«Було так, що з цілого батальйону залишилося тільки семеро»
ЗГАДАЄМО ВСІХ
Закарпатські добровольці не проходили державної мобілізації, а прилучилися до антифашистської боротьби з особистої волі
Перша письмова згадка про село Чумальово Тячівського району Закарпатської області датується 1412 роком. У сучасності багатьом жителям краю і за його межами воно відоме тим, що з 1925 року тут діє православний Свято-Вознесенський жіночий монастир. Але в історію ХХ століття село вписало найпомітнішу сторінку мужністю і патріотизмом його синів-добровольців на полях Другої світової війни.
Замість кращого життя — пастка
Після повної окупації Закарпаття військами Угорщини в березні 1939 року прогресивно налаштована молодь Чумальова, інших сіл і міст краю, рятуючись від фашистського режиму, масово втікала до Радянського Союзу, повіривши в казки про тамтешнє щасливе життя. А чекав їх там беріївський ГУЛаг. Громадянам Чехословацької Республіки присуджували від 3 до 8 років виправно-трудових робіт. Це означало — важка праця, страждання і нелюдські умови у шахтах, на лісоповалах, на спорудженні залізниць у зоні вічної мерзлоти.
Перебіг Другої світової війни вніс корективи у долю закарпатців. За погодженням із чехословацьким емігрантським урядом із громадян його країни, що перебували в ув’язненні, формували окремі військові з’єднання. Особовий склад був обмундирований у форму, мав військові звання та проходив службу за статутами армії Чехословаччини. З організаційних питань батальйон підпорядковувався уряду цієї країни у вигнанні, з оперативних — радянському командуванню.
Без вини винуватим русинам із Чумальова випала нагода змінити фуфайки зеків на шинелі військовослужбовців і демонструвати свої бійцівські якості та патріотизм у боях із фашистами.
.jpg)
Вулиця трьох братів
Після визволення краю від фашистів восени 1944-го Червону Армію поповнили нові добровольці. Молоді люди, які жили на звільненій від угорських окупантів території, теж охоче ставали добровольцями. Їх брали до військових частин під знаменами 4-го Українського фронту. Разом із тими чумальовцями, що стали до зброї після таборів ГУЛагу, усіх добровольців-антифашистів із цього села налічувалося 131.
Сумний ужинок — не повернувся 51 доброволець. Стільки загиблих з одного невеликого села рідко де ще зустрінеш. У залишених спогадах згадується про велику напругу боїв і складність тих операцій, у яких довелося брати участь новобранцям. Відомо також про занадто короткий відрізок часу, відведений добровольцям на освоєння воєнної науки. Декотрі не пройшли навіть одномісячного навчання, вже за два-три тижні після перебування у війську їх кидали на передову.
На обеліску, що в центрі села, багато однакових прізвищ. Найбільше втратила сім’я Данчів, у якій не повернулися додому троє синів — Іван, Михайло і Юрко. Полягли, коли їм було 24, 21 та 19 років. Сучасники назвали на їх честь вулицю.
… У середині 1980-х років, коли більшість добровольців ще були живими, тодішня завуч місцевої десятирічки Олена Стойка завела зошит із обліковими записами про них. А колишній учитель історії Іван Протазич започаткував альбом їхніх спогадів під назвою «Літопис Великої Вітчизняної війни». Завдяки цим записам маємо задокументовані свідчення пройденого добровольцями шляху, описи епізодів, живі картини боїв, перелік нагород.
.jpg)
«Ми йшли за своєю волею»
— До угорського війська мене, хоч ішов уже двадцятий рік, не брали. Було добре відомо про масові втечі закарпатців до СРСР, тож їх не вважали благонадійними. Лопату мені довірили: у вересні 1944-го послали на риття окопів лінії Арпада, яка мала завадити наступу радянських військ у Карпатах, — згадує 90-річний доброволець Микола Іванович Паканич.
