Лінія політиків, які ініціювали бойові дії на сході України, почала різко розходитися з лінією Президента, що взяв курс на вихід з війни та забезпечення мирних умов для відродження країни. Цей висновок можна зробити, зауваживши передвиборчий розкол нині правлячих сил і об’єднання частини людей із президентського оточення в окреме виборче угруповання.
Президент, поза сумнівом, пам’ятає, що свій безпрецедентно високий рейтинг — найвищий за всю історію українських виборів — він отримав багато в чому через те, що від нього чекали миру. Він не може не пам’ятати про це. Однак від початку каденції він був втягнутий у війну, яку не він розпочав.
Сьогодні радикальна налаштованість на продовження війни за будь-яку ціну, прагнення того, щоб у новому парламенті більшість становили представники різнопартійної партії війни, мілітаризація суспільних настроїв і громадської думки, гра на національних почуттях, політична боротьба за принципом «хто більше войовничий» — це вельми небезпечний шлях, який може привести до тоталітаризму.
Президент має діяти в іншому масштабі. Він покликаний мислити категоріями поліетнічного народу України, думати про майбутнє держави, про становлення України в складному, суперечливому і гостроконфліктному глобальному співтоваристві. Він, напевне, відчуває: Україні потрібен не біснуватий фюрер, а мудрий Ден Сяопін (китайський політик, батько економічних реформ, що перетворили Китай на країну з найдинамічнішою економікою — прим. авт.).
І в цьому плані він має спиратися на українську багатопартійну і багатовекторну більшість, яку умовно можна назвати Партією миру. Члени цієї партії, може, й не так екзальтовані, як їхні войовничі опоненти, але їхня мовчазна воля налаштована не на капітуляцію, а на відродження України як сильної, розумної, справедливої і духовної держави. Тільки через розвиток внутрішнього потенціалу суспільства можна досягти реальних зовнішньополітичних успіхів.
Зараз перед Президентом непростий вибір: чи йти на поводі у войовничих сил, дорогою втрачаючи симпатії й підтримку виборців, чи мужньо взяти курс на мир в Україні та за її межами. Він для цього має підтримку значної частини українського суспільства, симпатії на Заході і певне розуміння на Сході. В цьому сенсі назва партії «Солідарність» може отримати реальне наповнення. Ніщо не викликає такої солідаризації настроїв, як прагнення миру. У цьому пункті можуть зблизитися як пропрезидентські сили, так і багато реалістично мислячих опозиціонерів.
У кожному разі доречно пам’ятати слова, які великий французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері сказав під враженням війни в Іспанії кінця 30-х років минулого сторіччя: «Громадянська війна — зовсім не війна: це хвороба...».
Василь ПОПКОВ,
політолог, президент миротворчого
фонду «Consent» («Згода»)
для «Урядового кур’єра», Одеса