Сьогодні прем’єра рубрики «Люди і час». У ній щосуботи розповідатимемо про події, які сталися в дні наступного тижня і позначили свій вплив на розвиток нашої країни і людства загалом. Певною мірою в них відображатиметься особиста думка автора, тож, можливо, не збігатиметься з вашою, шановні читачі. Вважатимемо, що наша ініціатива досягла мети, якщо це стане поштовхом для вас докладніше дізнатися про ту чи ту подію.
70-РОКІВ КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКІЙ БИТВІ
Сталінград на Дніпрі
ПАМ’ЯТЬ. Одну з найкривавіших військових операцій, яка тривала з 25 січня по 17 лютого 1944 року, воліли
не згадувати ні переможені, ні переможці. Із численних фільмів кожному добре відома тактика наступу гітлерівських військ, коли під прикриттям танків піхота штурмувала ворожі позиції. На жаль, радянські воєначальники зазвичай діяли навпаки: саме піхотинці ціною неймовірних людських втрат прогризали в обороні ворога діри, крізь які на вже вільний оперативний простір входили в бій танкові частини. Цей підхід сповна проявився під час Корсунь-Шевченківської операції, що, за задумом вищого радянського командування, мала стати «другим Сталінградом» — цього разу на Дніпрі.
Стратегічний план полягав у тому, щоб завдати зустрічних ударів під основу виступу ворожої оборони, що фактично ще розділяла 1-й і 2-й Українські фронти. Тут гітлерівці затято утримували позиції на Дніпрі поблизу Канева, сподіваючись із настанням весни на реванш.
Планували відрізати вороже угруповання від основних сил та розгромити оточених, як це було під Сталінградом. Тим більше, що радянська сторона на початок операції мала значну перевагу: за особовим складом — в 1,7 раза, артилерією — у 2,4 раза, танках і САУ (самохідних артилерійських установках) — у 2,6 раза. Та командуючий 2-м Українським фронтом Іван Конєв, війська якого 24 січня 1944 року першими перейшли у наступ, діяв за звичним для радянського командування шаблоном: лише по обіді другого дня кровопролитних боїв нарешті задіяли 5-ту гвардійську танкову армію.
26 січня, як і планували, розпочався наступ військ 1-го Українського фронту під командуванням Миколи Ватутіна. На відміну від Конєва, тут дві стрілецькі й 6-та танкова армія пішли у бій разом, що, як зазначали радянські історики, «призвело до відчутних втрат бронетехніки». Та завдяки своєчасному перегрупуванню сил та перетворенню допоміжної ділянки прориву фронту на головну завдання успішно виконали.
28 січня передові частини двох фронтів з’єднались у містечку Звенигородка, взявши в кільце 9 піхотних і танкову дивізію ворога. Однак вище німецьке командування задумало перетворити успіх радянських військ на їхню поразку, як це вже трапилося під Харковом 1942 року, коли частини Червоної армії, що атакували, опинились у мішку. Для виконання цієї мети під Корсунь-Шевченківський ворог перекинув 8 танкових і 6 піхотних дивізій.
11 лютого розпочався масований контрудар німців для деблокування оточених, які перейшли в контрнаступ. Відстань між гітлерівськими військами скоротилася до 10—12 км, однак завдяки мужності і стійкості радянських воїнів це стало останнім успіхом ворога.
Основною ударною силою піхотних підрозділів Червоної армії на той час стали поспіхом мобілізовані так званими польовими військкоматами жителі щойно звільнених від ворога територій. Цих воїнів часто навіть не обмундировували у солдатські однострої, а вся військова підготовка зазвичай зводилася до кількох пострілів із гвинтівки.
В особливо складне завдання перетворилося навіть банальне постачання боєприпасів та евакуація поранених, адже несподіване потепління перетворило український чорнозем на нездоланне для вантажівок бездоріжжя. Найефективнішим «транспортом» стали… мішки, в яких місцеві жителі — жінки, діти, старші люди — на власних плечах носили від села до села снаряди і набої. Старшокласники стали їздовими, які доставляли вантажі на передову та евакуювали звідти поранених. Без цієї справді всенародної допомоги хистка перевага над ворогом могла бути й на іншому боці.
Переконавшись у марності спроб деблокування оточених, німецьке командування віддало наказ пішими колонами, покинувши важке озброєння, прориватися до своїх. У ніч із 16 на 17 лютого 1944 року, відправивши молебень та отримавши потрійну норму шнапсу, гітлерівці під прикриттям темряви і хуртовини рушили вперед. Це був відчайдушний ривок приречених, які, незважаючи на вогонь кулеметів, буквально загачували тілами загиблих яруги на своєму шляху, однак уперто просувалися далі. Лише частині з них вдалося врятуватись.
Історики вважають, що людські втрати гітлерівців у Корсунь-Шевченківській операції принаймні вдвічі менші, ніж у радянської сторони. Тож не дивно, що кожна зі сторін протистояння вважала себе переможцем: Гітлер нагородив своїх воєначальників за «успішний» вихід з оточення, а Сталін удостоїв Івана Конєва звання маршала Радянського Союзу.
УХВАЛЕНО УКАЗ ПРО ПЕРЕДАЧУ КРИМУ ДО СКЛАДУ УРСР
Кримський півострів без України — як валіза без ручки
ДАТА. Улітку 1944 року образний вислів «битва за урожай» набув у Криму прямого значення: зняті з фронту
бойові частини жнивували на полях, які сіяли на той час уже виселені з півострова татари. Зрозуміло, що на всіх постраждалих від окупації радянських територіях бракувало робочих рук, однак ніде ситуація не була настільки катастрофічною.