— Але то було недовго, бо скоро після того прийшли руські (радянські війська. — Прим. авт.). Люди ставилися до них як до визволителів, чоловіки вважали за честь служити в Червоній Армії. Записувалися без жодного примусу, — продовжує ветеран. — Разом з іншими хлопцями я пішки дістався до Хустської комендатури, причому в тому самому засмальцьованому вбранні, в якому перед тим рив окопи. Із Хуста мене відправили до Сваляви, звідки — в частину для військової підготовки. Бійця з мене ліпили майже місяць. У складі першого батальйону 841 полку 237-ї дивізії пройшов понад тисячу кілометрів. Був кулеметником, визволяв Пряшів, Новий Тар, Щецин та інші міста у Чехословаччині та Польщі. Найважчі бої проходили за Бельськ і Струмен.
На війні Миколу Івановича було двічі поранено. У мирному житті колишній фронтовик багато років охороняв стратегічно важливий міст у селищі Буштино. Вийшовши на заслужений відпочинок у 1987-му, фронтовик отримав подяки керівництва за бездоганне несення служби.
У житті йому часто допомагало знання іноземних мов: окрім рідної та російської, досить добре володіє угорською та чеською. Тепер до нього раз по раз звертаються по допомогу односельці, які в листах розшукують своїх родичів за кордоном.
90-річний ветеран утримує невелике домашнє господарство. Його стара хата стоїть поряд із новим будинком сина Василя. Офіційно опікунство над батьком здійснює донька Надія. «Я завжди жив надіями, і тепер вона весь час зі мною — Надія», — віджартовується. Скаржитися на погане самопочуття Миколі Івановичу не доводиться: односельці часто бачать його на велосипеді. Проживаючи віддалік центру Чумальова, ветеран невтомно крутить педалі двоколісного.
«Кулі нас косили немилосердно»
Схожі на його фронтову долю і багато інших. Михайло Ларівон уже майже десять років тому пішов з життя. Він пройшов із боями Чехословаччину, Угорщину та Австрію. Його нагороджено медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною».
Як на його очах гинули односельці Михайло Пентя і Михайло Францух, написав у своїх споминах доброволець Антон Шийка. «Стискалося серце від болю, хотілося бити проклятих фашистів. Дуже мені хотілося дійти до їхнього лігва — Берліна, але через поранення не зміг».
Натомість Юрій Драгула дійшов до Берліна. Один із пам’ятних епізодів фронтового життя Юрія Васильовича описав зі слів діда його внук Василь. «Ішов густий дощ. Солдати, які пробували перейти по понтонах на другий берег ріки Одер, гинули від куль противника. І тут один із бійців піднявся і перебіг по понтонах, за ним — другий. Коли третім побіг я, кулі зацокали зовсім близько, але не зачепили. Тим часом наші солдати перейшли Одер і ворога було розбито. За цей бій мене нагородили орденом Червоної Зірки».
Юрій і Сергій Орсаги — батько й син — перейшли чехословацько-радянський кордон у 1940-му разом. Обидва, на щастя, повернулися після війни живими додому.
Так само і Василь Юрійович Пентя: після нелегального переходу до СРСР його засудили в табори. Потім — у складі окремо створеного чехословацького військового формування. Був розвідником-стрільцем. Прийняв перші бої у 1943-му: «Ми, солдати на лижах, пройшли через усю Карело-Фінську АРСР», — згадує в тому ж альбомі. Спочатку воював на Північному фронті, потім визволяв Західну Україну, отримав поранення. Лікувався у Львові, знову потрапив на фронт. Друге поранення — в ногу — біля міста Ружомберок у Словаччині. Нагороди — «Великий нагрудний прапор» від Чехословаччини, подяка радянського командування — за взяття міст Попрад, Жиліна, Ружомберок.
— Кулі нас косили немилосердно. Було так, що з цілого батальйону залишилося тільки семеро, — згадує Микола Стойка. — Разом зі мною воювали і односельчани: Василь Поляк загинув на другий день війни; Іван Продан доставляв хліб, його захопили в полон; Лука Драгула, Юрій Поляк, Василь Попадинець — усі вони загинули від ворожої кулі.
«Хлопці, война стала!»
