНА,
«Урядовий кур’єр»
Допоки чиновники сперечаються, зберігати таємницю усиновлення чи ні, сім’ї, попри все, активно проходять процедуру усиновлення й беруть у свою родину на виховання діток. Хоч без ложки дьогтю не обходиться. Пам’ятаю, як до редакції звернулася молода жінка із проханням допомогти порадою в удочерінні дівчинки. Вона розповіла, що давно готується до такого вчинку. З її слів, родина пригледіла хату в сусідньому селі й чекає не дочекається, коли в ній задзвенить дитячий голосок. І вагітність свою «імітує» не один місяць.
Тоді мене здивувала така «підготовка» до материнства. Але згодом дізналася з чергового листа, що переїзд родини в нове помешкання був пов’язаний саме з таємницею удочеріння. На жаль, її розкрили в селі швидко. Жінка не знала, що переїжджаючи в іншу місцевість, вона мала повідомити про це службу у справах дітей. Соціальні працівники навідалися, коли нікого не було вдома. У розмові із сусідами й випливла таємниця, яку зберігала родина, що дівчинка їм не рідна. Годі казати, яким стресом це обернулося для всієї сім’ї й довелося знову переїжджати уже в інший регіон від людського осуду.
А в чому, власне, звинувачували це подружжя? Що воно взяло під свій захист сироту? Що виховує її як рідну доньку? Що любить її понад усе? Тепер у цій родині все гаразд, дівчина виросла й вийшла заміж. Але й нині має велику підтримку батьків.
У європейських країнах таємницю усиновлення скасовано. Там ніхто не киває в бік усиновителів, не насміхається, не осуджує, бо це є нормою людського буття. Чому ж у нас піклування про сирітську долю сприймають якось неадекватно, а родини, де зростають сироти, живуть, озираючись, що хтось розкриє їхню таємницю? Упевнена, що дітей всиновлювали б набагато більше українців, якби ставлення до такого благородного вчинку було іншим. Адже існує в народі чудова мудрість, що чужих дітей не буває. І ніхто не повинен позбавляти сиріт права жити з татом і мамою, бо кожна дитина хоче мати батьків. І ті, й ті так потрібні одне одному.