Як відомо, Кабінет Міністрів України планує протягом п’яти років приватизувати кілька сотень державних підприємств та ліквідувати близько тисячі, які вважає неефективними. Намагання цілком зрозумілі, адже вже давно більшість із них були вкрай неефективними, на них надавали багатомільйонні кошти, які часто йшли невідомо куди. Одне слово, влада справедливо звинувачує більшість державних підприємств та установ у їхній економічній неспроможності, а також досить слабкому менеджменті.
Невже це можна сказати про всі підприємства? Добре знаю, що Маріупольський порт, який належить державі й ще колишня влада планувала його приватизувати, довів: він може ефективно й рентабельно працювати.
Цікаво, наскільки успішно це питання було вирішено у розвинених країнах Європи і що їхнє керівництво залишило у державній власності.
Відразу згадались університетські лекції про те, що ринкова економіка не потребує повної ліквідації державної власності й державний сектор економіки у багатьох країнах залишається одним з надважливих сегментів господарювання.
Про доцільність збереження державного сектору свідчить закордонний досвід. Масштаби і структура державного сектору в різних країнах залежать від розвиненості ринкових відносин, історичних і соціальних передумов, а також традицій. Частка державного сектору в Канаді, Англії та Італії — близько 15%, у CША й Німеччині — близько 20%, у Польщі — 25%. У багатьох розвинених країнах підконтрольними державі залишаються енергетичний сектор, транспорт і зв’язок. Електроенергетичні компанії перебувають у стовідсотковій державній власності у Франції, в Данії та Швеції — на 55%, 51% — в Австрії, 38% — у Норвегії.
У деяких розвинених ринкових країнах державні компанії — лідери серед великих промислових підприємств, зокрема в автомобільній промисловості Франції (Renault) і Німеччини (Volkswagen AG). У США на частку держави припадає 20% капіталу, 40% землі, 42% електростанцій, поштове обслуговування, значна кількість станцій телебачення і радіомовлення.
Нині в індустріальних країнах основна кількість робочих місць в економіці виникає у сфері послуг, галузях освіти, науки, охорони здоров’я, соціального забезпечення. Тому тут значення державного сектору зростає.
У розвинених країнах державні підприємства представлено двома великими секторами. По-перше, це бюджетні (відомчі) організації. Їхня частка у різних країнах з ринковою економікою становить майже 2%. Вони не мають господарської самостійності й безпосередньо підпорядковуються міністерствам або органам місцевого самоврядування. Тому їх не можна вважати самостійними суб’єктами підприємницької діяльності.
По-друге, це державне підприємництво, широко представлене в галузях, що мають особливо важливе значення для економіки або не можуть забезпечити підприємцям достатній прибуток і потребують великих капіталовкладень.
До речі, дискусії про те, що все державне не може бути корисним, які тривають нині в Україні, мали місце колись і в Німеччині, й у Франції, і в інших країнах. Кажучи просто, майже завжди державні підприємства — частина тих галузей економіки, які з різних причин малорентабельні, а часто й збиткові і не привабливі для інвесторів. Проте Україна має специфіку, адже наприклад Маріупольський порт дуже привабливий для капіталовкладень, й іноземні інвестори, думаю, залюбки погодяться його фінансувати.
Як показав час, правда десь посередині. Загальною тенденцією для розвинених країн (це триває вже понад століття) стало посилення підприємницької діяльності держави не в чистих, а в змішаних, корпоративних формах державного регулювання через володіння певною часткою капіталу в підприємствах. Корпоративна участь держави в підприємництві завдяки поєднанню державної та приватної власності дає змогу нівелювати недоліки кожної з них і посилити переваги.
Державний капітал, інтегруючись із приватним, набуває більшої гнучкості, мобільності та підконтрольності. Водночас приватний стає менш ризиковим, стабільнішим і прогнозованішим.
До речі, саме форму державно-приватного партнерства в Україні свого часу пропагували і влада, і бізнес. І є приклади таких проєктів, зокрема концесійне будівництво доріг тощо. Але, звісно, тут не йдеться про приватизацію держпідприємств.
До питання приватизації держпідприємств треба підходити обережно, ретельно вивчаючи кожне окремо. Не говоритимемо про нафтогазовий комплекс, адже там чимало питань навколо розпорошення державних коштів. Але підприємства транспортної галузі мають бути прибутковими. До речі, залізниці у багатьох розвинених країнах державні, наприклад у Франції. Непогано працюють в Україні державні аграрні та харчові компанії — там треба дивитися пильно, кого не варто приватизовувати.
Одне слово, слід думати й аналізувати. Приватизувати, як на мене, можна швидко. А реприватизувати значно довше і проблематичніше.