Варто нагадати, що перша депортація зачепила Крим ще у серпні 1941 року, коли звідси вивезли майже 50 тисяч етнічних німців — радянських громадян. Гітлерівські окупанти натомість знищили приблизно 25 тисяч євреїв та кримчаків — представників національної меншини, яка сповідувала іудаїзм. Навесні 1944 року вже радянські визволителі депортували з півострова кримських татарів, болгар, греків, вірменів — загалом майже 230 тисяч кримчан.
Зрозуміло, що постало нагальне завдання заселення півострова, навіть розглядали питання створення тут єврейської автономії. Врешті-решт почали організовано переселяти до Криму, що з 1945 року перетворився з автономії на одну з областей РРФСР, росіян.
Однак ведення сільського господарства навіть у чорноземному степу, не кажучи вже про особливі умови пів?острова, потребує зовсім інших підходів, ніж у російській глибинці. Як наслідок, фактично було загублено не лише садівництво і виноградарство, а навіть традиційне для Криму вирощування високоякісних сортів твердої пшениці, врожайність якої порівняно з передвоєнним рівнем впала втричі.
Порятунком для аграрної галузі півострова обіцяло стати будівництво Північнокримського каналу, розпочате 1950 року. Однак його здача в експлуатацію лише додала б клопотів у «міждержавних» стосунках двох союзних республік — Росії й України, адже номінально російська територіально-адміністративна одиниця не мала з «метрополією» ні безпосереднього транспортного сполучення, ні власних енергетичних потужностей, здатних забезпечити перекачування дніпровської води, поданої каналом.
У такій ситуації гріх було не згадати, що понад сторіччя Крим залишався одним цілим із Таврійською губернією, до складу якої входило 5 кримських повітів (площею 25,6 тисячі квадратних кілометрів із 740 тисячами населення) і лише три «материкові» повіти, що займали площу 35,1 тисячі квадратних кілометрів, де проживало 1760 тисяч осіб. Отож фактично передача Криму до складу УРСР лише узаконила об’єктивну історичну єдність спільного господарського комплексу і, що не менш важливо, відкрила Крим для українських селян, звиклих господарювати у степах.
Про цю цілком прагматичну підставу для ухвалення доленосного рішення не варто забувати тим, хто нині розповідає про нібито «царський подарунок» Микити Хрущова Україні. Тим більше, що радянський лідер, обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 року, ще не мав достатньої влади для одноосібного вирішення таких важливих питань.
Не менш вагомо й те, що не лише електроенергією, а навіть водою (на понад 80% загальної потреби півострова) Крим забезпечує Україна. Звісно, це не нафта чи газ, однак, як у всякого природного ресурсу, в неї теж є ціна, аж ніяк не порівнювана із собівартістю її транспортування каналом.
ТРИЗУБ ЗАТВЕРДЖЕНО МАЛИМ ГЕРБОМ УКРАЇНИ
Від Херсонеса — до древлянських земель
СВЯТИНІ. За однією з версій, український тризуб — родом із Криму чи, точніше, Херсонеса. Саме сюди
заклятий ворог християн римський імператор Траян заслав третього Римського Папу Климента, якого висвятив сам апостол Петро. Та навіть на каторжних роботах в Інкерманських каменярнях подвижник продовжував нести людям віру Христову. За це його прив’язали до якоря і втопили в морі. Відтоді так званий якір святого Климента, обриси якого подібні до тризуба, стали однією з християнських святинь.
Саме цей знак обрав київський князь Володимир, який охрестився в Херсонесі, для основи нового державного символу Русі — тризуба.
Рішення Верховної Ради України від 19 лютого 1992 року фактично лише відновило використання тризуба як малого герба.
Знак Київської держави часів Володимира Святого став державним символом ще 1918 року. Відповідний документ ухвалила Мала Рада УНР, яка на той час перебувала в Коростені — місті з понад 1300-річною історією, колишній столиці древлянських земель.
Великий герб України досі офіційно не затверджено. Це — один із проектів, у якому поєднано схід і захід: козак з мушкетом — символ славного Війська Запорозького, золотий лев — символ Галицько-Волинської держави
.jpg)
ДЕНЬ ЗАХИСНИКА ВІТЧИЗНИ
Свою славу не цінуємо?
ПАТРІОТИЗМ. Нині вже далеко не кожен знає ім’я бійця, який власним тілом закрив амбразуру ворожого
дзоту, тим самим врятувавши своїх товаришів від нищівного кулеметного вогню і забезпечивши успіх атаки. Та досить розгорнути будь-який енциклопедичний довідник радянської доби, щоб пересвідчитися: Олександр Матросов, Герой Радянського Союзу (посмертно, народився 5 лютого 1924 року в Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Отож йдеться про нашого земляка-українця.
Уславлений подвиг, завдяки якому ім’я рядового ввійшло в літопис Великої війни, насправді здійснено не 23 лютого, як раніше стверджували, а «27.02.43», як це документально засвідчує запис в особовій картці воїна. Втім, чи применшує славу Матросова продиктоване «добрими намірами» чиєсь намагання приурочити подвиг героя до «червоної дати» календаря?
Чи багатьом відомо, що серед 28 героїв-панфіловців, які стали на шляху німецьких танків поблизу залізничного роз’їзду Дубосеково під Москвою, шестеро — українці? Отож чи не занадто щедро відмовляємося від подвигів земляків, віддаючи її іншим? На жаль, це вже сталося з Олександром Матросовим, якого, за однією з новітніх версій, уже зробили башкиром…
Сторінку підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр»