Трагічна історія Бабиного Яру — місця масових розстрілів цивільного населення і військовополонених — пов’язана з нацистською окупацією міста Києва в роки Другої світової війни. Перші масові вбивства відбулися 29 і 30 вересня 1941 року, коли було розстріляно майже 34 тисячі євреїв. Упродовж двох років жертвами нацистських окупантів у Бабиному Яру стали майже 100 тисяч цивільних громадян єврейської, ромської, української та інших національностей, червоноармійців, діячів націоналістичного і радянського підпілля, в’язнів Сирецького концтабору, священнослужителів, пацієнтів психіатричної лікарні імені І. Павлова та інших.
.jpg)
Через 20 років після закінчення Другої світової війни в Бабиному Яру сталася ще одна катастрофа — вже техногенна. 13 березня 1961 року потужний селевий потік, утворений пульпою з цегельних заводів, прорвав дамбу й затопив київську Куренівку, спричинивши численні людські жертви.
В українських архівах зберігається значний масив автентичних документів, що відображають ретроспективу подій, пов’язаних з Бабиним Яром, який у ХХ столітті став місцем масштабних гуманітарних катастроф — «Голокосту від куль» під час Другої світової війни, а також Куренівської трагедії 1961 року.
Саме тому Державна архівна служба України ініціювала внесення української номінації «Документальна спадщина «Бабин Яр» до Міжнародного реєстру Програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу». Ця програма має на меті підвищувати обізнаність громадськості про значення світового документального надбання, забезпечувати вільний доступ до нього в усьому світі та сприяти його збереженню, особливо в районах, що постраждали від конфліктів і стихійних лих.
7 вересня 2023 року біля символічної синагоги в Бабиному Яру відбулась урочиста церемонія, під час якої перша заступниця міністра закордонних справ України, голова Національної комісії України у справах ЮНЕСКО Еміне Джапарова вручила голові Укрдержархіву Анатолієві Хромову сертифікат про внесення «Документальної спадщини «Бабин Яр» у Міжнародний реєстр Програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу», а керівники семи українських архівів, що зберігають оригінали документів про події Голокосту, отримали відповідні свідоцтва.
Серед них Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки, документи із чотирьох фондів якого увійшли до номінації (фонд 166 «Комісія з історії Вітчизняної війни при Академії наук УРСР, м. Київ (1943—1950)», фонд 1 «Центральний комітет Комуністичної партії України (ЦК КПУ), м. Київ (1918–1991)», фонд 7 «Центральний комітет Ленінської комуністичної спілки молоді України (Молодь за демократичний соціалізм) (ЦК ЛКСМУ (МДС)), м. Київ (1919—1991)» і фонд 62 «Український штаб партизанського руху (УШПР) (1942—1944)»).
Це документи, що містять свідчення про події 1941—1943 років у Бабиному Яру (листівка німецької окупаційної влади з оголошенням про обов’язковий збір усіх євреїв Києва та його околиць, розповіді безпосередніх учасників подій, яким пощастило врятуватися (Діна Пронічева, Олена Книш) і киян, що в той час перебували у столиці (Микола Прахов), спогади колишніх в’язнів Сирецького концтабору, які 1943 року брали участь у спаленні тіл загиблих (Володимир Давидов, Володимир Кукля, Леонід Островський), довідка Українського штабу партизанського руху про розстріли євреїв), документи радянських органів влади, пов’язані з меморіалізацією місця трагедії (про спорудження пам’ятників жертвам нацистів у Києві, зокрема у Бабиному Яру; про несанкціонований мітинг у Бабиному Яру 1966 року за участю Віктора Некрасова, Івана Дзюби, Бориса Антоненка-Давидовича, Рафаїла Нахмановича, Едуарда Тимліна та інших відомих представників єврейської й української інтелігенції; фотографії монумента, встановленого в Бабиному Яру 1976 року), а також матеріали розслідування причин Куренівської катастрофи 13 березня 1961 року.
