НА ЧАСІ
Продаж держмайна має гармоніювати з державною програмою реформ
Василь СКЛЯРЕНКО
для «Урядового кур’єра»
«Вугілля — стратегічно важливий товар для України, враховуючи його вартість, але він нам потрібен не за будь-яку ціну», — сказав Прем’єр-міністр Микола Азаров після недавніх аварій на шахтах в Луганській та Донецькій областях.
«Чорна» ціна українського вугілля відома — від двох людських життів за кожен мільйон тонн. Стратегічна ціна відома також: тільки вугілля може зменшити залежність України від імпортних нафти та газу.
Вугілля й енергетика — як брати-близнюки
Глава уряду не втомлюється повторювати: з державної кишені доводиться щомісячно виймати майже мільярд доларів на оплату імпортованого з Росії газу. Саме висока ціна на закуплені енергоносії та великі обсяги цих закупівель створюють дефіцит платіжного балансу країни. Поки що він у межах допустимих значень, але подальше збільшення дефіциту може становити загрозу стабільності національної валюти.
Економіка країни зараз на піднесенні, що також є передумовою для подальшого зростання імпорту. І скорочувати треба насамперед закупівлі енергоносіїв. У спадок чинній владі лишилась не тільки «подарована» попередниками драконівська ціна на російський газ. Ведучи «газові війни» з Російською Федерацією у 2005 — 2010 рр., котрі зрештою закінчились ціновою поразкою, тодішня влада палець об палець не вдарила для запровадження енергозберігаючих технологій хоча б у найбільш енергоємному виробництві, технологій заміни газу вугіллям у металургії (що в світі широко практикується), для відмови від імпорту ще й вугілля (!) для вітчизняних ТЕС, 90 % енергоблоків яких працює на твердому паливі.
Відомо, які непрості переговори ведуть Президент і Прем’єр-міністр з російською стороною щодо приведення ціни на газ до виправданої цифри, щоб вона принаймні не була для України більшою, ніж для країн Західної Європи. І недарма Президент Віктор Янукович після чергового раунду таких переговорів недвозначно заявив: альтернатива російському газу — українське вугілля, обсяги видобутку якого треба збільшити.
Наскільки? На VII пленумі ЦК Профспілки працівників вугільної промисловості перший заступник міністра енергетики та вугільної промисловості Ігор Попович назвав точну цифру: до 2030 року Україна має добувати 115 млн тонн вугілля. (Для порівняння — минулого року видобуто 75 млн тонн. — Авт.)
Поза залежністю від міждержавних переговорів про ціну російського газу такі обсяги дадуть змогу істотно зменшити «газовий» тиск на витратну частину бюджету. А це означає, що вивільнені кошти можуть спрямовуватися на закупівлю нових технологій (у т.ч. енергозберігаючих), на модернізацію та переоснащення промислового виробництва.
Але, по-перше, ці 115 млн тонн гарантовано мають бути куплені. На імпортерів надто розраховувати не варто, оскільки вітчизняне вугілля, що добувається на кілометровій глибині, апріорі дорожче конкурентного, викопаного кар’єрним способом. Отже, основна надія тільки на вітчизняного споживача.
По-друге, ми знову повертаємося до «чорної» ціни вугілля. Бо хто, плануючи 115 млн, закладатиме в «кошторис» 60 шахтарських життів? Вихід один: модернізувати гірниче виробництво.
Інвестор «підніме» галузь з технічного «середньовіччя». Фото з сайту vshate vtruhan
Принцип доміно
Він, як звичайно, сприймається в негативному сенсі. Але коли розглядати штовхання одного сегмента іншим, що веде до такої собі ланцюгової реакції, може бути використаним для ілюстрації й позитивних явищ.
Саме таким бачиться залежність вуглепрому від споживача на внутрішньому ринку, насамперед енергетичного сектору. Оскільки йдеться про тверде паливо, мається на увазі теплова генерація. На жаль, вона в своїй технологічній відсталості вимірюється знаком «мінус» з вуглепромом. Для неї панацея віднайдена. Як уже писав «УК», приватизація підприємств енергогенерації й енергопостачання, яка завдяки урядовим рішенням от-от, днями, має розпочатись, дає тверду впевненість, що стратегічний інвестор «підніме» цей сектор економіки з технологічного «середньовіччя» й надасть йому нового дихання. Чом би йому не підштовхнути й вугільну промисловість? З перспективою ланцюгової реакції — модернізації металургії, хімпрому і т.д.
Зрештою, питання реформування енергоринку паралельно з реформою вугільної промисловості — це вже навіть не дискусія і не обговорення. Це необхідність. Суть принципу проста: енергокомпаніям після приватизації всі можливі кошти слід спрямовувати на модернізацію виробництва; економія можлива й за рахунок відмови від імпортного газу/вугілля; гарантоване замовлення на українське тверде паливо дає змогу збільшити його видобуток і дає гірникам стабільні й значні кошти; отримані гроші вкладаються в модернізацію вугільного виробництва, що автоматично знижує поріг його небезпечності.
Ось та ціна, за яку нам потрібен стратегічно важливий товар — вугілля.
В такому разі відмову майбутніх власників енергокомпаній від споживання вітчизняного палива можна відверто кваліфікувати як здачу національних інтересів.
