Фільм «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко став очікуваним за останні роки. Фані Каплан має прямий стосунок до України: народилася на Волині, революціонеркою стала в Одесі, лікувала зір у Харкові й у Криму. Поштовхом до сценарію, написаного режисером разом із чоловіком Дмитром Томашпольським, стала опублікована в 1993 році справа Каплан без деяких суттєвих сторінок. Історики доводять, що Фані не стріляла в Леніна.
Розширений режисерський варіант у прокаті — майже безпрецедентна подія в сучасному українському кіно. На таке зважився хіба що Юрій Іллєнко з «Молитвою за гетьмана Мазепу». Олена пояснює: «Скорочення ми робили на прохання нашого дистриб’ютора. Такою він бачив прокатну версію фільму. Глядачі, які дивилися фільм на Одеському фестивалі, висловлювалися, що скорочення погіршує фільм. Його назва без сучасної лінії, в якій з’являється онучка Фані Каплан, робить назву незрозумілою. Режисерський варіант на 10 хвилин довший».
Українсько-російський фільм задумували зі сценами в Парижі, де розгорталася сучасна любовна колізія, але історичні події внесли корективи в задум. І кошторис. У створення стрічки втрутилися масштабні трагічні події. Зокрема анексія Криму, роль якого зіграв одеський пляж. Отож стрічка вийшла у прокат з українським дубляжем.
Для мене цей фільм про розплату за сліпу любов жінки, використану чоловіком — рабом тестостерону. Ціна такої любові — життя. Гине людина — оживає легенда як вкорінений міф, який використовують політики зокрема в підручниках історії. Для режисера фільм став внеском у декомунізацію України.
Реалії стрічки постають метафорами. Чекіст вириває сторінки зі справи — підтасовує історію, як краплені карти (у фільмі грали в карти буквально). Закохана жінка згоріла в жерлі історичних пертурбацій. Буквально. Каплан своїми підсліпуватими очима не розгледіла, в кого закохалася, і заплатила за це життям. Воно постає нікчемним для історичної доцільності, яка обернулася глобальною соціальною авантюрою.
Завдяки попереднім кінороботам режисер добре знає культуру першої чверті ХХ століття. Символіка фільму ґрунтується на вражаючій достовірності — аж до музейності: інтер’єри, костюми, аксесуари, подані великим планом. Але все це спеціально виготовляли для фільму, бо справжні речі були не кінематографічні.
На головні ролі Дем’яненко запросила затребувану в інтелектуальному кіно одеситку Катерину Молчанову та росіянина Івана Бровіна. За зовнішніми даними і за суттю ролі він претендує на статус секс-символу. Актор привабливо втілив бандита-експропріатора, а після жовтневого перевороту — кар’єриста-революціонера. Фані відсиділа за цього самця 10 років каторги. У фільмі він рятує її, а після жовтня одружений функціонер підставляє закохану в замаху на Леніна. Замах має збурити натовп, який використають для дискредитації політичних супротивників.
Стрічка приваблює якісними акторськими роботами, зокрема у сценах на каторзі. На ці ролі Дем’яненко запросила жінок-режисерів, у яких відчуваються яскраві особистості. Запам’ятовуються кадри з Владом Троїцьким в ролі старого єврея — батька Фані. Любов до непутящої доньки просто вихлюпується з очей батька. Леніна у фільмі зіграв російський актор Олексій Девотченко. Він загинув, не дознявшись у стрічці.
Не уявляю прокату фільму в путінській Росії. Особливо з такими шаржованим вождем і чекістами-катами.
Роль Дмитра Ульянова, молодшого брата Леніна, насичено і стримано зіграв режисер Слабошпицький, за що отримав приз Одеського кінофесту. Мирослав здивував відвертими сценами з голими пузом і задом. У фільмі є й інші секс-сцени, як на мене, виправдані комерційною доцільністю. Дмитро, маючи дружину, кохає хвору Фані й намагається звільнити її через Крупську від арешту. Лікар вчив її стріляти і згадував, як Володя розправився з безпомічними зайцями, що в паводок рятувалися на острівці. Майбутній Ленін їх просто вбивав прикладом. «Без жодного пострілу», — хизується Дмитро. Спогад візуалізовано у стрічці. Але зайці не плавають. Так і фільм плаває між несумісними жанрами: тут і мелодрама, і антидетектив, а ще історичний фарс. Але найбільше шокує реалістичний фінал. Чекіст спалює у бочці тіло Каплан. Поет Дем’ян Бєдний бачить, на що пішли його сірники, і непритомніє. Інтелігенція на службі катів не свідома? Кохання згоріло у жерлі революційного полум’я, що запалили бандити у владі.
Можливо, фільм менше дистанціював молодших і обурював старших глядачів без гучних історичних імен і алюзій? Ось висновок двох глядачок, а нас було лише троє в кінотеатрі «Жовтень» в тихий обідній час: «Фільм сподобався». Резюме іншої: «Будь-яка влада заснована на брехні». Мені стрічка і в розширеній версії видалася трохи недознятою.
Фільм ще на стадії сценарію було відзначено на конкурсі. Він отримав приз глядацьких симпатій на кінофесті в Лондоні, запрошення на індійський кінофестиваль, його схвально сприйняли на ще одному фестивалі в Індії.
На мою думку, сучасна документальність з англомовними нащадками, введена в режисерський варіант, жанрово розмиває стрічку, робить схожою на байопік, коли візуалізується біографія історичної персони. У фільмі використано кадри із соцреалістичної стрічки «Ленін у 1918», що нині сприймається як документ естетики тієї доби. Усе це розриває кінотло і дезорієнтує його жанрову затребуваність, але знаходить відгук у глядача, який цінує не історичну, а культурологічну якість.
PS Два варіанти «Каплан» свідчать, що процес пішов. Залишилося тільки знайти кінотеатр із демонстрацією вітчизняного кінопродукту і прийти в зручний для перегляду час.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для "Урядового кур'єра"