Ці документи дають змогу відтворити обставини трагічних подій, що відбувалися в Бабиному Яру, і висвітлюють широкий спектр політичних рішень радянської влади — від замовчування до вшанування пам’яті жертв. Їх популяризація покликана сформувати у свідомості людей знання й розуміння гуманістичних цінностей. Такі документи мають стати безстроковим застереженням про небезпеку расизму, ксенофобії, нетерпимості, міжнаціональної ворожнечі, переслідування та знищення людей за етнічною, політичною, релігійною або іншими ознаками. Вони набувають особливого значення під час повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну.
Саме тому внесені до міжнародного реєстру ЮНЕСКО цифрові копії документів ЦДАГОУ про Бабин Яр опубліковано на офіційному вебсайті архіву, і кожен охочий має змогу переглянути їх онлайн. Пропонуємо до ознайомлення витяги з окремих з них.
Витяг зі стенограми розмови з Д. Пронічевою, яка була свідком злочинів окупантів у Бабиному Яру. 24 квітня 1946 р.: «О сьомій ранку я була у своєї матері, і на початку восьмої ми пішли у зазначене в наказі місце. По вулицях пройти було неможливо: на підводах, машинами, двоколками везли речі, був страшенний гамір, людей ішло дуже багато…
Я посадила рідних біля воріт кладовища, а сама пішла подивитися, що робиться попереду. <…> Я думала, що там стоїть потяг, але побачила, що хутряні речі німці зразу знімають і забирають, їжу забирали і складали в один бік, одяг — в інший, а люди йшли прямо.
Вони відбирали велику кількість людей, потім зупиняли на деякий час і знову брали. Коли дійшла черга до мене, я хотіла спочатку вийти, але мене не випустили. Я повернулася до своїх старих, нічого їм не сказала, щоб їх не хвилювати, і пройшла разом із ними. У рідних забрали речі. Пішли прямо, потім направо, тут я загубила рідних, мене від них відтіснив натовп, вони пішли вперед. Мені здавалося, що йшли ми довго. І раптом я чую позаду себе у натовпі голос старого чоловіка: «Діти мої, допоможіть пройти, я сліпий». Мені стало шкода старого, і ми разом з ним пішли. Я в нього запитала: «Дідусю, куди нас ведуть?» Він мені каже: «Хіба, дитинко, ти не знаєш, ми йдемо віддати Богові останній борг».
Потім я побачила площу, обабіч якої стояли німці у два ряди. Через одного-двох на руці були накручені ремені або ланцюги собак. У всіх у них були дубинки гумові або великі важкі палиці. І ось ми повинні були пройти весь цей коридор... Усі проходили. Я зупинилась, мені було страшно йти вперед. …Німці били людей із двох боків в обов’язковому порядку. Якщо хтось падав, на нього спускали пса, що рвав речі, тіло, людина мимоволі піднімалася й бігла вниз, а там потрапляла в руки поліцаїв, які роздягали людей догола, причому били жахливо куди попало і чим попало…
Люди на розстріл ішли зовсім закривавлені. Я ще не йшла, все це бачила згори, не доходячи до цього коридору. Та коли подивилася в бік роздягнених, очевидно, мене знизу помітила мати, і вона мені кричала: «Донечко, ти не схожа, рятуйся». Мені хотілося кинутися їх захистити, але інстинкт самозбереження підказав: не врятуєш. Я повинна була пройти цей коридор і пройшла під ударами німецьких палиць, але пройшла не зігнувшись, прямо — витримала все».