Енергетичний національний інтерес
Звичайно, за будь-якої ціни в Україні скорочуватиметься споживання російського газу. Зрозуміло, уряд докладе всіх зусиль, щоб енергетики були зацікавлені використовувати вітчизняне вугілля.
До речі, не тільки Кабмін. Член Комітету Верховної Ради з питань промислової й регуляторної політики та підприємництва Михайло Чечетов вважає, що в умовах приватизації теплової енергетики будуть закладені зобов’язання інвестора закуповувати певні обсяги сировини, палива, комплектуючих виключно на вітчизняних підприємствах (це також щодо питання скорочення дефіциту платіжного балансу, про який говорить Прем’єр-міністр Микола Азаров).
— Зобов’язуючи інвестора закуповувати сировину, паливо, комплектуючі на вітчизняних підприємствах, тим самим ми забезпечимо виробничим циклом виробників цієї продукції, а головне — збережемо робочі місця й підвищимо надходження в бюджет, — каже Михайло Чечетов.
Поділяють цю думку й керівники регіонів, котрі, за тим же принципом доміно, цілком очікувано сподіваються, що приватизація енергосектору допоможе вуглепрому, котрий як бюджетоформуючий для місцевих адміністрацій допоможе останнім розв’язати безліч соціальних проблем.
Так, голова Луганської обласної держадміністрації Володимир Пристюк заявив, що визначення гарантованих обсягів закупівель палива для ТЕС після їх продажу має бути однією з інвестиційних умов для приватизації підприємств енергетики.
Інвестиційні сподівання
У НАК «Енергетична компанія України» підрахували, що загальний обсяг інвестицій тільки в теплову генерацію після приватизації об’єктів енергогенерації та енергопостачання за найближчі вісім років повинен становити від 18 до 20 млрд доларів США. З них 70% піде на технічну реконструкцію (більшість діючих енергоблоків саме на такий відсоток уже відпрацювали свій ресурс), на будівництво нових блоків, більш ніж 25% — на екологічні заходи й близько 5% — на виконання умов інтеграції України в Євросоюз.
До речі, спалах приватизаційної активності України в царині енергетики не залишився непоміченим в Європі. Інвесторів світу цікавить українська енергетика, — заявив на недавньому семінарі «Реформа енергетичного сектору в Україні», що пройшов у Брюсселі в приміщенні Європарламенту, заступник голови Комітету ЄП з міжнародної торгівлі Павел Залєвські, — адже ж саме в цьому секторі велика частка акцій належить державі.
Зараз головне, аби держава утримала в своїх руках темпи процесу. «Приватизація теплової енергетики почалася ще наприкінці 90-х минулого століття, але процес не було закінчено й він постійно переносився, застерігає президент Енергетичної асоціації України Василь Котко. — Якщо ще рік почекати, то в теплоенергетиці приватизувати буде нічого».
Здається, рік чекати ніхто й не збирається. Зате існує ще одна загроза — можливості появи на приватизаційних конкурсах так званих «офшорних» інвесторів. Поки що, окрім відомих українських фінансово-промислових груп, що вже володіють міноритарними пакетами акцій в тепловій генерації та обленерго, в купівлі вітчизняної енергетики зацікавлені провідні російські компанії. Експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Ільдар Газізулін переконаний, що нинішня приватизація сприятиме залученню таких потрібних українській енергетичній та паливній галузям інвестицій.
Як нещодавно заявила головний виконавчий директор американської корпорації AES в Україні Альфія Джумаєва, її компанія також припускає можливість взяти участь у приватизації української енергетики (в Україні AES вже володіє двома енергопостачальними компаніями — «AES Київ обленерго» та «AES Рівнеобленерго»).
— Певні кошти для інвестування у корпорації AES є, — підкреслює Альфія Джумаєва, — і рішення, куди їх інвестувати приймаються на основі аналізу головних факторів інвестиційного клімату країни: зворотність інвестицій, прозорість, стабільність, передбачуваність середовища.
Щодо умов нинішнього приватизаційного процесу, то нарікань поки що не чути. Голова Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації Євген Мармазов, наприклад, констатує прозорість процесу: «Інформація про стан об’єктів приватизації є відкритою в системі звітності Держкомісії щодо фондового ринку й цінних паперів».
Цю думку підтверджують і європейські спостерігачі. Заступник голови Бюджетного комітету Європарламенту й член Комітету транспорту (екс-міністр транспорту Польщі) Богуслав Ліберадзькі на брюссельському семінарі, який згадувався, висловив думку, що в поточному процесі приватизації енергетичного сектору українському урядові можна довіряти. «Процедури стають дедалі прозорішими», — підкреслив він.
Якщо ж розглядати таку умову головного виконавчого директора AES в Україні, як «зворотність інвестицій», то слід повернутись до того, з чого ми почали розмову — використання приватизаційного процесу для оздоровлення суміжних галузей. У такому аспекті, певно, мало хто буде сперечатись, що найкращим був би варіант, коли б ці інвестиції й після повернення до інвестора продовжували працювати в Україні і для України. Таке може забезпечити тільки вітчизняний інвестор. Перефразовуючи Прем’єр-міністра, нам не потрібна приватизація будь-якою ціною, ми повинні враховувати стратегічні інтереси держави.