Без поранень фронтове життя не минулося практично ні для кого з чумальовців. Зі зворушливою щирістю згадував війну доброволець Степан Орсаг: «Фашисти гірші за катів. Одного разу розвідку, послану в тил ворога, схопили. Не дізнавшись від бійців нічого, фашисти вішали людину вниз головою, обливали бензином і запалювали...» Переможний день Степан Орсаг зустрів під Берліном. Про це згадує так: «Прийшов один лейтенант, по-чеськи сказав: «Хлопці, война стала!» Від такої несподіванки одні раділи, другі плакали, бо скінчився великий смертельний бій. Солдати давали салют. Стріляли три години».
У споминах Орсаг написав про те, як отримав нагороду «Герой Чехословаччини». Мав він також відзнаку за визволення польського міста Кросно.
— Я йшов записуватися в армію 21 листопада 1944 року, — згадував Василь Стойка. — Цього дня із села пішли 72 добровольці. З них повернулося менше половини. Я служив разом із Лукою Драгулою. Уперше був поранений осколком гранати в голову, коли був у розвідці. Потім — ще одне поранення. Війну закінчив у Польщі, згодом мене визнали інвалідом другої групи.
— Ми, добровольці, пішки йшли в місто Хуст, де була комендатура, — згадує Попадинець. — Одних навчали військовій справі у Сваляві, а решту одягли у військову форму і відправили до Дуклі. Дорогою ми зупинилися на березі річки Лаборець у Словаччині. Біля села Вуцка нас навчали десять днів. Потім прийшли офіцери із 167-ї дивізії, розподілили нас по полках, дали зброю і відправили на фронт. Мені видали ручний кулемет, помічником призначили односельця Василя Француха. У першому ж бою під містом Новий Тарк загинув мій земляк Василь Поляк. Потім був жорстокий бій за Новий Сонч. На моїх очах до ранку, поки тривав бій, загинули ще троє моїх односельців...
— Після кадрового поповнення дивізії ми знову пішли в бій, — продовжує фронтовик. — Нам довелося 8 березня форсувати ріку Вісла, тоді загинув мій брат Юрій. А 15 березня снаряд розірвався біля мене, поранив осколком ногу. Одужавши, я 23 квітня повернувся у свою частину. Потім форсували Одер, а 2 травня знову отримав поранення — в голову. За участь у тій бойовій операції одержав медаль «За бойові заслуги», нагороду та подяки відправили в село дружині. Трохи згодом нагородили орденом Слави. Після війни виростив вісьмох синів і дочок, які трудяться на благо нашої Батьківщини.
Їх залишилось лише двоє…
Поряд із Миколою Паканичем живе ще один доброволець — 87-річна Ганна Куруц. Вона до часу визволення Закарпаття Червоною Армією перебувала на Галичині, зокрема в Коломиї, де наймитувала. Записалася на військову службу санітаркою. Разом із військовою частиною пройшла кількома країнами Європи, дослужилася до звання молодшого сержанта. Після війни народила і виховала двох дітей.
Усі чумальовські фронтовики залишили свої трудові автографи і в мирному житті. Більшість працювали в колективному господарстві, однак були й такі, котрі трудилися на шахтах Донбасу, вчителями. Декотрі з них після війни виїхали до Чехословаччини.
Сільський хор, який аж до припинення існування радгоспу імені Суворова діяв у Чумальовському будинку культури, наполовину складався з добровольців — ветеранів Великої Вітчизняної. Слухаючи, як голосисто співали вони українські народні пісні, закарпатські коломийки, не вірилося, які жахіття їм довелося пережити, аж поки не починали виконувати фронтові пісні.
Бойову естафету, на жаль, з часом підхопили восьмеро чумальовських хлопців, які воювали у складі обмеженого контингенту радянських військ у Республіці Афганістан. Цього разу, на щастя, село оминули втрати — всі повернулися додому живими. Дай Боже, щоб і нинішнє лихоліття не принесло горя сільчанам.
ПРЯМА МОВА
«До 1992 року наших ветеранів не вважали повноправними учасниками Великої Вітчизняної війни»
.jpg)
Юрій ГРАБ,
заступник голови громадської організації
«Товариство добровольців Закарпаття — учасників війни»:
— Закарпатські добровольці — унікальне явище у світовій історії, адже вони не проходили державної мобілізації до війська, а долучилися до антифашистської боротьби з особистої волі. До того ж вони не мали громадянства воюючого з антигітлерівською коаліцією СРСР, а були підданими зовсім іншої країни — Чехословаччини.
