22-й Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика, засновники якого — Ліга українських меценатів та Міністерство освіти і науки України, став, напевне, чи не найскладнішим з усіх попередніх. До карантину через COVID-19 додалася російсько-українська війна. Але нині він фінішував, і вже відомі імена переможців.
Про умови проведення мовного турніру і його успішне завершення у воєнний час розповідає один із засновників президент Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів» Володимир ЗАГОРІЙ.
— Володимире Антоновичу, напередодні війни, в лютому цього року, ми з вами говорили про надзвичайно складні карантинні умови, в яких відбувалися два останні конкурси, але навіть уявити не могли, що чекає на Україну 24 лютого.
— Ми всі відчували, що є серйозна загроза російської інтервенції, й розуміли, що вона велика, але не хотілося вірити. 26 лютого мав відбутися четвертий, фінальний етап, щоб визначити переможців 22-го конкурсу. Зрозуміло, що він не відбувся у призначений час. 24 лютого, коли у Київ ударили ракети, стало не до конкурсу.
У ті перші дні й тижні війни, коли був наступ ворогів на Київ, важко було зорієнтуватися, зрозуміти, що і як буде далі. Життя стало підпорядкованим реаліям війни. Ніхто тоді не міг сказати, коли і за яких умов буде завершимо наш мовний турнір.
Буквально напередодні війни працівники Ліги українських меценатів розіслали організаторам в областях бібліотечки для нагородження кожного переможця третього етапу конкурсу, а це понад 800 бібліотечок. Саме стільки переможців було у третьому — обласному етапі. Розіслали також все необхідне для проведення змагань. Інститут української мови НАНУ під керівництвом директора Павла Гриценка підготував завдання в усіх номінаціях, які теж були розіслані і мали бути розпаковані та оприлюднені перед учасниками турніру 26 лютого рівно о 10 годині.
Упродовж трьох перших місяців війни тему завершення 22-го конкурсу годі було навіть порушувати. Але наприкінці травня у Міністерстві освіти і науки запропонували провести фінальний етап і завершити конкурс. Ми погодилися.
Звісно, виникло багато запитань: як і в який спосіб це зорганізувати і де шукати переможців? Адже знаємо, скільки мільйонів українців виїхали з дітьми за кордон і живуть нині у всьому світі — Європі, США, Канаді, навіть Австралії. Уже не кажу про тих дітей з батьками і без батьків, яких змусили виїхати до росії. То вже наша трагедія. А скільки нині дітей залишилося на окупованих територіях, під пильним оком російських окупантів…
— У Міністерстві освіти і науки поінформували, що в підсумковому етапі мовного марафону взяли участь 556 учнів та студентів із понад 800 фіналістів. Знаючи, як розкидала війна людей і скільки нині переселенців, скільки міст і сіл під окупацією, скільки дітей у далеких світах, ця цифра вражає, бо працівникам міністерства і освітянам в регіонах довелося розшукувати переможців попереднього етапу, організовувати їхню роботу дистанційно, тримати все під контролем і врешті-решт успішно провести підсумкове змагання.
— Можемо тільки подякувати Міністерству освіти і науки за таку неймовірну роботу. У попередні роки четвертий етап традиційно відбувався в усіх областях дуже урочисто, зі святами рідної мови, нагородженням подарунками й дипломами переможців 3-го (обласного) етапу конкурсу, а до Києва як члени журі приїздили оцінювати роботи фіналістів представники всіх регіонів України. Звісно, засідання журі відбувалося в Києві, і перевіряли роботи переможців кілька днів.
Нині було все інакше. Фіналісти писали роботи дистанційно, фотографували їх і надсилали до Інституту модернізації змісту освіти МОН України, який відповідає за цей проєкт від Міністерства освіти і науки. Члени журі перевіряли роботи теж дистанційно. Нині список переможців оприлюднено на сайті МОНУ.
Хочу нагадати, який конкурс проводимо вже 22 роки. Це конкурс на знання української мови, конкурс у країні, яка на фронтах російсько-української війни виборює страшною ціною своє право на те, щоб в Україні її громадяни говорили українською мовою, своє право на українську ідентичність, культуру, історію.