***
Витяг з листа художника М. Прахова про масовий розстріл єврейського населення м. Києва 29 вересня 1941 року. 1944 р.: «У Кирилівській лікарні для психічнохворих працювала секретаркою Наталія Олександрівна Левшина (колишня моя невістка), яка мешкала в нашій квартирі. Від неї я дізнався про таке:
1. Після масового розстрілу євреїв у лікарні з’явились офіцери з гестапо, вимагали від головного лікаря, який завідував лікарнею, гр. Черная, список хворих, відібрали всіх євреїв — чоловіків і жінок, вивезли та розстріляли.
2. За кілька днів ті самі офіцери з’явилися знову й вимагали скласти до наступного ранку список усіх хворих. До списку увійшла 481 особа, з них один чоловік, який страждав на манію переслідування, відчув, що готується щось погане, і від страху одужав, прийшов до лікаря Черная і став благати виписати його як абсолютно здорового. Через нього довелося передруковувати весь список. Уранці приїхали офіцери гестапо, з ними прибув великий закритий фургон з мідними поручнями всередині, у нього почали вантажити зовсім голих хворих чоловіків і жінок, буйних і тихих. Коли фургон наповнився, двері зачинили, і машина рушила.
Фургон від’їхав на кілька десятків метрів, пролунав нелюдський крик і стих через півтори-дві хвилини. Фургон об’їхав навколо двору, двері відчинили і почали вивантажувати ще рожеві й теплі тіла».
***
Витяг із протоколу допиту колишнього в’язня Сирецького табору В. Давидова, який був свідком злочинів окупантів проти єврейського населення в Бабиному Яру. 9 листопада 1943 р.: «Спочатку ми не знали, яку саме роботу будемо виконувати, але під час розкопок, які ми почали проводити, зрозуміли, що будуть відкопуватися трупи розстріляних у 1941 році. <…>
Нас примушували працювати дуже швидко, навіть не давали розігнутися.
Трупів у цьому яру були десятки тисяч… приблизно 50 000 трупів євреїв, потім у Бабиному Яру на пів кілометра була яма розстріляних, точніше, протитанковий рів, і там були вбиті командири Червоної Армії, точніше, комсклад. Можна було це побачити за розпізнавальними знаками, шпалами. У цій ямі було приблизно 20 000 осіб. Були люди у формі льотчиків, у комбінезонах. Видно було, що багато із розстріляних були пораненими, бо було видно милиці та пов’язки на руках і ногах».
***
Витяг зі стенограми розмови секретаря Київського обкому ЛКСМУ П. Тронька з очевидцем злочинів нацистів у м. Києві під час окупації В. Куклєю про знищення євреїв у Бабиному Яру. 1 березня 1944 р.: «На другий день <…> почали будувати піч, зіставляли пам’ятники з єврейського кладовища, клали камені, потім на них огорожі з кладовища, потім шар дров, хмиз, зверху поливали нафтою і якоюсь ще іншою сполукою. Я коли лив, намочив руку, потім потер око, і в мене ліве око погано бачить. Зверху цього кладуть ряд людей 250 чоловік. Потім знову 250 трупів, далі знову дрова і знову поливають цією рідиною. Зверху знову такий шар, загалом усього було дві з половиною тисячі трупів. <…>
Перший раз палили трупи числа 25 серпня. Перша піч горіла добу, на другу добу залишилися тільки кістки. Потім вони ці кістки складають на майданчик, товчуть їх, сіють крізь решето, виносять нагору й засипають землею. <…>
Перша партія трупів була роздягнена, а решта трупів були одягнені.
Дітей там було дуже багато, більше чверті. Лежить, наприклад, вбита мати і тримає на руках дитину, притискає її до себе, і видно, що дитина просто задихнулася під землею. Окремо маленьких дітей розстріляних не було, були вбиті діти років 10—12. Молоді серед загальної маси було приблизно чверть від загальної кількості, взагалі розібратися добре не можна було, тому що трупи розклалися.
Трупи брали просто руками, допомагали баграми й сокирами».
Леся КИРПИЧ,
головний спеціаліст відділу використання інформації документів та комунікацій
Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки,
для «Урядового кур’єра»