У складі 1-го Чехословацького армійського корпусу, сформованого на території СРСР, служили 14,2 тисячі добровольців-закарпатців. Вони нелегально перейшли до СРСР, і їх засудили до виправно-трудових робіт.
Після того, як 19 листопада 1942 року згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР, наших людей почали звільняти з місць ув’язнення, закарпатці стали основою для формування чехословацької військової частини під загальним командуванням Червоної Армії.
Наші добровольці спочатку входили до 1-го Чехословацького окремого батальйону під командуванням Людвіка Свободи, потім — до 1-ї окремої піхотної бригади, а згодом — армійського корпусу під командуванням Людвіка Свободи. Громадяни Чехословаччини, вони визволяли Київ, Білу Церкву, міста Західної України, а за кордоном — Чехословаччину, Польщу, Австрію, Німеччину.
Після визволення Закарпаття від фашистів восени 1944-го добровольцями стали ще понад 20 тисяч жителів краю, зокрема 555 жінок. Додатково кілька тисяч закарпатців стали бійцями чехословацьких військових частин у складі інших армій і теж воювали з фашизмом.
Плата добровольців Закарпаття за ту війну — кожна п’ята сім’я втратила когось із рідних на полі бою у військових частинах, партизанських загонах чи у лавах Руху опору. Третина добровольців додому не повернулася.
Прикро, але до 1992 року тих із них, які входили до чехословацьких з’єднань, не вважали повноправними учасниками Великої Вітчизняної війни. Їм не надавали належних для ветеранів пільг і премій, вони були на другому плані під час різноманітних святкувань. Якщо, наприклад, ветеранам зі східних областей давали квартири й автомобілі, то нашим — ні…
Ми настійливо переконували чиновників, що добровольці — такі ж патріоти, як інші ветерани. Нині ж ми рівноправні з усіма.
На початку створення організації, у жовтні 1992 року, до неї входило понад 7 тисяч чоловік, тепер залишилося менш ніж дві тисячі. Люди відходять у вічність: наймолодшому з наших учасників війни виповнилося 84 роки.
В області ще за часів СРСР встановлено багато пам’ятників полеглим, але окремий пам’ятник добровольцям було відкрито 19 серпня 2001 року в Ужгороді. Автори монумента — скульптор, народний художник України Іван Бровді та архітектор Борис Кузьма. Пам’ятка обійшлася у понад 600 тисяч гривень, її звели коштом нашої держави та спонсорів. На жаль, тоді країни, за які полягли більшість добровольців, — Польща, Чехія та Словаччина — не виділили жодної копійки. Так само і в наступні роки від них не діждалися нічого. А допомога нам дуже потрібна, бо люди похилого віку хворіють, мають багато всіляких потреб.
ДОВІДКА «УК»
1-й Чехословацький армійський корпус у складі військ 4-го Українського фронту завершив бойові дії проти німецьких загарбників 9 травня 1945 року визволенням Праги. Ареною бойових дій закарпатців — як рядових воїнів, так і офіцерів — проти фашистів були й країни Західної Європи. Зокрема, у Франції в 1940 році сформували 1-шу Чехословацьку піхотну дивізію, воїнами якої стали й чимало закарпатців, котрі до того працювали на шахтах і підприємствах цієї країни та її колоній, а також у Бельгії та Голландії.
Діяв також Чехословацький східний батальйон, в якому служили воїни із Закарпаття — тодішньої Підкарпатської Русі. Ця військова частина вела бої проти фашистів у деяких арабських країнах.
Загалом громадяни колишньої Чехословацької Республіки із Закарпаття воювали проти фашистів на теренах п’ятнадцяти країн Східної, Центральної та Західної Європи, а також Середнього Сходу та Північної Африки.
Після війни понад триста десять закарпатців були генералами і офіцерами колишньої Чехословацької народної армії та її наступниць — армій Чехії і Словаччини. Це свідчить про високу компетентність, стійкість і мужність воїнів-закарпатців.