Переконаний: якби Україна говорила українською як польською поляки в Польщі, як німецькою німці в Німеччині, як французькою французи у Франції, то цієї війни не було б. Ніхто не приходив би сюди рятувати «рускоє насєлєніє України». Урешті, ця війна з північним сусідом триває майже 400 років, і нині маємо шанс на перемогу.
Я переглянув списки переможців. Там представлено фактично всю Україну — від Одеси до Чернігова, від Волині до Харкова, від Закарпаття до Миколаєва. Вражає! А це школярі, учні профтехосвіти і коледжів, студенти.
Нагадаю, в конкурсі вже беруть участь діти тих, хто змагався в ньому 22 роки тому. А багато учасників нині зі зброєю в руках захищає Україну.
Ще чекаємо на підсумки від Міністерства оборони України. Військові планують провести підсумковий етап у вересні.
— Попри COVID-19 і карантин, цього року в конкурсі брали участь школярі Бельгії та Придністровської Молдавської Республіки. І хоч нині непроста ситуація, і для них готують дипломи переможців. Звісно, в електронному вигляді. Могли би передати як подарунки книжки для переможців, але це складно.
— Був час, коли нас підтримувало Міністерство закордонних справ. Саме тоді в конкурсі брали участь українські діти діаспори з понад 30 країн. Пригадую із приємністю кілька років підряд на сцені театру ім. Івана Франка під час урочистої церемонії нагородження переможців — понад 30 прапорів цих країн. І це були не просто прапори, а ще й велика робота Міністерства закордонних справ з українською діаспорою тих країн.
Останніми роками цього, на жаль, не було. А це надзвичайно важливо, адже українці світу в такий спосіб єдналися довкола України.
Укотре переконуємося, що багато залежить від держави і конкретних чиновників, їхнього державницького ставлення до країни. А на прикладі Бельгії і Придністровської Молдавської Республіки бачимо бажання українців підтримати Батьківщину, спілкуватися українською мовою. І тут держава, попри війну, мусить звернути на них увагу.
— Варто згадати й меценатів.
— Насамперед нашого колективного — Союз українок Австралії. Традиційно вони підтримують конкурс від самого його початку, щороку даючи щедрі пожертви. Не став винятком і цьогорічний.
Але коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, вони попросили зібрані й надіслані для переможців кошти передати на Збройні сили України. Це надзвичайно патріотичний і важливий вчинок у перші тижні війни. Від їхнього імені ми передали цю пожертву — 200 000 гривень — на армію. Нині, почувши, що конкурс завершився, вони знову почали збирати кошти на премії для переможців.
До речі, в Австралії є й інші меценати. Письменниця Леся Ткач щороку встановлювала свої премії для переможців. Є премія імені Дмитра Нитченка, батька Лесі Ткач, яку заснували Ліга українських меценатів та родина Дмитра Нитченка для тих, хто стоїть в обороні українського слова.
І цього року журі визначило лауреатів, людей, які щиро вболівають за державну мову і підтримують конкурс. Це письменниця, журналістка Ірен Роздобудько, український історик, ведучий радіо «Культура», громадський та політичний діяч, науковий співробітник Інституту історії України НАН України Олександр Алфьоров і науковець, громадський діяч, уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. Незабаром вручимо лауреатам нагороди.
— Як відбудеться фінальна частина конкурсу — нагородження переможців?
— На жаль, також дистанційно. Ніхто нині, під час війни, не візьме на себе відповідальність збирати школярів і студентів у якійсь залі для нагородження. Знаю, що були пропозиції нагороджувати у Львові, на батьківщині Петра Яцика, але нині в Україні нема безпечного місця. І ніхто не ризикне везти дітей. Тож грошову винагороду буде надіслано на банківські картки переможців чи їхніх батьків, а дипломи передано в електронному вигляді.
Плекаємо надію, що і цього року переможці отримають президентські стипендії. Це не такі вже великі кошти в масштабах держави, а для підтримки і престижу державної мови в час російсько-української війни це було б надзвичайно важливо і знаково, бо ми воюємо і за українську мову також.
Світлана КОРОНЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир ЗАГОРІЙ. Народився 1951 року на Полтавщині. Науковець, підприємець, благодійник. Доктор фармацевтичних наук (2002), професор (2002), з 1997-го — завідувач кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО імені П.Л. Шупика. Із 2009 року — голова наглядової ради ПрАТ «Фармацевтична фірма «Дарниця».