Провідні міжнародні неурядові організації опублікували спільне звернення до Європейського Союзу та держав-членів із закликом удосконалити й посилити свої програми з переселення біженців. Оскільки, на думку правозахисників, наявні програми містять певні переваги на користь біженців з України і водночас нехтують правами мігрантів з інших країн.
У заяві, опублікованій від імені Міжнародного комітету порятунку (IRC), Amnesty International, Червоного Хреста ЄС та Європейської ради з питань біженців і вигнанців (ECRE), підкреслено нагальну потребу країн-членів ЄС застосувати «довгостроковий підхід до глобальних потреб у захисті біженців». За оцінками цих організацій, нині понад 1,5 мільйона людей у всьому світі потребують переселення в інші країни.
У заяві наведено конкретні життєві ситуації. Наприклад, родина сирійських біженців, яка перебуває на території Лівану, не може забезпечити медичну допомогу пораненому главі сім’ї, бо не має доступу до медичного страхування та шкільного навчання дітей у Лівані. Родину можна перевезти до Швеції, вважають правозахисники, і вказують, що відповідні органи ЄС не цікавляться проблемами сирійських біженців.
«Допомога ЄС понад 6 мільйонам біженцям з України варта захоплення. Однак цю підтримку не слід надавати за рахунок біженців, які тікають з інших зон конфліктів і нестабільних держав з усього світу», — заявив старший віцепрезидент IRC у Європі Гарлем Дезір. На думку IRC, ЄС має дофінансувати та переглянути «програми переселення біженців, щоб їх не було скорочено чи призупинено».
У Брюсселі неодноразово наголошували, що приймання і облаштування біженців на території ЄС — «вирішальний інструмент» для їхнього захисту, бо ці люди відчували незахищеність і вразливість у країнах, у яких вони перетнули європейський кордон. Механізм переселення біженців не має створювати критичного тиску на системи соціального захисту країн, які приймають біженців.
2022 року глобальні потреби в переселенні сягнули найвищого рівня. Агентство ООН у справах біженців повідомляє, що цього року 100 мільйонів людей залишили домівки, з них 1,47 мільйона потребують переселення. І 2023 року ця потреба зросте. За даними неурядових організацій, країни з низьким і середнім рівнем доходу приймають 86% біженців у світі. Серед країн, яким найбільше допомогли б схеми переселення, — Ліван, Лівія та Уганда. У Лівані дев’ять із десяти сімей біженців живуть в умовах жахливої бідності, а 90% сирійських біженців у цій країні потребують гуманітарної допомоги. У Лівії понад 2 тисячі біженців і шукачів притулку утримують у таборах, де вони стикаються з порушенням прав людини.
Об’єднання неурядових організацій звинувачує ЄС у провалі програм переселення. «Зусилля ЄС із переселення залишаються набагато нижчими від потреб, і попри значний прогрес у попередні роки, нині вони не відповідають узятим зобов’язанням і потребам», — йдеться у зверненні.
Захисники прав людини закликають ЄС дотримуватися своїх принципів щодо програм переселення біженців і не допустити скорочення їх обсягів. IRC також просить ЄС розширити наявні програми та можливості для приймання біженців.
«Це вирішальний момент для держав, щоб інвестувати в довготривалі, багаторічні, стійкі та амбітні програми переселення, мобілізуючи безпрецедентну солідарність із біженцями з України та спираючись на інвестиції, які вже було зроблено в реагування на надзвичайні ситуації», — вважають правозахисники.
Серед українців, які виїхали в ЄС, рятуючись від війни, понад 95% — діти та жінки. На території ЄС їх вважають не біженцями, а людьми, які отримали тимчасовий захист. Цей статус чинний до 4 березня 2023 року з можливістю продовжувати його щошість місяців наступні два роки. Після вторгнення росії в Україну ЄС уперше за історію існування застосував інструмент надання статусу тимчасового захисту для українських громадян. Цей статус дає змогу обійти довгу бюрократичну процедуру отримання захисту і пропонує спрощений доступ до соціальних послуг і ринку праці країни, де зареєструвався український громадянин. Тимчасовий захист не означає отримання статусу біженця, який надають у країнах ЄС після спеціального адміністративного та юридичного процесу, що визначає, чи є в особи обґрунтована небезпека для переслідування в неї на батьківщині.